0
Як диктатор про принади Чернівців міркував.
Чернівці. 1940 рік
Дослідник і журналіст Сергій Воронцов продовжує історичну рубрику про багатокультурне затишне місто Чернівці та більш серйозні теми, наближені до реальності.
У 1940 році майже разом із радянськими військами у місто приїхали радянські письменники. Знамениті В. Сосюра, М. Бажан, С. Міхалков, К. Сімонов, О. Корнійчук, О. Довженко (чия друга іпостась була письменницькою). І на Буковині свого роду освячували політичну подію приєднання до СРСР. Зараз, мабуть, запросили б спочатку телевізійників, потім уже попів, потім – блогерів. Лише десь на місці десятому-двадцятому – письменників. А тоді вони були в першому ешелоні.
Сталін, як відомо, любив літературу. Починав своє життя як поет, а закінчив його статтями з мовознавства. Такий початок і кінець долі, звісно, видає пріоритети. Гітлер, який мріяв про архітектуру, будував помпезні державні офіси. Сталін будував літературу. Хто знайомий із тим, як працювала спілка радянських письменників, не може не помітити, що це був геніальний менеджерський витвір. Продуманий. Що б ти там не робив, а все одно обслуговував державу. І влаштовано це було просто, дешево, дієво. Навіть у вісімдесятих у спілках відчувався живий подих винахідника, автора схеми. Власне, й до сих пір… тавро проступає.
Серед багатьох знаменитостей на Буковині опинився тоді письменник із Макеєвки (тоді вже москвич) Олександр Авдеєнко. Він був кореспондентом головної газети «Правда». У Чернівці його відправили у відрядження, але закінчилося воно неочікувано. Авдеєнко надрукував текст про Чернівці, який переламав життя самому автору. Він став приводом для засідання ЦК партії і декількох гнівних виступів Йосифа Сталіна. Що ж у ньому було такого? Отже, фатальний текст кореспондента «Правди»:
Чернівці. 1940 рік. Фото Георгія Зельма
«Моря у Чернівцях, як відомо, немає. Але воно тут відчувається всюди. Небо високе, чорне, з великими чистими зірками, які бувають тільки над морем у теплі липневі ночі. Майже всі будинки мають великі відкриті балкони, які так люблять приморські жителі. Багато кафе, ресторанів розташувалися просто у тіні дерев, на верандах. Чимало чернівчан удень і ввечері ходять центральними вулицями в коротеньких до колін штанях. Схоже, що вони щойно повернулися з пляжу.
Від кожної вулиці тут чекаєш, що вона виведе тебе до морської набережної. Трамваї, автобуси пофарбовані у світло-пісочний колір, який захищає від сонця. Доріжки, алеї скверів, парків утрамбовані відшліфованою дрібною зовсім морською галькою. Тисячі жовтих, червоних, синіх і блакитних реклам, вивісок – так само, як у приморських балканських містах, викинуті на край тротуарів перпендикулярно вулиці просто на голови пішоходів. Десятки світових фірм, витончена в способах впливу на покупця реклама кричить про голландський каучук, французькі парфуми, американські радіоприймачі, патентоване взуття, палестинські апельсини, італійські лимони.
На кожному розі, майже у кожному будинку є кафе або ресторан. Разюче багато магазинів. Здається, все місто складається з них. У найкрасивіших багатоповерхових будинках, облицьованих мармуром та гранітом, із дзеркальними вікнами, розташувалися банки, торгові контори, представництва.
У парках, скверах, на галявинах, підстрижених і вирощених за англійським зразком, багато лавиць для охочих відпочити. У самому центрі міста, де розташована неймовірна по красі площа, з ніби басейном посередині, але замість води, він заповнений квітами і газонами (на Театральній площі тоді торгували квітами -авт.), розташований так званий національний театр. Є в Чернівцях близько двох десятків кіно. Є міська бібліотека. Ось, здавалося б, гарне культурне місто, створене для радісного життя людини…»
У другій частині статті Авдеєнко, звісно, писав про класову боротьбу і як страждають чернівецькі бідняки. Але писав якось непереконливо.
Ще він слав у кореспонденціях, про «буковинських хлопчиків, які розгулюють недільними чернівецькими базарами, з пір’ям фазанів на капелюхах», про «місто, де папуги витягують листи щастя» і про «лекції про радянську владу у цирку Шапіто».
А хмари згущалися. Кореспонденції Авдеєнка привернули увагу одного читача — Сталіна. Через три тижні у тій же «Правді» вийшла розгромна стаття про Авдеєнка, через два місяці його викликали на засідання ЦК партії, щоб прилюдно знищити. Авдеєнко, втім, зміг залишити спогади про свої відчуття знищеного. Уривок подаємо:
« — Ми побачили обличчя романіста і драматурга Авдєєнко, — продовжував Жданов. — Тепер подивімося на Авдєєнко-журналіста. Ось його стаття, надрукована в армійській газеті. Називається «У Чернівцях». Ось як він «малює» буржуазне місто, щойно звільнене Червоною армією.
І втомленим голосом, скоромовкою, з неприхованою відразою він прочитав половину статті, де я описував вигляд міста. Другу частину, де розповідав про соціальні контрасти, опустив. Кинув газету, сказав:
— Ну і так далі.
Нарис цей був надрукований у «Правді», червоноармійська газета лише передрукувала його. Жданов про це промовчав.(…)
До цього впродовж двох годин я не промовив жодного слова, але тут не витримав, сказав … Ні, не сказав, викрикнув в обличчя Жданову:
— Читайте, читайте до кінця!
Чи не чув або вдав, що не почув. Закрив папку, строго подивився в зал, гидливо прорік:
— Ось як радянський письменник Авдєєнко описує буржуазне місто Чернівці.
І тут пролунав хрипкий із кавказьким акцентом злий голос:
— Тягне його туди… за кордон.
Я відірвав погляд від Жданова і побачив по той бік величезної чотирикутної колони Сталіна. Він сидів за окремим столиком, прихований від усіх, і курив люльку. Бачити його могли тільки Жданов, Маленков, Андрєєв і я — в таке особливе посадили мене крісло.
З цього моменту один Сталін існував для мене і для всіх.
— Бач, як розхвалив Черновіци!
Сталін піднявся, вийшов з-за столу на простір, який не був прихований колоною, посміхнувся й уїдливо додав:
— Подумаєш! Теж мені місто, Черновіци. Бували там, бачили. —
Промовивши це, він повернувся за колону, сів за свій стіл…(О. Авдеєнко)
Чернівці. 1940 рік
Для нас уже цікаво, що, за словами Авдеєнка, Сталін бував у Чернівцях. До революції, зрозуміло. Це цілком можливо, оскільки він міг в’їжджати чи виїжджати у Європу до Леніна через Новоселицю, відповідно, й Чернівці. Він міг налагоджувати тут контрабанду накладів газети «Искра» чи ще щось… Та, власне, стаття не про це. А про те, що найбільше розгнівало Сталіна. Те, що старі Чернівці були, за його словами «написані (Авдеєнком) весело, на них фарб вистачило, а на наші Чернівці фарб не вистачило».
Насправді Авдеєнко написав у другій частині статті всі необхідні владі слова. Але вони були нудними, тоді як опис Чернівців – яскравим, живим. Сталін, як літератор, здогадувався, що нудне завжди програє цікавому. У перспективі. І весь його виступ – це таке своєрідне заклинання, щоб літератори оспівували цікаво його країну. Все ніби правильно, але все нудно. І ця неміч нудного, вочевидь, тоді його… лякала. А ще більше – цікавість іншого світу, чужого. Сталін для чогось доводив, що Чернівці гірші, ніж написав Авдеєнко. Диктатор збився з керівного тону, декілька разів брав слово, і почав наводити, на його думку, правильні аргументи: «У них вулиці вузькі, тому будинки і площі мають ефектний вигляд, вони на контрастах працюють. А місто замухришисте».
Журнал “Огоньок”, 1940 рік. Саме в такому ключі подавала радянська преса ситуацію у буржуазних Чернівцях. Фото Георгія Зельма
Йому чомусь конче треба було довести, що місто некрасиве, нецікаве. Довести, що Авдеєнко помилився. Звісно, не учасникам засідання, яким він давно нічого не доводив. Доводив він це собі:
«…вороги всередині партії планували так — це німцям віддамо, це – японцям, на наш вік вистачить землі, а у нас повернулося навпаки – нікому нічого не даємо, а навпаки – розширюємо фронт соціалізму. Хіба це погано? Хіба погано це з точки зору балансу боротьби сил у світі? Ми розширюємо фронт соціалістичного будівництва, це сприятливо для людства, адже щасливими себе вважають литовці, західні білоруси, бессарабці, яких ми позбавили від гніту поміщиків, капіталістів, поліцейських і всякої іншої наволочі. Це з точки зору народів».
Сталін на цьому засіданні шукав відповідь, чому він будує світ, який його ж фанати та прихильники описують такими нудними словами. А нудне програє цікавому. Він про це здогадувався. І шукав цю відповідь для себе. Тому дуже гарячкував. Настільки, що це вражало учасників засідання.
Сталін розумів, що Авдеєнко просто був щирим, а не прихильником буржуазного світу. Це йому було по-справжньому неприємно. За тим, як Сталін шукає цю відповідь, цікаво спостерігати за протоколом і спогадами. І він її знайшов… як йому здалося. Авдеєнко дуже дбав про одяг. «Ви ж напевно закупилися у Чернівцях барахлом»,— припустив Сталін, — «вас називають у Макеєвці барахольщиком, тому й місто вам сподобалося». Авдеєнко пише, що він сидів у красивому піджаку і краватці, які справді купив у Чернівцях, і коли він почув це «барахольщик» від Сталіна, захотів цієх ж миті скинути їх. А з іншого боку, думав він: «чому я не можу за свої гроші купити пристойні речі, щоб мати гідний вигляд?»
Чернівці. 1940 рік
Після того, як Сталін знайшов цей аргумент, він помітно потеплішав. Авдеєнко подумки вже писав передсмертного листа, оскільки на засіданні були й сказані слова, які зазвичай передували арешту і розстрілу. Але раптом Сталін закінчив засідання без жодних висновків. Але, видається, відповідь, яку знайшов для себе Сталін, була неправильною. А боязка здогадка, що нудне програє цікавому — правильною.
Наступного дня відомий письменник Авдеєнко поїхав працювати на шахту у рідну Макеєвку. Пізніше він повернувся до літератури, але більше він не написав нічого, за що його сварили б чи погрожували знищити. Ніколи.
До речі, Сталін хоча б здогадувався, що нудне і немічне – синоніми. А наше міністерство культури не знає навіть цього.
Колонка є відображенням суб’єктивної позиції автора. Редакція «Шпальти» може не поділяти думку, висловлену у матеріалі.
