0
Зміна епох відбувається завжди і часто — раптово.
Карусель на Соборній площі (1940 рік) фото г. Петрусова, архів РГАКФД
Дослідник і журналіст Сергій Воронцов продовжує історичну рубрику про багатокультурне затишне місто Чернівці та більш серйозні теми, наближені до реальності.
Це легковажний матеріал. Не час, коли люди так мастять собі голову, ще й домащувати їм. Краще трохи розважитися. Але почну з серйозного зауваження. Народний комісар НКВС Микола Єжов наприкінці життя, перед розстрілом, (який сам відправив до страти десятки чи сотні тисяч людей), увірував у Господа. Пояснював він це так: «Якби був тільки Сталін, то мені нічого не було б, бо Сталіну я нічого не зробив поганого. А якщо мене все ж чомусь хочуть розстріляти, то Бог є».
Але Бога більшовик Єжов називав не Христос чи Будда, чи Єгова. А по-пролетарськи просто: «Карусель». Мовляв, усе крутиться, і ти будеш на місці того, з ким не так повівся. І зупинити цей колообіг неможливо. Оббріхав – тебе оббрешуть; глумився над кимось – і над тобою також; розстріляв – тебе розстріляють і так далі. Простий такий підхід. Нещадний. Прочитав я це в мемуарах одного чекіста-очевидця, який був зачарований метафізичним відкриттям свого наркома, і вирішив його донести. Така вістка про Бога від ЧеКа.
Це, власне, легковажний підхід до теми вічної каруселі. Вглядування, як вона ганяє фігурки по колу, змінює ролі тощо. Так чи інакше зміна епох відбувається завжди і часто — раптово. Жити у ці часи нелегко, але писати цікаво. І вивчати особливості цього колообігу. Однак зараз ми не про відплату, а про те, що все не тільки змінюється, але й повторюється. Тому цікаво і смішно читати старі тексти, опубліковані у чернівецькій пресі, яких колись наковиряв на цілу колекцію чи книгу. Попри свою архівність, вони мають подекуди цілком сучасний вигляд і тому – смішний.
Як не дивно, навіть у радянські часи, переважно у перші роки, публікували на Буковині щось «їстівне». Таке, що цікаво читати. Правду про сучасне потрохи забороняли, а натомість дозволяли частину правди про минуле. Те, що лежало у шухлядах журналістів або ходило у чернівецьких легендах, випорхнуло на волю і було опубліковано. Щоправда, вольниця дуже швидко закінчилася. Пропоную два таких тексти зі старих буковинських газет. Вони непогано написані й доволі смішні. Окрім цього, вони якось дуже… перетинаються з реаліями.
Перший розповідає про вибори тридцятих років у Хотині
ЯК ШАХРАЙ У ПАРЛАМЕНТ ПОТРАПИВ І ЩО З ТОГО ВИЙШЛО
І розпочався мітинг.
– Шановна громадо, дорогі брати і сестри, чесний і скривджений народ! – почав агітатор, підіймаючись навшпиньки, щоб усі його побачили. – Ми земляки з вами, в одному місті живемо, одними вулицями ходимо, одним повітрям дихаємо з вами… Мені відомі всі ваші скарги, всі болі ваших сердець…
Витираючи піт зі свого чола, улесливо вклоняючись на всі боки, чоловічок закінчував свою промову.
– ...все зроблю я вам, якщо ви підтримаєте мою кандидатуру в депутати…
Наступного дня Козаченко зранку й до вечора ходив околицями міста, вітався з бідняками, журив їх за «легковажність, з якою, мовляв, віддавали свої голоси за недостойних», через те і живуть в таких поганих, темних, сирих хатках.
А він, Козаченко, обіцяє їх ощасливити, коли б тільки вони голосували за нього. Для більшої переконливості «турбот» про добробут трудящих, Козаченко послав по місту зграю своїх агітаторів із грішми. Кожному, хто обіцяв голосувати за Козаченка, вони платили по 100 лей.
– Це тільки завдаток, – пояснювали агітатори, – якщо Козаченка оберете, не життя а масниця вам буде. Бачите, ще не депутат він, а вже турбується про вас.
Швидким поїздом приїхав Флореску, урядовець, приятель Козаченка. Поспішно збиралися жандарми, попи, деякі вчителі. А як зійшлися всі, Флореску підняв руку…
– На вас відповідальне діло кладеться…
Далі розкрив валізу і взяв у руку новеньку пачку грошей.
– Ваша ділянка, Істратію Георгійовичу, – звернувся Флореску до одного з попів, – парафія. Треба щоб ваші миряни голосували за Козаченка. Гроші – на ваш розсуд… Витрачайте, як знаєте.
Один за одним підходили до Флореску уповноважені з простягнутими руками, кожен одержував пачку новеньких кредиток.
Карусель на Соборній площі (1940 рік) фото г. Петрусова, архів РГАКФД
А ранком у церкві піп благословив мирян на успіх у виборах, учителі через дітей і самі обробляли батьків, жандарми нагаями напоумили непокірних, щоб знали, за кого голосувати. Декого і зовсім кинули в тюрму, доки не закінчиться «виборча кампанія». Крім того, щоб запобігти провалу на виборах, замовив Козаченко у друкарні 20000 бюлетенів. І там, де бюлетені йшли проти нього, підставляли інші, фальшиві.
Хто ж такий Козаченко, і як він виконував обіцянки, що давав виборцям?
У Хотині він був нотаріусом, примарем. А став депутатом – великим баришником, комерсантом і власником, найбільшим шахраєм і хабарником зробився.
На весь повіт розкинулися володіння депутата Козаченка. В Мамализі – великий млин мав, в інших селах – багато ставків. Був директором бурякового синдикату. В Хотині будували бойню, робили цегловий паркан навколо парку. Козаченко, як примар, одну цеглину віз на міське будівництво, а двадцять – на будування власної вілли. За громадські гроші він збудував собі кращий будинок у Хотині.
Основна ж найхарактерніша риса цього політичного афериста – хабарі, і то неабиякі, а великі, багаті бакшиші. Начальником залізничної станції у Липканах був не менший пройдисвіт. Злочинним шляхом він привласнив сотні гектарів селянської землі, цілі маєтки награбував. Коли розміри злочинів цього хижака Ковіка неможливо було приховати, його вирішили перевести в інше місце. Щоб не кидати награбованого, Ковік платить Козаченку 400 тисяч лей хабара – і лишається на своєму місці. Депутат допоміг! Подібних фактів безліч.
Цікавою характеристикою Козаченка є свідчення в хотинській газеті:
«Це списки з безвідповідальних гешефтмахерів, так званих політичних літунів, як перекочовуючи з партії в партію, лишають по собі сморід брехні і наклепів. Особисті інтереси цих людей такі великі, що вони нікого й нічого не щадять. Хто ж ці особи? Особи ці суть… Козаченко та ін… Вони перебігли туди, де більше платили: до лібералів, авересканців, та інших ворогів демократичних реформ. Зараз ці панове стали перед народом і просять у них голосу…» (Публікація 1940 р. автор: Д. Горбфельдіс)
Другий текст про корупцію
ПІСНЯ ПРО ХАБАР
Хто тільки не брав бакшишу! Вчителі збирали з… учнів. Лікарі вимагали бакшиш під час найрізноманітніших оглядів, видачі довідок про смерть, каліцтво і т. ін., залякували, шантажували проституток, оголошували хворих – здоровими, здорових – хворими, чіплялися до залікованих або ще не заражених, тримали їх у вічному страху і залежності. Розмір цієї ганебної данини становив до 6-8 тисяч лей. Але оранжереями бакшишу були, звичайно, суд і поліція.
Там панували хабарники, здирачі. Злочинці почувалися цілком незалежними, бо бакшиш позбавляв їх відповідальності. У тюрмі за бакшиш можна було мати певний комфорт: кращу камеру, добру їжу і білизну, приймати відвідувачів, навіть відлучатися з тюрми на волю. Фельдфебелі, які одержували мізерні оклади, незмінно ставали домовласниками в Букарешті, вони вміли витискувати гроші навіть із найбідніших солдатів, з яких і взяти, здалося, було нічого. На того, хто не міг платити, сипалися штрафи, побої, наряди на брудну роботу.
Чернівецький шарманщик із папугою-ворожкою, який витягав з капелюха (1940 рік), у районі Соборної площі, фото Г. Петрусова, (архів РГАКФД)
Бакшиш був піднесений у ранг національного звичаю. Коли б знайшовся чиновник, який не брав би хабарів, то на нього дивилися б, як на якогось виродка, страхіття, як на небезпечного оригінала або навіть на бунтівника.
Бакшишери створювали навколо себе атмосферу залежності. Горе було залежати від когось. Ось удень від маленької станції вузькоколійної залізниці, чи то від Сторожинця, чи від Вижниці відійшов невеличкий потяг із п’яти вагонів. П’ятниця. День іде до вечора. Раптом паровоз зупиняється серед поля. У поїзді багато євреїв і вони починають хвилюватися. Адже в п’ятницю з настанням темряви не можна їхати. Це за релігійними віруваннями – гріх. Поїзна бригада заклопотано метушиться коло вагонів і похитує головами, постукує по колесах. Машина, очевидно, серйозно зіпсована. Але євреї-віряни не хочуть вчинити гріха перед лицем суботи. Починається розмова з машиністом, кондуктором. Щось сьогодні незвичайно велика бригада виїхала з поїздом. Нарешті певна сума грошей сплачена, і паровоз дає веселий свисток. Поїзд прибуває на станцію ще до вечора.
Чиновники використовували всякий випадок, щоб потішитися з невмілого давача хабара. Одна молода віденська артистка, яка була на гастролях у Букарешті, вийшла заміж за румуна. Але в префектурі, де вона мала оформити румунське підданство, її наздогнав папірець. Їй пропонували залишити країну в триденний строк, бо іноземні туристи не мали проживати в Румунії більше трьох місяців, а цей строк давно минув. Виникла складна ситуація. Один із друзів артистки, неспритно затиснувши в кулак дві золоті монети, незграбно привітався з чиновником. Монети, з дзвоном підскакуючи, покотилися по столу і глухо впали на килим. Той, хто вручав їх, злякався. Чиновник підвів голову і голосно, на весь зал, розіграв обурення: та як він насмілюється, та за кого він його вважає, та це нечувана справа, та чи не знає він, що його негайно притягнуть до відповідальності.
Недосвідчений давач хабара белькотав, що це він приготував гроші на марки, гербовий папір, що це непорозуміння. Нарешті вдосталь натішившись його збентеженням, чиновник мляво опустився в крісло і сказав напівголосно: півтори тисячі лей – і все буде уладнано. Простак, виявляється, просто не знав тарифу. За декілька хвилин молоді були позбавлені подальших тривог.
Для вручення бакшишу були особливі досвідчені люди, посередники-спеціалісти цієї справи. До вчителя приходить вдова, скаржиться на свої злидні. Той не розуміє, чим він може допомогти. Тоді вона каже:
– У мене є родичі, а у родичів є син, і ось цей син якраз вчиться у вашій школі. У нього, знаєте, така неприємність: йому треба тримати переекзаменовку і ось, знаєте, коли б він її витримав, то я, бідна вдова, одержала б подарунки, мені було б легше жити. Невже ви відмовитеся допомогти бідній вдові? Та й вас ми не забули б. Може, ви взагалі і не хочете, але заради бідної вдови…
Бакшиш не був лише засобом поліпшити свій добробут – він був майстерністю. Майстри бакшишу! Вони вміли добувати з сумних струн бюрократичної скрипки наймелодійніші звуки. Двадцять восьмого червня 1940 року струни цієї скрипки були обірвані (1940 рік, скорочено, автор: А. Морозов).
Колонка є відображенням суб’єктивної позиції автора. Редакція «Шпальти» може не поділяти думку, висловлену у матеріалі.
