0
Письменник створює героїв та їхній світ, а далі вони живуть своїм життям.
3 березня Всесвітній День миру для письменника. З нагоди цього свята чернівецька письменниця і журналістка Оксана Драчковська пише про магію творчості й безсмертя літературних героїв, про те, звідки береться сюжет художнього твору та чому кожен може писати – треба лише наважитися.
Коли я писала свій перший художній твір, почало відбуватися дещо дивне. То була повість, цілковито заснована на реальних подіях. На моїх власних реальних подіях. На моєму безцінному досвіді «трудового туризму» – перебування на заробітках в Іспанії. А дивина полягала в тому, що хоч як я намагалася відтворювати все точнісінько, як було насправді, герої повісті повсякчас виривалися з-під мого впливу і робили, що їм заманеться.
Трохи ошелешена я розповіла про це Василеві Кожелянку, світлої пам’яті моєму другу і наставнику.
– Ти що, про це не знала?! – засміявся він.
– Про що?
– Так завжди буває. Ти лиш створюєш героїв, створюєш їхній світ, а далі вони живуть своїм життям.
Для мене тоді журналістки-матеріалістки це прозвучало як якась езотерична чудасія. Але потім, повернувшись до роботи, я знову переконалася, що так воно і є, і що треба це прийняти й насолоджуватися процесом. Бо й справді неймовірно: ти ніби і режисер, і глядач водночас. А те бентежне читацьке нетерпіння – що буде далі, чим усе закінчиться – виявляється, першим відчуває автор!
Трохи згодом я прочитала «Світ Софії» Юстейна Гордера, і все стало на свої місця. Відтак «Безсмертя» Мілана Кундери. Кундера – один із декількох найдорожчих для мене письменників. І мені в ньому імпонує не лише винятковий талант передавати душевний біль, не висловлюючи його. Найголовніше – це щедрість, із якою він роздає читачам таємниці письменницького ремесла. У «Безсмерті» виклад технології роботи над твором займає значну частину самого твору. Зокрема, автор розповів, звідки взялася Аньєс, головна героїня роману. Якось він сидів біля громадського басейну і побачив жінку років шістдесяти, яка вийшла з води і махнула рукою на прощання своєму молодому тренеру. Письменник настільки був приголомшений тим жестом, що просто закохався в нього. Жінку він не запам’ятав – лише один змах її руки, бо в ньому було все: жіночність, сексуальність, елегантність, драма і комедія, пристрасть і ніжність – увесь той п’янкий коктейль, що його являє собою істинна жінка. То був ідеальний жест, або жест-ідея. Ідея самої жінки. Ось так, з одного жесту, постала Аньєс зі своїм власним світом, своїм життям, смертю і безсмертям.
Звісно ж, безсмертям. Воно притаманне літературним героям. Вигадані колись своїми творцями, вони житимуть доти, доки люди читатимуть їхні історії. І тягнутимуть за собою у вічність самих авторів, віддячивши за своє народження. Все тут пропорційно, все справедливо: що більше таланту вклав письменник, то довше житимуть герої, що довше житимуть герої – то довше не забудуть автора.
На початку 2013 року, а саме напередодні Різдва, ми збиралися сім’єю їхати в гості до моїх батьків, і в нас не завелася машина. Трохи поміркувавши, вирішили, що можна поїхати потягом. Складність ситуації була в тому, що ми мали на руках чотирирічного сина з важкою інвалідністю й труднощами харчування. І ось я пам’ятаю, як стояла на кухні, мила посуд (до речі, більшість творчих ідей приходять до мене саме за цією нестерпною роботою) й уявляла, якою буде наша поїздка. Раптом спало на думку, що саме цього дня такий сюжет – складна подорож із дитям на руках – має особливий сенс.
Так постала ідея п’єси. Я написала її, назвала «Різдво». 2016 року вона перемогла в конкурсі «Коронація слова». Майже в кожному інтерв’ю після перемоги мене запитували, чи автобіографічний цей твір. «Так і ні» – завжди відповідала я. Так – бо, на моє переконання, що б ми не писали, завжди пишемо насамперед про себе. Неможливо абстрагуватися від власного життєвого досвіду, від свого світоглядного багажу. А ні, тому що художній твір має власне життя, свій світ. Він не може копіювати нашу дійсність. А якщо може – це вже не художній твір.
Нині я періодично веду програму про культуру на місцевому телебаченні. І за кожної нагоди допитуюся в митців, чи вірять вони в магію творчості. Вірять майже всі. Особливо моя дорога й улюблена письменниця Маріанна Гончарова. Вона навіть переконана, що якщо сюжет не виривається з-під волі автора, якщо герої не діють на свій розсуд, а смиренно і пасивно чекають, коли їм вкажуть шлях, – це мертвонароджений твір. Таке треба покинути і писати щось інше. «Вогонь падає з неба, – процитувала вона Самуїла Маршака. – Письменнику треба лиш розкласти дрова».
Натомість я розповіла Маріанні, що навіть таке начебто технічне ремесло як переклад, також підвладне магії. Коли я перекладала її твори українською (Маріанна пише російською), то просто-таки перетворилася на неї. Говорила і рухалася, як вона, жартувала, як вона, а коли намагалася щось своє написати, – розуміла, що це пише Гончарова.
Художники, музиканти, співаки, актори – вони теж містики. Також зіштовхнулися колись із непояснюваним і дивним. Тож тепер уже знають, як мистецтво стає життям, а життя – мистецтвом, знають, що таке потік енергії і як під’єднатися до нього, знають, що специфічні професійні прикмети – то насправді знаки, вказівники, котрі часом показують відкритий шлях, а часом і заборону. Вкрай мало раціонального в мистецтві.
А тепер те головне, що хочу вам сказати. Не зрозумійте цю розповідь як історію про обраних, про якихось особливих людей з особливими здібностями. Все зовсім не так. Кожен може писати, малювати, грати на сцені, співати. Треба лише наважитися – і вам покажуть шлях. І навчитися творити не так складно, як здається. Ось нещодавно мені випало щастя познайомитися з геніальним поетом Іздриком, і він мимоволі навчив мене писати вірші! Просто сказав, що поезія стоїть на межі літератури та музики. Тепер я пишу ночами вірші, котрі приходять спочатку у вияві ритму. Чую всередині себе ритм, а потім він обростає словами.
Тож сміливіше, друзі! Якщо давно мріяли щось написати – пишіть. Не зволікайте. Не шукайте «особливого шляху», не чекайте особливої нагоди. Просто беріться до справи. Творити – велике щастя. І великий шанс. Шанс на безсмертя.
Колонка є відображенням суб’єктивної позиції автора. Редакція «Шпальти» може не поділяти думку, висловлену у матеріалі.
