Партнерство у житті та на сцені. Інтерв’ю з чернівецькими танцівниками Юлією та Богданом Колосами

Про розвиток бальних танців у Чернівцях, європейські турніри та чому важливо мати партнера.

Чернівчани Юля та Богдан Колоси займаються бальними танцями змалку. Їх познайомили танці і разом вони уже 10 років. Юля та Богдан є призерами й учасниками багатьох змагань та турнірів, а також у Чернівцях вони відкрили власну танцювальну групу.

Юля (далі Ю): У чотири роки мама відвела мене на танці. Спочатку це були просто танці для дітей. Проте з часом я зрозуміла, що мені подобається бути на сцені, виступати перед публікою. Так тривало 7 років. А коли мені виповнилося 12, мій партнер перестав займатися танцями. Так я залишилася без партнера.

У мами не було можливості зробити так, аби я серйозно займалася бальними танцями. Бальні танці є дорогим видом спорту: постійні семінари, уроки, костюми, виїзди та турніри. Тож необхідні були чималі гроші.

У 14 років я перейшла в інший танцювальний клуб (де був Богдан), і мені потрібно було докласти чималих зусиль, аби й далі танцювати. Партнера у мене не було, а це одразу знак «стоп». На той момент ніхто мене не сприймав серйозно. Всі знали, що у мами не було можливості «тягнути» двох танцівниць. ( Разом з Юлею на танці ходила її молодша сестра, – ред).

Богдан (далі Б): Я пішов на танці, коли мені було сім. Точніше, мама відвела за руку. І сім років я протанцював там. Увесь цей час мама й далі тягнула мене за руку. Тоді у мене не було бажання танцювати, мені це не подобалося, і зовсім нічого не виходило. Я думав, що це не моє.

Та у 14 років мама повела мене в інший клуб – у «Карнавал». Пам’ятаю, тренер тоді сказав: «Я вмикаю музику, а ти танцюй». Я танцюю, а тренер мовчить. Після моїх танців він сказав мамі: «Не можу його взяти. Він не чує музики, у нього старі звички і важко буде перевчати, він уже не маленький».  Та мама дуже просила його, і тренер все ж погодився, але поставив ультиматум: «Якщо за півроку у нього буде прогрес, то будемо щось пробувати».

У мене щодня було по два заняття. З часом я зрозумів, що мені подобаються танці, почав брати участь у конкурсах. Для мене знайшли партнерку… У мене все вийшло.

Ю. – Я завжди забирала молодшу сестру з тренувань, які теж проходили у цьому клубі, і часто там бачила Богдана (усміхається). Він мені дуже подобався, та я декілька років мовчала про це.

 

Юля та Богдан починають зустрічатися. Проте вже через деякий час хлопець їде до Італії, там він проявляє себе і на рік залишається закордоном

 Юля з усмішкою розповідає, як Богдан повернувся в Україну на її 18-річчя. Тоді її майбутній партнер вирішив більше не їхати за кордон. 

Про турніри за 50 євро

Ю: Якось у 2012 Богдан мені говорить:

– «Поїхали на турнір»;
– «Як без тренувань?», – запитала я.
– «Поїхали», – сказав Богдан.
  І ми поїхали.

Турнір проходив у Хмельницькому, і без підготовки ми посіли друге місце. Через тиждень поїхали на турнір до Львова і зайняли там уже перше місце. Через три місяці – у Донецьк. Саме у той момент я почала розуміти, що все серйозно, і воно затягнуло.

На турнірах ми завжди самі все оплачуємо. Участь в одній програмі коштує приблизно 50 євро. Танцювали ми по дві-три таких програми. Сума виходить чимала, не враховуючи семінари та заняття, професійні костюми, косметику, проживання і дорогу.

Юля з Богданом одружилися. У весільну подорож закохані поїхали на турнір. Спочатку у Молдову, а пізніше – в Австрію.

Дотик до чемпіона заряджає

Ю: Перемог у нас не було. Зазвичай ми їдемо, щоб позмагатися у складних категоріях і з чемпіонами світу.

Б: З людьми, які не відпочивають.

Ю: На турнірі я зустріла чемпіонку світу Анну Матус, навіть легенько доторкнулася до неї. І це дало ріст. Дотик до чемпіона заряджає. Конкуренція мотивує, вона робить щось нереальне. Торік ми побували в Молдові, Австрії, Чехії, Штутгарді та Словенії.

«Інколи наступають важкі моменти. Буває застій. Але ти їдеш на наступний турнір, і стає краще. Це допомагає не здаватися», – каже Богдан.

Юлія та Богдан Колоси разом уже 10 років. Зізнаються, що часто сваряться та дратують одне одного, але зазвичай це через танці. Проте вони навчилися з цим справлятися.

Ю: Танці загартовують стосунки, це як школа життя. Навчитися слухати, йти на компроміси, заплющувати очі на якісь нюанси. Завжди важливо все обговорювати – й усе буде гаразд. Ми навчилися розділяти роботу і стосунки.

У бальних танцях усе має бути в гармонії

Бальні танці навчили пару чекати і працювати над собою. Чекати, щоб виступити і старатися завжди бути в русі.

Ю: Турніри навчили мене самодисципліни. Як правило, перед виступом я прокидаюся о 03:00 ночі, адже необхідно зробити макіяж, нанести засмагу, потрібно бути завжди готовою і не запізнюватися.

Б: У бальних танцях важливо все. Не може бути такого, що руки окремо і ноги окремо. Все повинно бути цілісним і в гармонії. Окрім цього, важливу роль відіграє зовнішній вигляд. Наприклад, якщо у тебе визирає із туфельки ремінець, судді не будуть судити пару.

Б: Костюми мають бути «як з голки». Навіть зачіска повинна бути охайною.

«У дівчат волосся переповнене шпильками, а от з чоловічої зачіски роблять шолом. Якщо бальник рухається, і його волосся рухається разом із ним, то це вже мінус».

Ю: Дівчатам дозволяють короткі стрижки, але вони мають бути ідеальними.

Чернівецький «Карнавал»

Б: У Чернівцях непогано з розвитком бального танцю. У нашому місті є хороший клуб «Карнавал». Там навчалися багато достойних танцівників, які зараз показують хороші результати.

Ю: У Чернівцях ми також викладаємо бальні танці, вносимо свою частинку в розвиток цієї сфери. У нас є своя група «Хобі», куди ходять і чоловіки, і жінки. Їм хочеться навчитися танцювати, вони роблять це задля свого задоволення.

Ми б хотіли продовжити турнірну програму, адже танцювати нам можна до 35 років. Тож ми точно ще скористаємося моментом.

Юля з Богданом кажуть: «Не ми обирали танці, вони обрали нас».

Б: Думка про те, що хочеться піти з танців, виникала і виникає щодня. Буває, що хочеться усе кинути, та через деякий час переключаєшся і розумієш, що це частинка тебе.

Б: Нас ніхто не змушував іти на танці. Звісно, були моменти, коли ти не хотів цього робити. Ти не ходиш тиждень, місяць, але все одно повертаєшся, бо не можеш без цього жити.

Ю: Я не знаю, скільки ми ще будемо танцювати. Щоправда, наразі хочемо трішки іншого. Зараз ми виступаємо на різних вечірках, а хочеться і на змаганнях та турнірах.

Б: Бо коли ти виступаєш перед публікою, залишаєш для себе можливість розвиватися.

Ярослава Дерев’янко

Фото Євгенії Калюжки

Залишити відгук

Залишити відгук