0
Чернівчанин став першим українцем-віце-чемпіоном світу з карате.
Середина листопада 2018 року. Сторінки найавторитетніших загальнонаціональних ЗМІ облітають публікації із заголовками приблизно такого змісту: «Вперше в історії український каратист пробився до фіналу чемпіонату світу», «Українське карате підкорило нову світову висоту», «Українець став віце-чемпіоном світу з карате». Творець історичного для вітчизняного спорту успіху – 25-річний чернівчанин Валерій Чоботар. Він уже 20 років займається карате, пройшовши шлях від хлопчака, який усім програє, до автора кращого результату буковинських спортсменів за останні півстоліття. В інтерв’ю «Шпальті» Валерій Чоботар розповів про те, як ледве не проміняв карате на футбол, про травму, яка завадила поборотися за звання чемпіона світу та про плани на «золото» Олімпіади.
Про те, як ледь не став футболістом та тренувався у підвалі
У дитинстві я не мав вибору – займатися карате чи ні. Колись мій тато теж пробував себе у цьому виді спорту, він разом із моїм першим тренером Павлом Побурянним вчилися у Валерія Васильовича Галана – засновника карате в Чернівецькій області. Коли мені було п’ять років, батько привів у зал, віддав тренеру і сказав робити те, що той каже. Тоді набирали дітей, починаючи з восьмирічного віку, тому Павло Дарійович не хотів мене брати, але завдяки знайомству з татом погодився. З’ясувалося, що у мене навіть дещо виходило, я влився у колектив та не відставав від старших дітей. За розповідями батьків, мені подобалося, але було трохи страшно. Я вихований у суворих умовах – батьки часто сварили мене за дрібниці: коли неправильно став чи щось не те сказав. Тому я просто робив усе, що говорив тренер, без різних запитань, заперечень та нервів.
Але приблизно у 16-річному віці я хотів полишити карате, не бачив змісту продовжувати займатися цим видом спорту, адже мене взагалі не возили на змагання. Я навіть пішов у футбольну секцію. Через два тижні тренувань у Юрія Лєпєстова мене взяли в команду, я грав у основі, навіть у матчах чемпіонату України брав участь, у мене непогано виходило. Але теперішній мій тренер із карате Андрій Лазоренко щодня по декілька разів телефонував, казав: «Для чого тобі той футбол, приходь до нас у спортклуб «Лідер»». Я вагався, та після першого тренування в «Лідері» всі сумніви зникли. Зрозумів, що робота тут приведе до якогось результату, бо, мабуть, вперше я настільки втомився, що ледве виповз із залу. Одразу побачив, що підготовка на зовсім іншому рівні, і ці люди знають, що роблять.
«Яким би ти не був талановитим, без роботи результату не буде. Ти або закушуєш губу і працюєш, або нічого не виграєш»
Мене почали возити на серйозні турніри, але я всюди програвав. Це дуже сильно злило, але я не з тих, хто буде опускати руки. І почав тренуватися ще більше. Спочатку займався тричі на тиждень, потім – щодня. Після того, як побачив, що і це не приносить результату, я через день додавав ще по одному тренуванню, тобто загалом виходило 9 занять на тиждень. А коли в 19-річному віці вперше потрапив до збірної України і поїхав на молодіжний чемпіонат Європи, то почав тренуватися двічі на день. І так триває вже сім років. Коли «суперчемпіони» з панкратіону розповідають мені, що займаються в залі три-п’ять разів на тиждень і кажуть, що це дуже важко, мені стає смішно. Тому що обсяг тренувань, який вони виконують не менше, ніж за тиждень, я проробляю за три дні. Карате – олімпійський вид спорту, тут немає дрібниць, потрібно важко працювати. Яким би ти не був талановитим, без роботи результату не буде. Ти або закушуєш губу і працюєш, або нічого не виграєш.
Я сильно змінився за цей час, але водночас неймовірно змінився і спортклуб «Лідер». Такі стрибки, мабуть, ніхто не робив, поясню, чому. Коли я тільки прийшов сюди, ми тренувалися у підвалі, де було лише татамі і голі стіни. Роздягалень, душових та туалету не було. А зараз у нас величезна сітка своїх стаціонарних залів та найновіші технології для розвитку спортсменів. Цього вдалося досягти завдяки величезному бажанню наших тренерів.
Про історичний успіх на чемпіонаті світу та подароване супернику «золото»
Чемпіонат світу в іспанському Мадриді, що відбувся в листопаді 2018-го, став для мене вже другим в індивідуальному виді, а в командному – третім. Тому їхав на турнір я лише за результатом – золотою медаллю, але, на жаль, втрутилися обставини.
За день до мого індивідуального фіналу відбувалися командні двобої, наша збірна потрапила на збірну Франції, до якої входять топ-спортсмени світу. Тому я розумію рішення тренера виставити мене на командний поєдинок, бо в нас є два основні каратисти – я і Станіслав Горуна, і без нашої з ним участі французів було б дуже важко пройти. Українська команда сильна, але ще дуже молода, тому потрібні досвідчені спортсмени, які знають, як досягати результату.
Командний двобій складається з п’яти поєдинків, я був четвертим у списку. Тобто, якби перші три бої завершилися перемогами українців, то я навіть не виходив би на татамі, адже все було б вирішено. Але так сталося, що перший і другий поєдинок ми виграли, а третій – програли, тому мені довелося вступати у боротьбу. Я вигравав у своєму двобої із рахунком 1:0, француз перевищив контакт, завдав мені травми, і, зрештою, я не зміг продовжувати боротися. Суперника дискваліфікували, мені присудили перемогу, але виступити в індивідуальному фіналі не дозволили.
Медична комісія Всесвітньої федерації карате (WKF) надала висновок, що я не маю права тренуватися і виступати впродовж трьох тижнів. А до поєдинку за «золото» залишалося менше доби. Ми поїхали в лікарню, зробили все можливе для участі у фіналі – здали необхідні аналізи, і лікарі дали офіційний дозвіл, який ми принесли медкомісії. Але нам відповіли, що рішення остаточне і переглядати його не будуть. Намагалися різними шляхами владнати це питання. Іван Гешко телефонував до президента Національного олімпійського комітету України Сергія Бубки, той спілкувався із президентом WKF Антоніо Еспіносом, і нібито все вирішили, але мені все-таки не дали змогу взяти участь у фінальному поєдинку. Сергій Назарович сказав, щоб я не розчаровувався, усіляко підтримав мене, за що я йому безмежно вдячний.
«Я хотів битися за золото. Так, було ушкодження, але всі спортсмени тренуються і виступають із травмами, тому це не було б чимось незвичним»
Дуже жаль, що не вдалося поборотися за золото, адже я був на 99% впевнений у своїй перемозі, бо перебував у хорошій формі. Крім того, раніше вже перемагав у хорвата Івана Квешича, з яким мав зустрітися у фіналі. Після закінчення турніру до мене підходили спортсмени з інших країн і казали: «Ти для нас чемпіон». Жаль, що так сталося, але маємо те, що маємо.
Не знаю, чи були задіяні якісь корупційні механізми, але хорвату фактично подарували золоту медаль. З одного боку, WKF не хотіла брати на себе відповідальність, але водночас подібні ситуації вже траплялися, навіть із чернівецьким спортсменом. На одному з чемпіонатів Європи Євген Мотовилін мав боротися зі спортсменом із Сербії за третє місце. Серба за два дні до того відправили в нокаут, він не піднімався, його, як і мене, зняли зі змагань, він не міг продовжити турнір і за всіма правилами не мав би битися за третє місце. Але він вийшов і виграв.
Я хотів битися за золото. Так, було ушкодження, але всі спортсмени тренуються і виступають із травмами, тому це не було б для мене чимось незвичним. Тим паче, що це чемпіонат світу, туди ще спробуй потрапити, а він відбувається один раз на два роки. Такий шанс не щодня випадає, і яким би не був стан, для спортсмена дуже важливо показати себе.
З іншого боку, навіть «срібло» чемпіонату світу – історичний успіх для українського карате. Цей факт поки складно усвідомити. Крім того, я дізнався, що це кращий результат буковинського спорту за останні 50 років. Навіть Іван Гешко, який ставав чемпіоном світу, вигравав золоту медаль в неолімпійській дисципліні. Звісно, мені нереально приємно, але я думаю, що це лише початок, адже я поставив для себе набагато вищу планку, знаю, до чого йду і до чого готуюся – до золота Олімпіади.
Щодо надмірної уваги преси після чемпіонату світу, то можу запевнити, що мої тренери-наставники не дадуть мені високо задерти носа. Якось ми летіли на змагання в американський Лас-Вегас, то мені Олександр Сергійович Пікулін сказав: «Ти там дивися, не зазнайся і не загубися, бо я тебе знайду!». Подивившись на нього, подумав, ніхто не хотів би з ним сперечатися!
Про олімпійські амбіції, Василя Ломаченка та бажання вписати своє ім’я в історію
Важливо, що на чемпіонаті світу вдалося заробити очки відбору на Олімпійські ігри-2020 в Токіо. Аби туди потрапити, потрібно буде стабільно завойовувати бали на найпрестижніших змаганнях упродовж двох наступних років. Дуже мало спортсменів поїдуть на Олімпіаду, але я розцінюю свої шанси як досить високі. Моя ціль – взяти участь не в одній, а у двох Олімпіадах, вік ще дозволяє це зробити. Причому не просто взяти участь, а поборотися за «золото». Я не хочу їздити на Олімпійські ігри, щоб просто подивитися на інших, я хочу перемогти.
Скільки ще планую займатися карате? Доки дозволятиме моє тіло. Коли воно скаже «стоп», тоді і зупинюся. Дивлячись на мій нинішній фізичний стан, думаю професійно займатимуся спортом ще довго, якщо не буде травм. Буває, в 25 років людина вже «розвалюється», у мене 25 років – по суті лише початок.
Скільки себе пам’ятаю, завжди хотілося показати високий результат. Мене мотивують усі люди, які чогось досягають. Якщо вони це зробили, то чому я не можу? Я стежу за багатьма спортсменами, не тільки каратистами чи представниками бойових мистецтв. Вони мене надихають, тому що творять історію, і в мене завжди було бажання творити власну, вписавши туди своє ім’я і прізвище. Найбільший приклад для мене – боксер Василь Ломаченко. Ця людина – талант і «роботяга». Таке поєднання – запорука успіху, бо якщо ти талановитий і багато працюєш, то нереально не досягнути результату. Але, як кажуть, всьому свій час.
Також, буває, дивлюся футбол, як і брат, завжди любив цей вид спорту. Колись переглядав усі матчі ФК «Реал Мадрид», але останні півтора року на це немає часу, хоча хотілося б. Вдалося під час чемпіонату світу в Мадриді побувати на стадіоні «Сантьяго Бернабеу» – враження неймовірні, там нереальна атмосфера, велика кількість трофеїв найвищого рівня, це насправді круто.
«Коли повертаєшся після змагань до Чернівців, буває складно перелаштуватися – ти приїжджаєш фактично в болото»
Завдяки участі в багатьох турнірах об’їздив так багато місць по всьому світу, що іноді приїжджаючи в якусь країну, не кайфую від неї. Одні з найяскравіших вражень були від перебування в Дубаї, Токіо і Лас-Вегасі. Ми намагаємося в кожній країні віднайти якусь «родзинку» і потрапити туди. Але оскільки приїжджаєш за результатом, то не особливо думаєш про екскурсії. Іноді взагалі з готелю не виходимо, налаштовуємося на турнір, бачимо тільки зал і більше нічого.
Коли повертаєшся після змагань до Чернівців, буває складно перелаштуватися – ти приїжджаєш фактично в болото. Картинка життя в нашому місті не найкраща. Закордоном все прибрано, охайно, рівні дороги, немає ґрат на вікнах, бо ніхто в тебе нічого не вкраде. Думки про це дають про себе знати, і перший тиждень у своїй голові треба перелаштуватися на те, що ти приїхав у Чернівці, і тут може трапитись все що завгодно – машину будь-де не залишиш тощо. Але це все одно моє рідне місто, я його люблю і нікуди звідси не поїду. Надіюся, що умови життя покращаться. Я не можу не любити це місто, тому що тут усі мої рідні та близькі.
Я поважаю своїх земляків і було дуже приємно, що за голосуванням людей мене обрали кращим спортсменом Буковини 2017 року. Водночас спортивний журналіст Георгій Мазурашу якось зізнався мені, що не вважає мене кращим, і є спортсмени, які торік завоювали більше медалей. Мене це сильно зачепило. Я вирішив, що треба ще більше працювати, аби показати ще кращий результат. І він став історичним для Буковини та України.
Про тренування дітей, мізерні зарплати спортсменів та відсутність віри батьків в успіх
Карате – це не лише єдиноборство, це й філософія життя. Ти 24 години на добу, 7 днів на тиждень зі своєю мрією, тільки про неї думаєш і все для неї робиш. Карате для мене – це все моє життя, я весь свій час проводжу тренуючись. Можна вже навіть ліжко для мене у спортзалі поставити, щоб я ночував тут.
Звичайно, бувало важко, але коли ти знаєш, для чого ти все це робиш, то терпиш. Якщо для тебе важливіше десь погуляти, ніж результат, ти вибираєш перше. Потрібно розставити пріоритети і керуватися ними. Ти повинен іти до своєї цілі. Якщо не будеш робити все для успіху, хтось зробить це замість тебе. Все дуже просто.
Звісно, я інколи знаходжу час і для того, щоб прогулятися, і в кіно сходити, але все одно думками я більшість часу на тренуванні, аналізую, що виходить, а що ні. Тим паче, що я ще й треную дітей, постійно міркую, чому в них щось не виходить, як зробити, щоб вони також вигравали, аби молоде покоління продовжувало те, що робиш ти. Вони повинні перевершити мене. Я думаю, що багато в чому мотивую дітей, тому що я самотужки пройшов цей шлях. Коли ти знаєш, як досягти успіху лише на папері, то це не працює. Для того, щоб заразити їх карате, ти маєш сам вірити в те, що робиш. Молоде покоління треба підтримувати, тому що спорт на тобі не закінчується, його потрібно розвивати. Після завершення кар’єри повинні бути люди, які продовжуватимуть прославляти нашу країну.
«Батьки не особливо вірили, що я чогось досягну в спорті. Вірив лише я і тренери»
Водночас смішно комусь розповідати, скільки заробляють українські каратисти. В інших країнах ті суми, що ми отримуємо у гривнях, спортсменам виплачують у доларах США. Тому, коли запитують, скільки грошей приносять мої досягнення, мені навіть соромно сказати, що ця сума складає близько 200 євро в місяць. Але це мрія, до якої ти йдеш. Держава насправді не багато дає, хоча останнім часом Федерація карате сильно піднялася, більшість витрат оплачують, навіть добові видають. Раніше доводилося їздити на змагання лише власним коштом.
Був певний період, коли мені виповнилося 18 років, і постало питання самостійного заробітку і вибору, чим займатимуся в житті. Оскільки зарплати спортсменів мізерні, то мій тато не дуже хотів, щоб я цим заробляв. Бо для того, аби отримувати хоч більш-менш пристойні гроші, треба зробити практично нереальне. Тому батьки не особливо вірили, що я чогось досягну в спорті. Вірив лише я і тренери. Потім, коли в мене почало виходити, то, звісно, рідні підтримували, і я їм за все вдячний. Але скажу відверто, був період, коли вони не хотіли, щоб я займався карате. Я сварився з ними, запевняв, що стану чемпіоном. І, зрештою, довів насамперед собі, а також їм, що все можливо, потрібно лише йти до мети і багато працювати.
Іван Сірецький
Фото Василя Салиги
