Сплеск культурного життя в часи катастроф: Ірина Цілик про український кінематограф та літературу

Ірина Цілик – українська письменниця й режисерка, учасниця багатьох літературних та кінематографічних фестивалів і воркшопів, киянка і людина з активною громадською позицією.

Інтерв’ю створене для щоквартального літературного онлайн-журналу Apofenie та опубліковане українською мовою з дотриманням авторських прав.

Ірина зняла короткометражні фільми, «Вдосвіта» (2008), «Помин» (2012), ігровий кінофільм «Дім» (2016), а також документальні кінофільми «Тайра»та «Малиш» для кіноальманаху «Невидимий Батальйон» про участь українських жінок у війні на Донбасі(2017, спільна режисура зі Світланою Ліщинською і Аліною Горловою).

Також Ірина є авторкою збірки поезій  «Ці» (2007), повісті «Післявчора» (2016), «Глибина різкості» (2016), прозової збірки «Родимки» (2013), збірки оповідань «Червоні на чорному сліди» (2015), дитячих видань «МІСТОрія однієї дружби»(2015) і «Таке цікаве життя» (2016).

Чоловік Ірини – письменник Артем Чех, який з травня 2015-го по липень 2016-го служив у Збройних Силах України. Разом подружжя виховує сина Андрія.

Ірина займає активну громадську позицію. Зокрема, публічно виступає за звільнення з російської в’язниці політв’язня, режисера Олега Сенцова.

Ми говорили з Іриною Цілик, чому українські поети збирають більші зали, ніж європейські, чи є насправді успішним вітчизняний кінематограф та про те, як війна змінює українську культуру.

Як поєднуєте режисуру та літературу? Над якими проектами працюєте саме зараз?

Так склалося, що симбіоз режисури й літератури завжди присутній у моєму житті. Часом мене бентежить думка, що, можливо, варто було б зосередитися на чомусь одному, і тоді результати в цій галузі були би, ймовірно, вищими. Але рак, лебідь і щука (так, різні «щуки» теж є) тягнуть мене в різні боки: багато чого цікавить і все хочеться спробувати. Зараз на передній план знову вийшло кіно. Я знімаю документальний повнометражний фільм «Земля блакитна, ніби апельсин». Але бачте, і тут є місце для літератури: назва стрічки є цитатою з вірша поета-сюрреаліста Поля Елюара. Про що буде цей фільм? Документальне кіно – живий організм, воно може сильно змінюватися у процесі створення, і тому мені як авторці не дуже хочеться наперед відкривати якісь карти. Але загалом цей фільм розповідатиме про життя однієї звичайної родини у прифронтовій зоні Донбасу з їхніми проблемами, радощами і багатьма маленькими, ледь помітними особливими моментами щоденної рутини, атмосфера якої мені часом видається досить сюрреалістичною.

Чи впливаєте ви з чоловіком Артемом Чехом на тексти один одного? Чи допомагають вам стосунки у творчості?

Мені пощастило мати поруч чоловіка, найкращого друга, співрозмовника, першого читача і редактора моїх творів «у одному флаконі». Ми з Чехом уже досить давно разом, відповідно, ми разом ростемо, змінюємося, проростаємо один в одного, зокрема і в творчості. Тут теж симбіоз, звісно. Спільні син, побут, досвіди, спогади і т. д., і т. п. – це одне. Але спільні кухонні розмови з обговоренням ідей, планів, розробки сюжетів, героїв тощо – це щось інше і дуже важливе, насправді. Авжеж, допомагаємо один одному, авжеж, критикуємо. Я не знаю, як інакше ми були би досі разом.

Як творчість батьків позначається на вашому синові? Як він сприймає ваші та чоловікові тексти, фільми?

Я думаю, Андрій сприймає все це як норму, адже він росте з такими правилами гри й інших не знає. Фестивалі, зйомки, наші виступи, презентації тощо є для нього буденністю. Я часто беру його з собою на різні культурні заходи, знайомлю з цікавими творчими особистостями. «І що такого, можна подумати, – сказав би Андрій. – От у мого друга мама працює в міністерстві оборони України, це круто!»

Так і є, ми всі схильні зазирати у паралельні світи з більшою цікавістю. Але, звісно, наш з Чехом стиль життя сильно позначається на розвитку особистості нашої дитини. От, скажімо, Андрій росте справжнім синефілом: він готовий безкінечно дивитися зі мною разом різні фільми, і часто ці фільми не відповідають його вікові, але якщо вони не є занадто жорсткими і травматичними, я не маю нічого проти.

Андрій справді багато чого розуміє, співчуває героям, аналізує ті чи інші складові фільмів, і мені дуже цікаво переконуватися в тому, як тонко він відчуває деякі моменти, а особливо ті, що стосуються драматургії фільмів. Також він нарешті полюбив читання. Він і сам іноді пише вірші. Якось ми були разом на фестивалі, Андрій довго слухав поезію різних дорослих поетів, а потім відкрив блокнот і раптом сам написав низку верлібрів. Деякі образи в цих його дитячих текстах виявилися зовсім недитячими, і мене та Маріанну Кіяновську, котрі була тоді свідком цього несподіваного поетичного фонтанування, це вразило.

Як почали писати дитячу літературу? Чи впливає ваш син на дитячі тексти, які творите?

Я видала всього лише дві книжки для дітей, і це досвід, радше, епізодичного характеру. Перша книжечка «Таке цікаве життя» народилася досить випадково: ми з сином лежали в лікарні, нудьгували, я вчила його читати і писала для нього короткі історії, деякі слова з яких замальовувала у вигляді зображень: так було простіше інтригувати чотирирічку та спокушати його до процесу читання.

Другу книжку, пригодницьку повість «МІСТОрія однієї дружби», я взагалі написала ще тоді, коли сама не була мамою. Але вже зараз я до результату цієї роботи ставлюся дещо скептично і, якби мала змогу, написала б таку книжку багато в чому по-іншому.

Дуже важливо справді глибоко знати своїх героїв і ту вікову аудиторію, для якої пишеш. А я, щиро кажучи, працюючи над цією повістю, спиралася переважно на спогади власного дитинства та улюблені дитячі книжки. Між тим, ці нові діти – багато в чому зовсім інші, ніж ми були в їхньому віці, і це неможливо не враховувати, ставлячи перед собою мету написати хорошу сучасну книжку. Хоча мій син проковтнув цю повість на одному подиху, а потім ще й тероризував мене: «Мамо, чим ти зайнята?! Ти можеш швидше написати продовження „Місторії…“?». Ні, мабуть, не можу. Хоча підозрюю, ще неодмінно спробую написати щось інше для дітей.

Чи відповідають книги українських авторів попиту на дитячу літературу?

Навряд чи я буду об’єктивною, але для мене процес розвитку сучасної української дитячої літератури виглядає досить оптимістично. Багато нових видавництв, авторів, ілюстраторів, круто створених книжок, що є конкурентоспроможними на світовому ринку. Росте кількість українських видань для дітей, які видають пристойними тиражами, подорожують світом, здобувають престижні відзнаки на різних міжнародних конкурсах. А ще ви бачили черги відвідувачів на «Книжковий Арсенал» у Києві, «Форум видавців» у Львові, інші літературні фестивалі й заходи? Більшість з цих людей приходять саме за дитячими книжками, й загалом діалог автора-читача в Україні стає все більш і більш жвавим.

Звісно, далеко не всі ніші заповнені. Як мама досить активного читача молодшого шкільного віку скажу, що пригодницьких книжок і дитячих детективів, написаних українськими авторами, не так уже й багато, хочеться більше. Чого ще нам не вистачає? Наприклад, графічних романів, таких модних нині в багатьох інших країнах. Останніми роками я багато буваю на різних книжкових форумах, в європейських книгарнях і завжди жадібно гортаю книжки у дитячих відділах. Деякі видання там просто вражають. От, скажімо, згадався графічний роман Арі Фольмана «Щоденник Анни Франк». Говорити в такий спосіб із сучасними дітьми, візуалами, на важкі, незручні, нетривіальні, які завгодно теми – дуже доречне рішення.

Як сьогодні розвивається український кінематограф? Як сприяють цьому державні дотації?

Те, що відбувається нині з українським кінематографом, мені теж багато в чому подобається. Звісно, існує чимало внутрішньоцехових проблем, неочевидних для широкого загалу. Але я дуже добре пам’ятаю ті часи, коли українське кіно перебувало в стадії коми. Тепер ми прокинулися, навчилися заново ходити і поступово повертаємося до повноцінного життя. Говоритиму зараз приблизно те саме: багато нових проектів, імен, нагород на міжнародних фестивалях, щотижня у прокат виходять нові українські фільми. Звісно, – я вже бачу ці скептичні усмішки, – далеко не все вдається так, як хотілося б. Але кількість нових українських кінопроектів поступово все впевненіше бореться за якість, і не помічати цей постійний рух уперед було б дивно.

Чи цікаві фільми наших режисерів глядачу з України та світу?

Це питання, на яке не може бути простої відповіді. Чи цікаве українцям українське кіно? Якщо дивитися на те, як виживають наші стрічки у прокаті, виглядає так, що не дуже. І починаємо розбиратися глибше в цьому: недостатня кількість кінотеатрів в Україні, їхня низька рентабельність і, водночас, низька платоспроможність глядача: за похід родиною в кіно треба заплатити гривень триста-чотириста щонайменше, а далеко не всі готові платити такі гроші за кота в мішку. Загалом же вимірювання успішності того чи іншого фільму залежить від різних факторів. Якщо фільм знімали як продукт для широкої глядацької аудиторії, прокатні показники дуже важливі. Якщо йдеться про авторське кіно, тут дещо інші критерії успішності: участь стрічки у фестивалях класу А, призи, нагороди і так далі. У нас же нас часто валять в купу і коней, і людей, і творцям авторського кіно дорікають низькими зборами, при тому, що їхні фільми живуть яскравим фестивальним життям (це до питання, чи цікаві наші картини глядачам у світі).

Є ще цей момент, що деякі українські стрічки просто не зустрічаються з українським глядачем. От, скажімо, в останні роки було знято низку сильних документальних кінофільмів, але в прокаті вони з’являлися лише епізодично, а телебачення не зацікавлене у закуповуванні такого продукту. Хоча так, є ще Інтернет, і більшість глядачів просто чекають, що ті чи інші фільми будуть злиті в мережу.

Ви брали участь у проекті Babelsprech, під час якого співпрацювали з поетами з інших країн. Розкажіть, як сприймають і творять поезію в нас і у них, чим найбільше різняться вірші поетів з України та Німеччини, Ізраїлю, Румунії, Росії?

Останніми роками мені пощастило неодноразово брати участь у різних міжнародних проектах і фестивалях, тож, звісно, маю якийсь багаж свіжих спостережень.

Чим різняться вірші сучасних поетів… Я зараз скажу доволі суб’єктивну річ, але згадався раптом один з останніх фестивалів Meridian Czernowitz, в якому брали участь різні поети з вищеназваних та інших країн. Були читання, з однієї сцени звучали впереміш різні мови, різні авторські голоси, і мене раптом глибоко зачепило відчуття дивного контрасту: виходили автори з України, з Ізраїлю і читали дуже живі і пронизливі вірші, це були такі згустки збродженого болю, від яких щось аж дзвеніло в повітрі. І, водночас, читали хороші поети з різних країн Центральної і Західної Європи, їхні тексти були майстерно відточені і прекрасні, як швейцарські ножі, – кожне слово на своєму місці, бездоганна декламація (я давно помітила, які ж круті перформери – ці молоді європейські поети), але при цьому не відпускало відчуття якоїсь холодної прозорої пустки, яка стояла за багатьма їхніми віршами. «Про що, про що нам писати? – ніби говорили ці тексти. – Ми не знаємо про що, але напишемо про це дуже талановито, дуже майстерно».

Авжеж, це дуже спрощене спостереження, і я ризикую нарватися на нерозуміння. Звісно, є чимало сильних і глибоких європейських поетів, яким справді є про що писати. Але якщо говорити про діалог поета з аудиторією, є відчуття, що і тут ми напевно переживаємо різні часи. Скільки разів я бачила, як приїжджають автори з Німеччини, Австрії, Швейцарії до України і як їх вражають тут повні зали. «У нас на поетичні читання приходять щонайбільше 10–15 осіб, і те, якщо шаровим вином пригощають». А тут вони бачать Жадана з його тисячними залами, та ще й вхід платний. Ну добре, Жадан – це особлива історія, але й на інших поетів зараз добре ходять. Чому? Це питання варте окремої розлогої відповіді. Але, думаю, у часи катастроф сплеск культурного життя є дуже природним, а ще бажання об’єднуватися і шукати разом відповіді на ті чи інші питання.

Як вважаєте, якими мають бути зараз українсько-російські відносини між письменниками та пересічними жителями?

Я б не дуже хотіла зараз розмірковувати про те, як це «має бути». Думаю, кожен з нас уже мав можливість визначитися із власною позицією щодо цих питань. Якщо говорити конкретно про мене, то я більше не підтримую професійні зв’язки із представниками Росії і не цікавлюся новинами їхньої сучасної культури (тому, повертаючись до попереднього питання, зовсім не змогла би сказати, що зараз відбувається з російською поезією). Перше рішення має характер принципового обмеження, адже у часи війни потрібно дотримуватися певних правил гігієни. Що стосовно другого, то це відбулося природним чином: мені, справді, стало не дуже цікаво, що там зараз пишуть, знімають, чим живуть; я все це внутрішньо відпустила. Водночас авжеж, я знаю різних адекватних росіян, у мене лишилися там декілька старих добрих приятелів, але коли я чую іноді, що нам потрібно разом боротися з усією цією бідою, що нам доведеться ще налагоджувати стосунки наших народів і так далі, я усвідомлюю, що слова «разом»у контексті цього питання я більше не знаходжу у своєму арсеналі, ніяк, з жодного ракурсу.

В одному з ваших дописів у Facebook йдеться:

«Письменник на цій планеті – мов канарка у шахті: за старих часів шахтарі, перевіряючи, чи немає у вибої небезпечних газів, брали з собою цю пташку – вона особливо чутлива до найменших змін в атмосфері, непомітних для людей. „Письменник – надчутлива клітина в суспільному організмі, – каже Курт Воннеґут. – І ця „клітина“ першою має реагувати на ті отруйні речовини, які шкодять або можуть зашкодити людству“».

Яка тоді роль письменника, коли війна вже триває? Яке його призначення?

Насправді, я думаю, що жоден письменник нікому нічого не винен. Аби не було невірно зчитаних інтонацій, я би розтлумачила це висловлювання так: далеко не кожен письменник стає «канаркою в шахті», що передчуває близьку катастрофу в майбутньому, але деякі автори (і творчі люди взагалі) на це здатні. Особливо поети, на мою думку.

Але яка роль поета в часи війни? В останні роки я вже надцять разів брала участь у різних круглих столах з обговоренням цієї теми, та фактично все це переливання з пустого в порожнє. У кожного автора свій шлях, своя роль, свої межі чутливості і власні інструменти для пошуку відповідей на ті питання, які тривожать усіх і кожного. Хтось це робить талановито, а хтось не дуже, хтось вважає за необхідне обов’язково зупинити мить, писати тут і зараз, щоб зберегти емоційну пам’ять про нас сьогоднішніх й усе пережите, а хтось поки надає перевагу мовчанню, аби всі рефлексії настоялися, і відтак можна було написати щось більш виважене. Так чи інакше, я думаю, війна сильно змінює нашу культуру загалом. Більшість українських письменників, режисерів й інших митців шукають власні способи, як говорити про все те, що сталося і станеться далі з усіма нами.

 

Оксана Чорна

Фото: Юлія Вебер, Dirk Skiba

 

 

Залишити відгук

Залишити відгук