«Cправжні артисти ніколи багатими не бувають». Інтерв’ю з дуетом «Скриня»

Цьогоріч заслужені артисти України Марія та Володимир Лобураки святкують 30-річчя творчої діяльності.

Ця пара – приклад багаторічного кохання, сімейної гармонії та любові до української пісні. Вони разом пройшли через безгрошів’я та визнання, проблеми з житлом і успіхи закордоном, виступи у бліндажах на Донбасі та аншлаги у найбільших залах країни. Марія та Володимир Лобураки, дует «Скриня» цьогоріч відзначають 30-річчя творчої діяльності, яке святкуватимуть 30 вересня під час ювілейного концерту в Літньому театрі. В інтерв’ю «Шпальті» заслужені артисти України розповіли про те, як їхній дует утворився волею випадку, як вдається поєднувати в єдине сцену та сім’ю, а також про те, чому відмовились переїжджати до Києва.

«Ця жінка буде моєю». Про перше знайомство, початок творчого шляху та секрет багаторічного кохання

Володимир: Після закінчення Івано-Франківського педагогічного інституту мене направили працювати до Чернівців в інтернат № 2, де я прийняв бойове хрещення як молодий вчитель музики. Паралельно я шукав колектив, у якому міг би бути гітаристом. І я віднайшов його на машинобудівному заводі. Він називався «Джерело», а Марійка там співала.

Марія: Але перший крок зробила я! Він би довго ще тягнув. Ми, як і всі молоді люди, часто допізна затримувалися на різних посиденьках. Я, як і Володя, жила в гуртожитку. Якось ми дуже допізна засиділись, так допізна, що Володі вже треба було йти на роботу на 8-му годину. Поспішаючи, він забув у нашій кімнаті свій годинник. І той годинник зіграв велику роль. Після того як Володя прийшов за ним, більше я цього чоловіка не відпускала!

Володимир: Я сказав Марічці, що залишив у неї годинника, а вона дуже просто відповіла: «Ну то приходь і забери!» А якщо говорити серйозно, то коли я побачив Марійку вперше, зразу подумав, що ця жінка буде моєю і все. Хоча не знав, чи заміжня вона, чи вільна, але щось тьохнуло в серці, і вона припала мені до душі.

Марія: Творчий шлях кожного із нас починався окремо, а дует утворився волею випадку. Тоді, ще в радянські часи, проводили Спартакіаду, і на Чернівецькому машинобудівному заводі організовували великий концерт. Коли готували сценарій, то не знали, чим перекрити паузу під час винесення вогню. І хтось згадав, що ми з Володею зустрічаємось і часом на природі або десь у гостях співаємо, як акапельно, так і під гітару. Нас попросили виконати кілька пісень під час цієї паузи. Ми виконали і з тих пір ми досі співаємо разом.

Фото з сімейного архіву Марії та Володимира Лобураків

Володимир: У чому секрет нашого багаторічного кохання? А хіба хтось може це знати… Я скажу так: наше кохання тримається на характері Марійки. Вона мене такого терпить, і тому ми стільки років разом. Молодим парам можу порадити, щоб не думали, що перша сварка – це все, кінець. Потрібно завжди йти на компроміс, розуміти один одного, старатися робити перший крок. Адже зруйнувати щось дуже легко.

Марія: Іноді молоді люди зациклюються на побуті. Ми теж пройшли через гуртожитки, безгрошів’я, не було за що й хліба купити, але, як казали нам наші батьки, це все пройде, головне бути разом. Ми знали, що за чорною смугою йде біла, і все проходить.

Володимир: З роками ми прийшли до розуміння того, що кожна людина повинна мати надію, вірити і, звичайно, любити.

««Скриня» – це те що в серці». Про сцену, українську музику та сім’ю

 Марія: Нас дуже часто питають, чому назва нашого дуету саме «Скриня». Відповідь на це питання дуже проста:

Володимир: «Скриня» – це те що в серці, в душі. Коли до нас дійшло, що скриня – мистецька душа українського народу, то трохи стало страшнувато, бо дуже велика відповідальність носити цю назву. Але змінити її нам ніколи не спадало на думку. Так само, як і розпочати сольну кар’єру. Часто дуети розпадаються, і в нас був один випадок, коли ледь не дійшло до цього. Ми дуже любили ВІА «Смерічка», і був такий період, коли їм потрібні були музиканти. Мені запропонували приєднатися до ансамблю. Марійка не була проти, але я відмовився. Цей шлях, по-перше, нікуди не вів, а, по-друге, відтоді коли ми почали співати разом, це було щось нероздільне.

Марія: У нас сцена і сім’я пов’язані разом. Є дуети, які сходяться, аби, відверто кажучи, заробляти гроші. А я вважаю, що справжні артисти ніколи багатими не бувають. Іноді нам пропонують пісні, але ми відмовляємось від них. Бо стараємося співати композиції, які несуть щось добре: про щасливе життя, кохання. У своїй творчості ми надихаємося людьми. Окрім цього, я виросла в такому краї, де було з кого брати приклад. Слава Богу, мала щастя бачити і спілкуватися з Іваном Миколайчуком. А його дружина Марія до сих пір для мене залишається хрещеною мамою на сцені. Я завжди брала з неї приклад, вона надзвичайно чудова, добра, чуйна людина, ми підтримуємо близькі стосунки. Назарій Яремчук для нас теж був прикладом, ми щасливі, що були знайомі з ним багато років. А зі світових артистів для мене немає рівного Джо Кокеру. Я просто обожнюю його і дуже важко пережила той момент, коли його не стало, – цілий день мовчала і навіть не хотіла ні з ким розмовляти.

Володимир: Але як для мене, так і для Марійки найпершими кумирами були наші батьки, тому що вони всі без винятку чудово співали. Саме вони привили нам таку любов до музики, яка є вічною. Я не думаю, що музика 30 років тому і зараз сильно відрізняється. Але сучасна музика більш насичена, компактна. Тут можна провести паралель зі старими фільмами – вони розмірені, повільні, а в нинішньому кіно в кожен кадр вкладають дуже багато інформації. Так само і в пісні. Яке наше життя, така і музика. Якщо брати сучасну українську сцену, то скажімо так: іде процес – з’являються нові виконавці, нові течії, нові твори, водночас приємно, що наші артисти-метри залишаються на сцені, і вони теж дають фору. Загалом нам подобається те, що роблять молоді музиканти. Важко відповісти на запитання, чи вдається нам витримувати вимоги часу. Але аудиторія нас любить, і цікаво, що це стосується слухачів різного віку, навіть дітей, тому, думаю, це хороший знак. Наші твори більш класичного характеру, у нас є пісні, написані давно, але актуальні і зараз.

«Були в самому пеклі». Про виступи під час війни на Донбасі та артистів, які гастролюють в Росії

Марія: Після початку подій на Сході України нам було надзвичайно важко просто сидіти біля телевізора. І коли нам запропонували виступити на Донбасі, ми навіть не розмірковували, хоча фактично не знали, куди їдемо. Ми були в самому пеклі, співали не в будинках культури, а в бліндажах, палатках, грязюці, на сіні…

Володимир: Але перебували в такому середовищі, що звідти тяжко було їхати. Просто настільки там всі дружні, тебе хочуть бачити і чути, хочуть отримати звісточку з дому. Найважче було виступати перед хлопцями, яких готували до відправки на передову. Тому що вони ще до кінця не знали, що на них чекає. Одразу після закінчення концерту, тих хлопців розподіляли по машинах і відвозили на лінію вогню. Водночас я не можу сказати, що було дуже страшно перебувати у зоні бойових дій.

Марія: А мені надзвичайно страшно було, але я цього не показувала. Окрім цього, ми жили в дуже важких умовах. Взимку було холодно – однієї буржуйки не вистачало. Мені як жінці було дуже важко, але хлопці старалися щось зробити для нас. Востаннє, коли ми були на Донбасі, в Попасній, нас поселили в лазні, там було досить тепло.

Володимир: Як ставимось до артистів, які під час війни виступають в Росії? Кожен обирає свій шлях, але хотілося б, щоб ми всі були разом, єдині. Якби ми були єдині, то швидко перемогли б у цій війні. Для нас питання гастролей в Росії закрите, хоча ми колись виступали і в Москві, і на Уралі. Поки не закінчиться війна, ми в Росії точно не будемо.

Марія: Я, наприклад, думаю, що всіх грошей не заробиш. Розумію, що можна виправдати українців, що співають в країні-агресорі, що в них укладені контракти чи ще щось. Але якщо сталася така біда там, де ти народився, на твоїй Батьківщині, то це не виправдовує ніякі кошти. Тому Бог їм суддя, от і все.

«Ми – не шоу-бізнесові артисти». Про поїздки за кордон, роль відзнак та про те, чому не переїхали до Києва

Марія: Де черпаємо енергію продовжувати працювати? Я забираю її у Володі (ред. – сміється).

Володимир: А я черпаю десь збоку, щоб вона мала що забирати. Насправді енергії додають різні заходи, концерти, виступи наших колег-артистів та поїздки. Ми їздили на гастролі до багатьох країн – Боснії і Герцеговини, Сербії, Польщі, Угорщини, Румунії, Німеччини, Чехії, Словаччини. Найкращі спогади після таких поїздок – це знайомства з чудовими людьми та спілкування з друзями. Ми дуже любимо фестивалити, роками дружимо із ансамблем народного танцю «Черемшина» з Вашківців. Недавно із цим колективом їздили на міжнародний фестиваль «Інтерфолк» у Польщу, це неймовірний захід! І важливі навіть не виступи, а те, що відбувається після них. Коли музикант із Молдови просто бере акордеон, і навколо нього збираються мексиканці, ірландці, поляки та навіть корейці, і ми разом співаємо світову музику, – це дорого вартує. Такі моменти надихають.

Так само в житті артистів важливе визнання. Якщо хтось говорить, що нагороди нікому не потрібні, то такі люди лукавлять. За кожною відзнакою стоять люди, які хочуть віддячити артистам, подарувати щось, дати їм на пам’ять. Якщо місто чи люди хочуть уважити своїх митців, значить, це не просто так. Тому для нас усі відзнаки дуже дорогі. Наприклад, звання «Заслужені артисти України» спонукає нас ще більше працювати, це додаткова відповідальність перед людьми, перед чернівчанами.

Марія: Тому ми так і не переїхали до Києва, хоча нам не один раз пропонували. У столиці ми могли б бути сусідами Павла Дворського. Але я б там ніколи не жила. Тому що для мене Київ – це мурашник, туди приїжджаєш і бачиш, як усі бігають туди-сюди, ніхто не усміхається. Я звикла до більш спокійного міста, коли не біжиш вулицею, а йдеш, бачиш людей, спілкуєшся.

Володимир: Якщо переїжджати до Києва, то треба займатися чисто шоу-бізнесом. А ми прийшли на сцену з культури і мистецтва, дует «Скриня» – не шоу-бізнесові артисти. У Чернівцях у нас більше часу, щоб попрацювати над піснею, щось виправити. Київ стільки часу нам на це не дасть. Тим більше, Чернівці – це місто, в якому ми знайшли одне одного…

Марія: У нас є свої куточки в цьому місті. До речі, місце, де ми зараз записуємо інтерв’ю (ред. – редакція «Шпальти» на вулиці Богдана Хмельницького, 79), – це була квартира чудового музиканта Валерія Кушнірука, з яким я колись починала співати. Чернівці – місто наших спогадів. Я не можу сказати, що ми любимо гуляти вулицею Кобилянської, ми більше цінуємо наші місця, де Володя грав мені на гітарі, де носив на руках…

«Маємо онука, дітей, що іще треба?». Про 30-річчя творчої діяльності, ювілейний концерт та прем’єри пісень

Марія: 30 років творчої діяльності – це небагато, але й немало…

Володимир: Це досить тривалий шлях, але коли хтось питає, що ми здобули за ці 30 років, то я думаю, а що би я міг сказати? Нам пощастило заспівати гарних пісень, хороші автори нам дарували свої твори, ми познайомилися з чудовими людьми, маємо хороших друзів. Це все – людське багатство!

Марія: Маємо онука, хороших дітей, що іще треба? Чого ще бажати в цьому житті?

Володимир: 30 вересня організовуємо ювілейний концерт, із яким у нас вийшла цікава історія. У березні цьогоріч ми мали невеликий творчий вечір у обласному меморіальному музеї Володимира Івасюка. Тоді нам прийшла на думку така ідея, щоб ми до нашого ювілею дали 30 концертів в Україні і за кордоном. Спокійно цей план потихеньку виконували, як нам зателефонували друзі і сказали: «Ми вам даруємо Літній театр, для того щоб ви могли зробити свій ювілейний концерт. Навіть нічого не думайте, ви повинні його організувати!». Ми, звичайно, на сцені озвучимо їхні прізвища. Хоча спочатку ми не дуже й то планували проводити ювілейний концерт, в основному через те, що в Україні йде війна.

Концерт до 30-річчя творчої діяльності назвали «Ми – солов’ї», але не тому, що ми так думаємо про себе, нібито ми – солов’ї. Це слова з пісні, вірші до якої написала чернівецька журналістка Ольга-Стефанія Калиновська. Ми ж поставили її поезію на музику. Я завжди говорю «ми», тому що Марійка мене надихає, коли я пишу музику. Вийшла досить цікава пісня, тому так і назвали концерт. До речі, пісня прозвучить вперше, це буде її прем’єра.

Марія: Також відбудуться прем’єри ще двох пісень, які Володя написав для наших товаришів. Загалом хочемо зібрати на цьому концерті друзів, причому не тільки артистів, з якими зараз дружимо і співпрацюємо, а й тих, з ким колись розпочинали свою творчість. Зараз такий час, що ми порізно працюємо в різних площинах, вони ніби біля нас, але водночас далеко, і ми ніяк не можемо зійтися. Хочеться, щоб вони були з нами на сцені. Тому я думаю, що концерт буде цікавим, адже буде дещо із нашого особистого, і водночас це буде щось нове для людей. Буде не лише дружня домашня атмосфера, але й концертна, ювілейна. Ми не вважаємо, що це якийсь визначний ювілей, для нас це дуже швидко пройшло. Ну прийшов такий ювілей і прийшов, дасть Бог, попрацюємо ще, і будуть нові ювілеї…

 

Іван Сірецький

Фото Юлії Драган

 

 

Залишити відгук

Залишити відгук