Інтерв'ю, Перша шпальта

У «Шахтарі» били по ногах, а у «Ворсклі» подружився із кавказцями. Чернівчанин Ігор Гончар про футбольну кар’єру

У свої 25 років буковинський футболіст встиг пограти в Києві, Донецьку, Ужгороді, Полтаві та Словаччині.

Ігор Гончар – один з небагатьох вихованців буковинського футболу, які останніми роками мали досвід виступів в Українській прем’єр-лізі. За його плечима – ігри за київську «Оболонь», ужгородську «Говерлу» та молодіжні команди донецького «Шахтаря». Свого часу 25-річний футболіст виступав за молодіжну збірну України, а після того, як «скуштував» легіонерського хліба у чемпіонаті Словаччини, на початку 2018 року перейшов до полтавської «Ворскли», яка стала бронзовим призером української першості. В останній день відпустки у Чернівцях Ігор Гончар розповів «Шпальті» про дружбу із гравцем національної збірної України, про життя у Словаччині та про те, чи є в роздягальні «Ворскли» «дідівщина».

Про відпустку з футбольними друзями, «Оболонь» та молодіжну збірну

Відпустка пройшла чудово, в гості до Чернівців приїхали мої друзі, я їм показав наше місто. Один з них – футболіст львівських «Карпат» та національної збірної України Сергій М’якушко. Він мені, як брат, ми щодня зідзвонюємось. Друзям дуже сподобались Чернівці, особливо їх вразив наш університет. Потім ми поїхали до Словаччини, далі – транзитом через Чернівці в Одесу і 5 червня я вже мусив бути вдома, щоб тренуватися. Адже після закінчення чемпіонату тренер «Ворскли» з фізпідготовки роздав кожному індивідуальний план роботи, який треба виконати.

Коли приїжджаю в Чернівці, намагаюсь проводити більше часу з рідними, з маленькою племінницею. У мікрорайоні «Гравітон», де я виріс, був футбольний двір, тому почав займатися саме цим видом спорту. Батько мене відвів у «Буковину» до тренера Дмитра Гордея. Після восьмого класу я поїхав до столиці в РУФК. Коли закінчував його, ми грали з ФК «Оболонь» (Київ) і тренер дубля цієї команди запросив мене приєднатися до них. Але через ставку у клубі на своїх вихованців потрапив туди лише через півроку, проявивши себе на перегляді. Останнє слово було за головним тренером першої команди Сергієм Ковальцем. Я зіграв у «двосторонці», забивши три голи, після чого мене залишили у клубі.

Потім ФК «Оболонь» розпався, і Сергій М’якушко, з яким ми разом грали, познайомив із агентом, або, точніше кажучи, просто людиною, яка мені відтоді допомагає, – Сергієм Ємельянчиком.  Він запропонував мою кандидатуру донецькому «Шахтарю». Я приїхав на перегляд до «Шахтаря-3», мене взяли і одразу перевели до дубля. Саме звідти мене викликали до лав молодіжної збірної України, яку тоді тренував знайомий мені екс-тренер «Оболоні» Сергій Ковалець. А партнерами по команді були досить відомі тепер Руслан Маліновський, Владлен Юрченко, Сергій Болбат та Андрій Тотовицький. З Андрієм, до речі, ми ще в РУФК жили в одній кімнаті і досі дружимо та тісно спілкуємось. Коли приїжджаю до Києва, то обов’язково зустрічаємося, граємо в теніс. Із футболістів київського «Динамо» добре знаю ще з РУФК Віталія Буяльського, а також воротаря Артура Рудька, з яким були партнерами в «Говерлі». Крім того, приятелюю з уже екс-динамівцем Дмитром Хльобасом – у нас із ним один футбольний агент.

«База донецького «Шахтаря» – просто космос, там можна загубитися»

Ще коли грав за «Оболонь», ми в зимове міжсезоння приїжджали на товариські ігри проти донецького «Шахтаря». База цього клубу –просто космос! Там безліч полів, манеж, сауна, басейн, інфраструктура на найвищому рівні. На базі озеро, можна порибалити чи на катамарані поплавати. Через рік вже перейшов у «Шахтар», і після того навіть один раз загубився на базі. У «Шахтарі», на жаль, не вдалось долучитись до тренувань із першою командою, але іноді ми брали участь у товариських іграх з «основою». Також часто ходили дивитись на їхні тренування. Так само до нас (дубля) «спускали» гравців першої команди – бразильця Велінгтона Нема, Василя Кобіна. Вони нам багато чого підказували.

У Донецьку перші півроку були дуже важкими – колектив уже був згуртованим і новачків неохоче сприймали. На тренуваннях по ногах били, були розсічення. Але вже через півроку я взагалі не хотів звідти їхати, ми знайшли спільну мову з хлопцями і стало легше.

У «Шахтарі-3» тренер поставив мене на позицію правого захисника і сказав нікому її не віддавати. У першій команді під таким же амплуа грав капітан Даріо Срна. Звичайно, я розумів, що буде важко стати хоча б конкурентом для нього, але якби потрапив до основної команди, то було би цікаво чогось навчитись у цього гравця. Згодом, у пошуках ігрової практики на рівні прем’єр-ліги пішов в ужгородську «Говерлу». Це був хороший період у моїй кар’єрі, я зіграв багато матчів. В Ужгороді підібралась молода команда, там грали в оренді багато гравців «Динамо» і «Шахтаря».

«У Словаччині передивився ледь не всі серіали»

Після закінчення контракту із «Говерлою» з’явився варіант у Словаччині у клубі «Сениця» із однойменного містечка. У ньому проживають усього близько 20 тисяч людей, але все дуже гарно, компактно та розвинуто, є чотири чи п’ять тренувальних полів, манеж, поле зі штучним покриттям. Містечко маленьке, але все, що потрібно для футболу, там є. А клуб – міцний середняк місцевого вищого дивізіону. Загалом рівень чемпіонату Словаччини приблизно такий же, як і в Україні, якщо не брати до уваги «Шахтар», «Динамо» і, можливо, «Зорю» з «Ворсклою».

Коли приїхав у Словаччину, одразу пішов на курси англійської – у команді грали семеро іспанців, один бразилець, а всі решта – словаки. Спочатку важко було, але після приїзду дали список словацьких фраз, які обов’язково потрібно вивчити футболісту. Із цим проблем не виникло, навіть коли приїжджав в Україну і грав у футбол із друзями, то кричав словацькою «хребет, хребет!», тобто «ззаду гравець».  

Словаки дуже хороші люди, коли тільки приїхав, то до кожного можна було звернутись за допомогою, вони завжди підкажуть усе, що потрібно. Крім того, постійно цікавились ситуацією в Україні, у зв’язку з подіями на Донбасі, питали, чи в мене та моїх рідних все добре.

Мушу зізнатися, що мені, молодому хлопцю, було досить нудно в такому невеликому містечку, чи не єдиною розвагою був перегляд серіалів. Водночас пощастило, що в моєму будинку в одній із квартир жили українці, які переїхали з Донецької області. Познайомився із ними випадково – виходив із під’їзду із сумкою з написом «Україна», вони помітили, підійшли, після чого ми розговорилися та почали спілкуватися. Інколи на вихідних їздили з ними в сусідні країни – місто Сениця розташоване неподалік від кордону з Чехією та Австрією.

Загалом провів у Словаччині менше року – інвестор відійшов від клубу і гравцям не мали можливості платити зарплату. Тоді всі легіонери залишили «Сеницю».

Про травми, полтавську «Ворсклу» та дружбу з кавказцями

Далі був важкий період у моїй кар’єрі – численні травми, певний час взагалі був без клубу. Тоді агент знайшов варіант з полтавською «Ворсклою». Я приїхав на перегляд, а потім і на збори до Туреччини, наприкінці яких головний тренер Василь Сачко покликав мене на бесіду і сказав, що хоче бачити мене в команді.

На жаль, після підписання контракту отримав травму, зламав малу гомілкову кістку і вилетів на два місяці. Було дуже прикро, але мене підтримали рідні, я був вдома у батьків. Також підставили плече друзі. Потім довго відновлювався, тільки лише під кінець чемпіонату почав грати за дубль задля ігрової практики. Усього два рази потрапив до заявки основної команди, але на поле так і не вийшов. Все-таки у полтавській команді на позиції правого захисника у мене сильні конкуренти – Вадим Сапай та Ігор Пердута, якого викликали до національної збірної України.

У «Ворсклі» прекрасний колектив, мабуть, саме завдяки цьому команді вдалось завоювати «бронзу» Української прем’єр-ліги. Тісно спілкуюсь із усіма партнерами, але найбільше часу проводжу разом із вірменином Гегамом Кадимяном та грузином Андро Гіоргадзе. Це дуже веселі хлопці, буває, приїжджаємо з ними на базу за дві години до тренувального збору, щоб пограти в настільний теніс. Окрім цього, в команді є традиція щовівторка всім разом ходити в сауну. «Дідівщини» в колективі немає, навіть навпаки, всі один одного підтримують. Мене спочатку навіть здивувало, що досвідчені Олександр Чижов та Володимир Чеснаков у вільний час додатково працюють у тренажерному залі. Тоді думаєш: якщо вони «пахають», то ти вже не можеш дозволити собі розслабитись. Взяти того ж Вадима Сапая – тренування вже закінчилось, а він ще займається.

Партнери називають мене просто Гончар, інколи Гоня, або, наприклад, у командному чаті в одній із соцмереж я підписаний як Ігор Вікторович. То недавно головний веселун команди Олександр Чижов, набагато старший за мене, підходить і каже: «Доброго дня, Ігоре Вікторовичу, честь і хвала Вам!». Тобто в колективі панує невимушена атмосфера.

Головний тренер «Ворскли» Василь Сачко спокійний і вимогливий, у нього на першому місці стоїть самовіддача футболіста та дисципліна. Він часто спілкується із гравцями, може викликати до себе в кабінет на бесіду, поговорити про гру, щоб зрозуміти, чому, наприклад, футболіст не показав на полі свого рівня. Сачко – тренер-психолог, а для гравця дуже важливе спілкування та розуміння, що наставник розраховує на тебе. Навіть, коли я набирав форму в дублі «Ворскли», то помічав, що головний тренер основної команди приходив на всі домашні матчі. Після кожної гри він аналізує ККД гравців, інтегральні показники та інші аналітичні дані.

Також у «Ворсклі» постійно слідкують за вагою, за зайвий кілограм одразу штрафують. Коли тільки приїхав у Полтаву, відразу купив собі електронні ваги, щоб щодня стежити за цим.

Якщо порівнювати Чернівці та Полтаву, то Чернівці все-таки гарніше місто, тут старовинна архітектура. У Полтаві немає таких пам’яток як, наприклад, наш університет. Там також є пішохідна вулиця типу Кобилянської, але наша гарніша. Загалом Полтава таке ж невелике місто. Де комфортніше жити: в Полтаві чи в Чернівцях? У Києві! Там багато моїх друзів. Життя в Чернівцях і Полтаві мало чим відрізняється. У Чернівцях погані дороги, але в Полтаві ще гірші. Прикро, що чернівецька «Буковина» грає лише у Другій лізі, хоча за її матчами практично не слідкую і взагалі рідко дивлюся футбол. Хіба що якісь дуже цікаві матчі, дербі або коли на полі мої друзі. 

 «Чи порушував спортивний режим? Я з алкоголем на «ви»

Щодо порушень спортивного режиму, то я з алкоголем на «ви», проблем із вживанням спиртних напоїв ніколи не мав. Рідко ходжу в якісь заклади. Хіба, коли випадає два вихідних, можемо піти з одноклубниками в караоке. Крім того, у Полтаві особливо не погуляєш, місто невелике, усі один одного знають, тренери чи керівники клубу обов’язково про все дізнаються. Водночас нам ніхто не забороняє випити, скажімо, по бокалу пива. У будь-якому випадку приховати вживання алкоголю не вдасться – на тренуваннях міряють артеріальний тиск, який тебе обов’язково видасть. До речі тренування, у всіх командах, де я був, кардинально відрізняються між собою. До прикладу, у «Ворсклі» багато працюємо над «фізикою», бігаємо. У «Шахтарі» більше уваги приділяли тактиці, роботі з м’ячем – португальський тренер Мігель Кардосо акцентував на нюансах технічних елементів. У Словаччині більш силовий футбол: там були не надто довгі, але дуже інтенсивні тренування. У В’ячеслава Грозного в «Говерлі» тренування були спокійними, бо він робив акцент на психології та настрої гравців, це тренер –  сильний мотиватор. Його заняття з теорії могли тривати до двох годин, але водночас вони були цікавими.

 

Іван Сірецький

Фото Ярослави Дерев’янко

 

 

Коментарі