0
Про автобусний маршрут №5, що курсує через студмістечко.
Фото з архіву «Шпальти»
Знайомі часто цікавляться, чому я скрізь ходжу пішки. Іноді мені лестять припущеннями про мій здоровий спосіб життя. Та уникнення ранкового громадського транспорту – це насправді спосіб самозбереження. Вранішня маршрутка «п’ятірка», що зупиняється біля студмістечка, радше схожа на бої без правил, ніж на безпечне, ба більше, комфортне пересування містом. І я це знала, адже так було й коли вперше сіла у червоний автобус три роки тому. І, певне, що й раніше…
Бо інакше й бути не може. П’ятий автобусний маршрут – мало не єдиний, що з’єднує студмістечко Чернівецького національного університету з низкою корпусів у центрі. У гуртожитках ЧНУ живе понад 2 500 студентів, і зранку практично всі вони рушають в одному напрямку, до однієї й тієї ж зупинки.
Сьогодні я не гналася за гострими відчуттями, проте вийшла з дому о 9:03 й подумала, що пішки на другу пару точно не встигну. Вже на зупинці зрозуміла: конкуренція за простір в автобусі буде жорстокою, бо мої противники з дорожніми сумками, рюкзаками та навіть із тростинами. Транспорт чекала близько шести хвилин, хоча оманливий застосунок вказував дві.
Наївно підбігши до дверей посередині, зрозуміла: битися настрою немає. Повернувшись назад до зупинки з надією вміститися у наступний автобус, спостерігала, як тривожні студенти намагаються руками пропхати пасажирів до середини. Спроби хлопця з дорожньою сумкою проспівали лебедину пісню, бо йому вдалося застрибнути лише на пів стопи. Та пройшло ще кілька секунд, перш ніж він зрозумів: п’яти випадають з автобуса, а двері не можуть зачинитися. Зваживши всі «за» та «проти», беззвучно облаявшись, із ніяковою посмішкою він виліз з автобуса.
Я ж, спостерігаючи за цією драмою на одну дію та поглянувши на годинник, подумки сказала собі, що мушу сісти у наступну «п’ятірку». Вона була вже за десять хвилин. Намагаючись зайти на передні двері, відчула тупий біль у спині. Це тендітна, на перший погляд, студентка намагалася пройти першою, виштовхуючи мене без жалю та тактовности. Моє зауваження ефекту не мало, бо позаду було ще декілька дівчат, які так само товкли мою спину, намагаючись пролізти.
Уже в салоні автобуса усвідомила, що не можу випрямити руки та навіть схопитися за опору. Хоча падіння від різкого гальмування мені не загрожувало, адже я була затиснута з усіх боків. Зовсім скоро зрозуміла, що повітря тут надто важке. А вдихнути на повні груди не дозволяють ще й різкі парфуми всіх студенток, що змішалися в один запах. В усьому цьому хаосі на наступній зупинці двері знову відчиняються, нова хвиля студентів намагається зайти всередину, а водій, який не може зачинити дверей, кричить: «Дівчата, зніміть рюкзаки!»
«Зніміть рюкзаки»… Легше стає лише на Соборній площі. А після зупинки біля кінотеатру «Чернівці» мені навіть вдалося сісти. І тоді я поглянула на вже напівзаповнений автобус та зрозуміла, що такий його вигляд навіть дуже непоганий.
Усе це не новина. Ще навесні «Шпальта» писала, що в Чернівецькому тролейбусному управлінні про проблему знають і моніторять пасажиропотік. Тоді на маршруті курсувало близько восьми автобусів, а додати ще не виходило через нестачу водіїв. Альтернатив небагато: тролейбус №1 їде в тому ж напрямку, але студмістечка не торкається.
І тому проблема з ранковим боєм на зупинці біля студмістечка залишається перманентною. То рішення варто шукати, чи передаватимемо переповнену «п’ятірку» як спадок асоціацій зі студентським життям своїм наступникам?
