0
Іван Сплавник із позивним Джексон – майор 80 ОДШБр. Нині він займається забезпеченням свого батальйону для успішного виконання бойових завдань. Його історію читайте далі.
Фото Максима Козменка
Коли втрачаєш побратима – частинка тебе вмирає разом із ним. Вони всі для мене живі. Наче поїхали у відрядження. Таке відчуття, що вони ось-ось мають зайти у двері, привітатися й обійнятися по-братськи.
Іван Сплавник із позивним Джексон із Чернівців воює з росіянами вже 10 років. З 2014-го служить у складі 80-ої окремої десантно-штурмової бригади. Ще під час АТО/ООС отримав важкі поранення у боях за Дебальцеве та Красногорівку.
2021 року звільнився з лав Збройних сил України за станом здоров’я. Коли почалося повномасштабне вторгнення, 26 лютого 2022-го мобілізувався. Відтоді вже як три роки не бував вдома. Нині він майор 80-ої ОДШБр.
Джексон розповів «Шпальті» про свій перший бій уже після лютого 2022 року – Харківську та Курську операції. Він зізнався, як пережив втрату побратимів.
Як змінилася українська армія за десять років, коли було найстрашніше на війні, чому продовжує воювати з інвалідністю, що мотивує та якою є ціна нашої незалежности – далі у матеріалі.
Бачив дві різні армії
Іван Сплавник розпочав службу ще 2011 року, а з 2013 по 2014 перебував із миротворчою місією в Африці в складі 56 вертолітного загону. Коли повернувся з місії, з першою відправкою в складі 3-ї БТГр 80 ОДШБр вирушив на війну, яку розпочала росія проти України.
«Я застав дві армії: до початку антитерористичної операції й під час неї», – розповідає Сплавник.
Джексон брав участь у боях за Дебальцеве та Красногорівку ще у часи АТО. Каже, що це абсолютно різні дві армії.
«Зміни стосуються й самого забезпечення. Навіть взуття інакше – стало більш якісним. Також кращі форма, бронежилети, каски. 2014-го я воював у касці радянського зразка. Жартома називали з побратимами її каструля. Щодо озброєння, нині воно теж краще».
Рюкзак був напоготові
2015 року Джексон отримав поранення в Дебальцевому. Це була мінно-вибухова травма, струс головного мозку. Івану паралізувало лівий бік обличчя. Каже, що найбільше хвилювався, що таким залишиться.
2021 року Сплавник звільнився з армії за станом здоров’я. Однак, як пам’ятає, рюкзак не розбирав – зберігав зібраним.
«Ще тоді було відчуття, що війна не закінчиться. Й о п’ятій ранку 24 лютого 2022 року мені зателефонував бойовий побратим Апачі – тоді ще командир роти, із яким я воював із 2014-го – й сказав: “Брате, почалася війна, збирайся”».
Бій був складнішим, аніж попередні
Перший бій під час повномасштабного вторгнення Джексон прийняв у березні 2022 року в місті Вознесенську. Розповідає, що до бою були готові й морально, й фізично.
«Цей бій був набагато складнішим, аніж попередні. Наприклад, у часи АТО, ООС у нас уже були лінії оборони. Ми заходили на підготовлені позиції, а ось під час повномасштабки вже маневрували, бо не знали, де ворог. Тоді ще не була так розвинута аеророзвідка. Дронів, “мавіків” чи FPV не було».
Перший “мавік” у батальйоні Джексона з’явився в Серебрянці, коли ворог спробував кинути понтонну переправу. Тоді окупанта знищили, вибили з українського берега.
Росіяни ж спробували кинути понтонну переправу на Білогорівку. Там батальйон брав активну участь у боях та знищив понад 80 одиниць броньованої техніки та живої сили противника. З Вознесенська командир 3 БТГр із позивним Медвідь організував рейд, який пройшли без втрат.
«Тоді адреналін зашкалював. Проте в мене він і досі не вщухає. Коли перебуваєш дуже тривалий термін у зоні бойових дій – притупляється інстинкт самозбереження».
Як каже Іван, на війні відчуття страху притупляється. Але пригадує, що для нього найстрашнішим був момент у Верхньокам’янському.
«Прилетіла ракета дуже близько до підвалу, де ми перебували. Десь метрів 7-8 від нас. Було дуже страшно».
Харківська операція
Одна з найуспішніших операцій, у якій брав участь Іван, – Харківська. Вона розпочалася 3 вересня 2022 року. Тоді українське військо дійшло до річки Оскіл.
«Тут я згадав командира другої роти Влада Лонського з позивним Страйк. Він теж був мені як брат. Так от, його рота переправилася за річку Оскіл для подальших наступальних дій. На жаль, він там і загинув, і ще три військовослужбовці його роти. Операцію продовжили до січня 2023 року, коли на базі 3-ї БТГр створили 82 десантно-штурмову бригаду».
Іван розповідає, що під час Харківської операції взяли багато трофеїв. Це були БМП, танки, машини, артилерійські установки, нова техніка та багато боєприпасів.
«Коли росіяни відступали, все позалишали. Наші тилові підрозділи приїжджали й забирали ту техніку. Немає якихось персональних здобутків – це все батальйонні».
Штурмовики також брали в полон багато російських військових. Серед них і денери – вихідці з ДНР.
«Були такі хлопці, яким у 2014-му було по 13 років, а тепер вони воюють проти нас».
Найважче – втрачати особовий склад
Іван розповідає, що десантники звикли до тягот військової служби в складі десантно-штурмових військ. Але попри адреналін, що не вщухає, є речі, що б’ють по бойовому духу.
«Для мене найважче втрачати особовий склад, друзів, побратимів. Втратив дуже багато друзів: офіцерів, солдатів, сержантів, із якими прийшов із 2014 року. Це ті, які після демобілізації жили мирне життя, займалися своїми буденними справами, а 24 лютого повернулися до війська».
Джексон згадує про втрату друга – капітана Шлея з позивним Вєтєр. Для Івана це був молодший брат в армії. Шлей загинув 17 липня під Верхньокам’янським.
«Пам’ятаю той день, коли він висувався на позиції. Залишив мені свій телефон. До цього Шлей не робив так ніколи. Напевно, мав передчуття. Сказав, якщо щось станеться, аби я передав телефон його дружині. Ми з ним дружили не тільки під час військової служби. Їздили разом на море, відпочивали, дружили сім’ями».
Як зізнається Іван, ця втрата буквально «вибила землю з-під ніг». Джексон також втратив «старшого брата» – людину, яка навчила його військової справи. Це Луканюк Андрій Борзий.
«Все, що я знаю, – все від нього. Він загинув у Часовому Яру в березні. Коли втрачаєш побратима – частинка тебе вмирає разом із ним. Вони всі для мене живі. Наче поїхали у відрядження. Таке відчуття, що вони ось-ось мають зайти у двері, привітатися й обійнятися по-братськи».
Вдома не був уже три роки
Іван Сплавник уже майже три роки – з початку повномасштабного вторгнення – не був удома. Буковинець продовжує службу, хоч може звільнитися, бо має інвалідність.
«Знаєте, це як із тією валізою. І тягнути її важко, й кинути не можеш. Багато людей віддали життя за Україну. Я не маю права покинути цю справу. Але додому дуже хочеться. Хочу відпочити. Хоча я розумію, що навіть якщо буду у відпустці, телефон не дасть мені відпочити».
Джексон хоче додому, але має страх: побачити, як живуть цивільні люди та мирне місто.
«Здорові хлопці ходять у спортзал і розповідають, що мають групу інвалідности. Я сам отримав інвалідність внаслідок війни, маю право на звільнення. Але, якщо звільнюся, як із цим зможу жити?»
На війні все працює в комплексі
Нині Джексон займається забезпеченням свого батальйону для успішного виконання бойових завдань. Зокрема дронами FPV, боєприпасами, паливом і технікою – відповідає за її справність та евакуацію.
«Битви виграє піхота, а війни – логістика», – зауважує Іван.
Щодо фрази «нині у нас війна дронів» Сплавник каже, що насправді це не так. На війні все працює комплексно.
«Не можуть воювати тільки FPV-дрони і “мавіки”. Це буде ефективно, коли все працює в комплексі, кожен гвинтик виконує свою функцію. Без артилерії теж не можна воювати. Хоча безумовно дрони відіграють важливу роль у цій війні».
Курська операція
Джексон розповів про важливість Курської операції для України. Він вважає, що це дозволить убезпечити місто Суми та Харківську область від наступу ворога.
«Звичайно, було б круто в Бєлгород зайти».
Військовий вважає, що ціна незалежности України – дуже висока. Бо за неї загинуло багато його побратимів та й українців загалом.
«1991 року ми не відчули цієї незалежности. Вона нам далася дуже легко і просто. Напевно, тому ми її й не цінували. Сподіваюся, що після нашої перемоги в цій війні люди будуть більше усвідомлювати ціну незалежности».
*Інтерв’ю було записане напередодні 33-го Дня Незалежности України
Фото Максима Козменка
