0
На третьому фестивалі глядацького кіно «Миколайчук OPEN» у Чернівцях провідна кінознавиця Довженко-Центру Альона Пензій презентувала декілька фільмів ретроспективної програми, зокрема мюзикл 1936 року «Наталка Полтавка» та фільм «Іду до тебе» 1971 року. В інтерв’ю «Шпальті» кінознавиця розповіла про підвищення популярности ретроспективних кіносеансів, важливість українського кіно радянської доби, найвпливовіших режисерів в історії індустрії та необхідність кіноосвіти у повсякденному житті.
Наново зісканували фільм з Іваном Миколайчуком
Цього року на фестивалі ми представили фільм Миколи Мащенка «Іду до тебе». Для цього зісканували абсолютно нову копію, яку і могли побачити глядачі на фестивалі.
Фільм «Іду до тебе» досить багатостраждальний. Він пережив декілька замін режисерів. Сценарій дуже сильно переробляли, його цензурували. Зокрема наполягали, що образ Лесі Українки має бути більш політично правильним, марксистським.
Лабораторія Довженко-Центру дуже довго працювала над ним. Це не реставрація, але ми декілька разів переробляли покадрово. Зараз у нас є можливості, щоб сканувати в розширенні 4К. І ми дійсно намагаємося важливі фільми пересканувати.
У кращій якості, ніж зараз, цього фільму ви не знайдете. Колеги з лабораторії дуже ретельно підійшли до створення копії.
До реставрації рідко доходить зараз, бо це дуже тривалий та дуже дорогий процес. Останній фільм реставрували 2018 року. Це був «Кисневий голод» Андрія Дончика.
У цій справі головне не взяти на себе забагато. Є така історія з фільмом «Тіні забутих предків», який декілька разів цифрували та навіть один раз реставрували. Але ті, хто реставрував, узяли трохи більше на себе ініціативи, ніж було потрібно — щодо контрастности та кольорів. Результат вийшов далеким від того, що задумав режисер.
Мюзикл — дуже підступний жанр
На Миколайчук OPEN також показали стрічку Івана Кавалерідзе «Наталка Полтавка» за п’єсою Івана Котляревського. До початку фільму я провела невелику вступну лекцію, тому що такий фільм 1936 року сьогоднішньому глядачу потребує введення певних контекстів. На перший погляд це кіноопера — у ній люди співають, танцюють, усе весело. Але насправді це стрічка, яка була знята під час жорстоких сталінських репресій.
Дивитися це кіно просто так, беззастережно, насолоджуючись піснями та танцями, сьогодні не можна, мені здається. Тому що потрібно тримати в голові контекст, у якому він знімався.
Мюзикли з’являються одночасно в 1930-х у США, в час Великої депресії, і в Радянському Союзі в період сталінізму та політичних утисків. Тобто в період дуже темний і жорсткий.
Цього року на фестивалі дуже багато українських мюзиклів. Здавалося б, це дуже аполітичний жанр. Це не документалістика, яка завжди має більш виражений соціальний аспект.
Це дуже ідеологічний жанр, він просто не прямо, але декларує вам головну думку. І саме через те, що це відбувається не прямо, він має ще більшу силу. В радянських мюзиклах це пропаганда щастя, віддавання себе всього роботі й небажання зосереджуватися на особистісному, а тільки на загальнодержавному.
Тому я прихильниця того, щоб ми давали певний контекст глядачам до перегляду цих фільмів. Довженко-Центр активно співпрацює з фестивалями — українськими та міжнародними. Ми готуємо програми або беремо участь у представленні цих фільмів. Дуже приємно, коли ще є момент обговорення цих фільмів, коли глядач може поділитися своїми враженнями, своїм баченням цього кіно.
Молодь дивиться архівне кіно
У нас історія кіно починається не пізніше, ніж в інших європейських чи американських країнах. Сьогодні ми спостерігаємо збільшення цікавости до українського кіно, до історії, культури. І це зрозуміло, тому що в якийсь, такий небезпечний для життя, час хочеться глибше зрозуміти своє коріння, себе.
І дуже сильно зростає ця цікавість серед молодого покоління. Це цікавий феномен, бо ми, спілкуючись із колегами з сінематек, із різних міжнародних архівних установ, чуємо, що здебільшого на покази архівного кіно приходить більш літня авдиторія.
А в нас — із показів ми бачимо — здебільшого молодь. Це люди, які хочуть дізнатися про свою історію, зрозуміти, що вони як народ і їхня культура не з’явилися тут і зараз, а ще сотні років тому.
Але важливо до цього матеріалу підходити не просто як до глядацького кіно, не просто як до розваги. А й вводити людей у контекст створення цього кіно: чому той чи інший фільм вийшов саме таким, які наративи закладалися. Тому що кіно — це дуже дієвий засіб пропаганди. Це розуміла радянська влада й активно користувалася цим, пропагуючи ті чи інші ідеї. І про це важливо говорити, не можна це відкидати, а потрібно називати проблемні місця.
Зараз Довженко-Центр готує свій онлайн-кінотеатр, який буде присвячений лише ретроспективному, архівному кіно. Кожен фільм буде супроводжувати кінознавчий текст, який розповідатиме, у яких умовах створювалася ця чи інша стрічка, як на неї вплинула цензура тощо.
Крім цього, Довженко-Центр декілька років тому провів опитування серед українських кінокритиків, із якого сформував рейтинг Найкращих ста. Його можна подивитися на нашому сайті. Мені здається, що він поки репрезентативний ще декілька років.
Кіно мають вивчати у школі
У радянський період не забороняли все українське, його просто зводили до простого, фольклорного та дуже шароварного.
Я прихильниця того, що можна показувати що завгодно. Можна показувати пропагандистські фільми. Небезпека в тому, коли це просто дається непідготовленому глядачу і говорять, що це аполітична історія, яку придумали лише для нашого задоволення.
Було б чудово, якби кіно вивчали в школі на такому ж рівні, як літературу. Коли вже в школі базово дітям розказують про періоди, про час, умови тощо. І тоді дитина, виходячи у світ, може дивитися що завгодно. Вона має цей інструментарій, закладений у школі для аналізу цих фільмів.
Має бути історія кіно поряд з історією української літератури, історією України.
Чотири найвпливовіші режисери українського кіно
Олександр Довженко. Може, це банально звучить, але за історією творчости Олександра Довженка можна вивчати історію України взагалі. Він своїми фільмами, своїми надбаннями у 20-х дуже сильно вплинув на кінематограф 60-х.
Іван Миколайчук. Те, що далі робить Миколайчук у своїх режисерських роботах, дуже пронизано українською культурою, глибоким розумінням цього всього, гумором, іронією.
Кіра Муратова. Її складно ніби вписати в український контекст, тому що вона, на перший погляд, знімає фільми російською мовою, з російськими акторами часто. Але після 2014 року остаточно розірвала ці зв’язки та обрала Україну.
Вона на якомусь глибшому рівні пов’язана з українською культурою. Її фільми — завжди проти радянської системи, завжди протест, і вона не має авторитетів навколо себе. Мені здається, що це дуже така характерна українська риса. У нас якісь князі не затримуються надовго.
Сергій Буковський. Це режисер документального кіно. Режисер, який ще досі знімає. І це справді людина, яка починає свою творчість у кінці 80-х, 90-х. Дуже важливий період для української документалістики й узагалі для історії українського кіно. Тому що після Чорнобиля документальне кіно стає таким дієвим інструментом, рушієм змін.
У нас з’являється дуже багато соціально активних документалістів. Й от Сергій Буковський — це саме той режисер, який з одного боку робить такі максимально критичні соціальні фільми, але з іншого боку вони дуже поетичні. Це артдокументалістика, і він зачинатель цього напрямку.
Сприйняття українського радянського кіно за кордоном
Із міжнародною авдиторією є проблема. Бо до нас із початком повномасштабної війни дуже активно почали звертатися різні міжнародні фестивалі. Всім стало цікавим українське кіно, всім стала цікава українська культура. І ми намагаємося давати не лише фільм, а ще й якийсь коментар, чому цей фільм такий і чому його та інші варто вирізняти з загальнорадянських.
Також важливо стежити за тим, як транслітеруються імена, тому що дуже часто ми в наших дуже тямущих іспанських чи італійських колег бачимо, що вони пишуть «Александр Довженко» чи якось іще.
Ми вже пишемо великий лист, чому важливо українських режисерів, режисерок, операторів писати правильно, адже це теж ідентифікатор національної приналежности.
Дивитися та досліджувати власне кіно
Не можна просто закенселити величезну частину нашої історії.
Інакше в нас виникає розрив, ми тоді якісь неповноцінні. Замість цього треба говорити про проблеми, про радянські впливи. Але і говорити про якісь наші відкриття, досягнення.
Тому що локальна влада, локальна атмосфера в країні теж дуже впливали на це. В 60-х була лояльна адміністрація на кіностудії Довженка, і це дуже посприяло тому, що в нас з’явилося українське поетичне кіно.
Через такі речі треба говорити про український контекст, про особливість українського кіно, особливість нашої історії.
фото Ігоря Константинюка
