0
У березні на Буковину прибули 23 жителі Сумщини, які евакуювалися з Великописарівської громади поблизу російського кордону. Їх прихистили у селі Круглику, поблизу Хотина. Спільно з інтернет-журналом «Цукр» «Шпальта» поспілкувалася з евакуйованими сум’янами, працівниками Центру надання соціальних послуг у регіоні та сумськими чиновниками. Про деталі евакуації, асиміляцію на Буковині та тугу за рідними домівками — далі у матеріалі.
Матеріал підготували: Максим Берник (Шпальта) та Артем Король (Цукр)
«12 років не курив. Кинув 2010-го. Потім, у перший день, побачив, як через подвір’я летіли ракети. Закурив. Думаю, вже і не вийде кинути знову. Лягав спати та думав: “Господи, дай нам дожити до ранку”. Бо вдень не так страшно, навіть якщо щось і літає. А от уночі чути ці приходи чи виходи дуже важко. Особливо дітям — вони прокидаються, їх потрібно відвести у безпечне місце, заспокоїти», — розповідає Олексій із Великої Писарівки, що на Сумщині.
Він приїхав на Буковину разом із дружиною та дітьми у складі евакуаційного рейсу з Сумщини у березні. Велика Писарівка — рідне селище родини, розташоване у лічених кілометрах від російського кордону. Тому звуки артилерії, ворожої авіації та російської техніки назавжди закарбувалися у пам’яті навіть наймолодших.
«Там постійно вибухало, тому донька вже на той момент навчилася розрізняти, де виходи, а де приходи. Також вчили своїх дітей: якщо десь свистить над головою, то не страшно, то не наше. А уже як шумить, то треба негайно падати на підлогу — чи ти на подвір’ї, чи в домі», — згадує чоловік.
Спочатку сім’я Олексія евакуювалася до Охтирки. Чоловік залишився пильнувати за домівкою та господарством. Але після декількох неспокійних ночей також вирішив покинути Велику Писарівку та возз’єднатися з родиною.
Як проходила евакуація
Евакуація з Великописарівської громади почалася 12 березня, коли росіяни стали частіше обстрілювати прикордоння. Експерт військового порталу «Defense Express» Іван Киричевський казав, що ці обстріли могли бути пов’язані з роботою РДК.
Людмила Бірюкова, голова громади, розповідає, що працівники евакуаційного штабу спілкувалися з охочими виїхати, затверджували маршрути, людей вивозили шкільними автобусами. Поліція допомагала дістатися до бусів маломобільним людям.
«Усіх збирали в укриттях, і щодня о 10:00 відправляли евакуаційні автобуси. Зазвичай це проходило під потужними обстрілами, але всі охочі успішно виїхали до Охтирки та села Грунь. Частина людей досі там залишається. Тим, хто хотів їхати далі, допомагала Сумська ОВА», — каже Бірюкова
Найбільше жителів Великописарівської громади переселилися до сусідньої Кириківської, трохи менше — до Охтирки, Лебедина, Сум, Харкова.
Як каже Олексій, думав, що повернеться через два-три дні, тому збирався поспіхом.
«Взяв пакет із документами, шкарпетки, футболку, пару штанів, труси. Телефони й техніку забрала ще дружина дітям для навчання. А так багато речей ще залишилося вдома. Всього ж усе одно не забереш із собою», — каже чоловік.
В Охтирці сім’я жила з іншими евакуйованими в спільному приміщенні. Згодом від сумської влади прийшла пропозиція відвезти дітей на відпочинок до Чернівецької области.
«Спочатку нас привезли до Сум, потім посадили на потяг до Києва. Там пробули в залі очікування майже до вечора і сіли на поїзд до Чернівців. У кожного з евакуйованих було до 10 сумок», — розповідає Олексій.
Головне — пережити цей час у безпеці
На Буковині евакуйованих жителів Великописарівської громади заселили до шелтера у селі Круглику, поблизу Хотина.
Тут є окремі кімнати для кожної сім’ї, кухня, душові та інше необхідне устаткування і техніка.
Місце, де живуть евакуйовані, облаштували Хотинська міська рада разом із Чернівецькою ОВА. Шелтер створили у рамках експериментального проєкту Кабміну «Життєстійкість», розповідає Наталія Проскурняк, начальниця Центру надання соціальних послуг Хотинської міської ради.
«У рамках цього проєкту ми проводимо заходи, працюємо і з дорослими, і з дітками. Вони зустрічаються з психологом, проводять арттерапії, соціальну адаптацію тощо. Зараз це дуже важливо, тому що ці люди перебувають у стані стресу», — каже Наталія Проскурняк.
Шелтер облаштували на другому поверсі колишньої сільської ради. На першому з окремим входом функціонує дитячий садочок. Його вже відвідують двоє дітей із Сумщини.
Їхня фортеця — на Сумщині
Психологиня Центру надання соціальних послуг Інна розповідає, що попри пережитий стрес, діти легко йдуть на контакт.
«Вони щиріші за дорослих. Наразі важливо, щоб діти змогли асимілюватися на новому місці. Але, попри це, вони не забувають власну домівку. Недавно на арттерапії ми малювали фортецю, і деякі діти зображували Хотинську, яка неподалік. Але все одно багато хто казав, що їхня фортеця — на Сумщині», — розповідає Інна.
Анастасія, донька Олексія, поки до садочка ходить до обіду. Батьки кажуть, що вона плаче, коли залишається без них на довший період.
«Зараз для нас головне — пережити цей час у безпечному для дітей місці. Щоб вони відпочили, набралися сил, здоров’я і були в безпеці. Від наших дій зараз залежить їхня майбутня доля», — каже Олексій.
Після приїзду міська рада також передала сум’янам засоби гігієни та продуктові набори. Окрім цього, гуманітарну допомогу виділили буковинські волонтерські організації та місцеві жителі.
Олексій розповідає, що умовами проживання задоволені, а більшість проблем доволі швидко вирішують. Так, до прикладу, у селі не вистачає питної та технічної води. Також у шелтері поки немає інтернету, необхідного дітям для дистанційного навчання.
«Приходила людина встановлювати, але потрібні якісь дозволи, щоб під’єднати нас до іншої будівлі. Однак сказала, що буде. З водою у всьому селі так. Але от приїхали сьогодні люди дивитися, як то виправити», — розповідає Олексій.
У 39 важко побудувати нове життя
Коли рідня виїжджала, їм сказали, що вони зможуть повернутися за два тижні. Але після декількох атак на Сумську область евакуйованим порекомендували поки залишатися на Буковині.
Періодично Олексій телефонує до знайомих у рідному селищі. Запитує, чи домівка ціла та не пограбована. Каже, що мародерства місцеві інколи бояться більше, ніж снарядів.
Деякі знайомі Олексія уже почали повертатися до Великої Писарівки, розбудовувати свої домівки, а інші — починають нове життя в інших регіонах. Але він та його родина поки ще не вирішили, яким буде їхній наступний крок.
«Це треба сісти з дружиною та обговорити. Якби я був ще молодшим, можна було б щось і тут почати, а так у 39 уже нове життя важко побудувати — сили вже не ті. А це ж уже скоро потрібно садити вже якусь ділянку, щоб була молода картопля на зиму, щоб не просити потім по людях», — каже Олексій.
Колишні роботодавці вже пропонують роботу вдома, бо рук на Сумщині не вистачає. До шелтера також недавно приїжджали працівники Центру зайнятості та пропонували у разі чого підшукати роботу на місцях.
Страх майбутнього
«Життя повертається», — каже голова Великописарівської громади.
У березні тут жили близько восьми тисяч людей, зазначає Бірюкова. Зараз лишається третина — люди повертаються, щоб садити городи. Останнім часом обстріли стали більш рідкісними, на більшості вулиць відновили світло, зараз лагодять газопостачання. DW писали, що поліціянти продовжують стежити за порядком. Місцеві жителі кажуть, що у Великій Писарівці були мародери, але правоохоронці це спростовують.
У селищі відчинені декілька магазинів, а дехто вже почав відновлювати свої будинки. Людмила Бірюкова додала «Суспільному», що про відновлення та компенсації говоритимуть, коли налагодять роботу відповідних служб, які зараз виїхали за межі громади.
Психологиня Інна розповідає, що мешканці шелтера наразі у великому стресі через невизначеність та думки про власне майбутнє.
«Крім цього, з дорослими потрібно працювати краще індивідуально, бо часто вони не хочуть виносити на загал власні проблеми та почуття. А коли ми з ними віч-на-віч, то вони вже легше йдуть на контакт», — зазначає психологиня.
«Значна частина нашої роботи також зараз полягає в тому, щоб вивести їх із цього стресу. Адже у них зараз буквальний страх майбутнього», — додає Наталія Проскурняк.
Попри численні проблеми з електрикою, мобільним зв’язком, понищеним житлом, усі хочуть додому, розповідає Олексій. Хто їде зібрати нажиті за десятки років речі, інші — відновлюють будинки та намагаються призвичаїтися до нових умов.
«Хочеться додому, щохвилини хочеться. Вранці вже думаю: “Все, поїду”. Але нема зараз жодної гарантії, що росія не буде бити по Писарівці знову, і буде куди повертатися. Не дай Боже, приїдемо, то знову десь поряд прилетить. Це ми зараз змогли на автобусі виїхати, а наступного разу такої можливости може і не бути», — каже Олексій.
фото Ігоря Константинюка
