«Пишу, хоч знаю, що він не відповість», — наречена загиблого танкіста

Військовій справі буковинець Ілля Шелепніцький присвятив більшу частину свідомого життя. Спочатку майбутній танкіст відслужив строкову службу, згодом уклав контракт зі Збройними силами. 2022 року він брав участь в обороні Миколаївщини та звільненні Херсонщини. Пізніше воював на Донеччині. У лютому 2024-го Ілля загинув поблизу села Первомайське Покровського району.

«Шпальта» поспілкувалася з нареченою загиблого військового Іриною. Про коханого чоловіка, його військову службу та останні слова — далі в інтерв’ю.

Ілля завжди писав зранку перший, бо прокидався раніше. Це могла бути п’ята-шоста ранку. Він щодня виходив на зв’язок. Знав, якщо зранку не напише, то ввечері буде від мене отримувати на горіхи. Хоч дві хвилинки, але мали поговорити. З батьками спілкувався рідше — десь раз на тиждень. 

Першого лютого я пішла гуляти. Ілля завжди казав не сидіти вдома, бо він воює для того, щоб інші могли жити, гуляти, випити кави тощо.

Повернулася пізно та одразу заснула, бо зранку на роботу. Вночі він зателефонував, але я була сонна та майже не пам’ятаю, про що ми говорили. 

Наступного дня повідомлення від нього зранку не було. Подумала, що він на мене образився абощо.

Написала йому о 7:56. А вже ввечері мені зателефонувала його мама і сказала, що Іллі більше немає. Він загинув о 7:45.

Знайомство онлайн

Ілля спочатку відслужив строкову службу, а потім підписав контракт. Він мав закінчуватися у травні 2022 року.

Ми познайомилися в інтернеті наприкінці 2021-го. Якийсь час просто спілкувалися. Він щодня писав, але я тоді не дуже зацікавилася. Думала: «Які можуть бути стосунки, якщо він служить аж у Миколаєві?»

Потім почалося повномасштабне вторгнення, він воював біля Миколаєва, отримав дуже сильне поранення. Припинив писати, ми не спілкувалися десь пів року. Це було його рішення. Певно, не хотів мене бентежити своїми проблемами.

Через якийсь час нарешті знову мені написав. І тут минулого Нового року він приїжджає. Стоїть на вулиці — майже два метри зростом — у військовій формі, з букетом троянд. Відтоді й почалося.

Я їхала до нього в Покровськ у листопаді. Там недалеко чула вибухи, бачила, як літають ракети. Але, мабуть, кохання —  така штука, що це все якось відходило на другий план. 

Завжди хотів велику сім’ю

Ілля ніколи не був романтиком. Але коли ми тільки познайомилися, вже знав, що я буду його дружиною. Пам’ятаю, йшли в кіно та проходили повз ювелірку. Він каже: «Пішли просто подивимося». Потім, поки я не бачила, він купив каблучку. А ввечері вже освідчився.

Пам’ятаю, до цього ще жартував — надягнув на палець якось мені оцю кришку від пива і каже: «Ну, все, це пропозиція!» Я відповіла, що це не зараховується. Хоча насправді вже тоді була готова вийти за нього.

Дуже любив село, вирощував виноградники, робив вино. Там йому було спокійніше. 

Він хотів велику сім’ю — чотирьох дітей. Я йому потім казала, що хоч п’ятнадцять народжу. Думаю, Ілля був би хорошим татом. Купив нам квартиру. Це була більше моя мрія. Йому ж було байдуже, де жити, але він хотів тільки найкращого для сім’ї. 

Попри це він був патріотом, але в нього не було марних надій. Казав: «Не очікуй, що я буду вдома на Новий рік найближчі три роки. Бо так швидко війна не закінчиться, а хто буде воювати, якщо не я?»

«Думаєш, мені подобається вбивати людей? Але тут або ти, або тебе»

Його позивний — Чикатило. Але всі, хто бачив Іллю, казали, що він не Чикатило, а Дзідзьо. Бо завжди усміхався. Попри все, що пережив, постійно був усміхнений. 

Певно, він був одним із небагатьох, хто міг упоратися із жахами війни. Його близький друг загинув на його очах, він постійно бачив те, від чого багато хто почав би пити. А в нього взагалі не було шкідливих звичок.

Це була така людина, яка навіть ворогу допоможе. Ілля казав: «Думаєш, мені подобається вбивати людей? Але тут або ти, або тебе…»

Згодом Ілля брав участь у звільненні Херсона, де отримав серйозне поранення в спину. Практично не спав, не міг нормально поворухнутися.

Але це поранення не встигло загоїтися, бо їм постійно доводилося спати на холодному, в танку. А там не так багато місця, як здається. Розповідав, що доводилося скручуватися калачиком та тіснитися втрьох. Інколи було настільки холодно, що одяг примерзав до корпусу танка.

У нього була можливість списатися або стати інструктором у безпечніших регіонах, але він не хотів лишати хлопців. Казав: «Як я буду жити — війна йде! Краще буду я, ніж якийсь зелений хлопець без досвіду». 

Десь упродовж останнього року Ілля зізнавався, що не хотів би продовжувати контракт. Він хотів би нарешті спокійного життя, але не міг цього собі дозволити. Казав: «Люди помирають — яке спокійне життя?» Ілля хотів дослужити до того моменту, коли війна закінчиться для всіх, а не тільки для нього.

За ним полювали

З 2023 року Ілля воював на Донецькому напрямку. Був командиром танка. Побратими постійно казали, що він заслуговує підвищення у званні. Командири теж це пропонували. Але Ілля не хотів ще більшої відповідальности за чужі життя. Він і так намагався сідати в кожен танк, вчити кожну людину.

Коли Ілля загинув, вони саме відстрілялися та поверталися на позиції. Але їхній танк зламався, і поки його ремонтували, їх атакували росіяни.

Командир потім казав, що найімовірніше, що полювали саме за Іллею. У росіян є телеграм-канали, де вони пишуть, кого брати в полон, а кого ні. В одному з таких після загибелі Іллі з’явилося повідомлення: «Його ліквідували».

Йому в танк через дуже маленьку щілину закинули гранату. Його побратими вижили. Один отримав дуже сильну контузію, а інший — хлопець 20 років — отримав сильні опіки. Іллі ж уламок прилетів у голову. Він помер на місці.

Каблучку не можу зняти

Він боявся, що після себе нікого не залишить. Так і сталося. Але також не хотів, щоб дитина росла без тата.

У квітні у нього мав бути день народження — виповнилося б 27 років. Я от постарію колись, а йому назавжди залишиться 26.

Може, колись у мене буде сім’я, я не знаю. Мені його родичі казали, що хочуть, аби я була щаслива. Але він назавжди зайняв важливе місце в моєму серці.

Я забрала деякі його речі з батьківського дому: футболку, панаму. Тут ще багато його подарунків: іграшковий ведмедик, плюшевий дракончик, парфуми. Он там інша футболка — я лиш у ній сплю зараз. Каблучку теж не можу зняти. 

Все про нього нагадує. Важко жити в цій квартирі, де ми з ним провели стільки часу. Того я звідси переїжджаю. Думаю поїхати в гори. Кажуть, вони лікують. 

Ілля в березні мав приїхати. Я й досі сподіваюся, що він знову з’явиться одного дня на порозі, як колись.

«Мені не краще»

Усі кажуть: «Відпусти, не плач». І я тримаюся. Чесно. Чотири дні, поки на роботі працюю, тримаюся. А потім ще чотири плачу.

Приходять люди, запитують: «Як ти? Тобі вже краще?» Мені не краще. Я просто навчилася приховувати справжній настрій. Насправді ж не хочеться нічого робити, їсти, нікуди виходити.

Щодня пишу йому. Сьогодні теж величезне повідомлення надіслала. Хоч і знаю, що не відпише.

Якби я сказала йому не йти, він би все одно не послухав. Навіть якби знав, що загине. 

Якби могла, то, певно, сказала, що дуже сильно його люблю. Що він зайняв моє серце. Що буду жити так, як він хотів, та зроблю те, що Ілля не встиг. Без нього це вже буде не так, звісно. Але досі відчуваю, що він десь поруч. Певно, він і дає мені сили жити досі.

Ілля завжди казав, що я дуже сильна. Але схоже, це не так.

Фото Ігоря Константинюка