«Знімали сцени на плівкові касети»: інтерв’ю з продюсером фільму «Ля Палісіада»

Креативний продюсер стрічки Сашко Чубко – про створення фільму та чому нова стрічка актуальна сьогодні.

В український прокат з 11 січня вийшла дебютна повнометражна стрічка режисера Філіпа Сотниченка «Ля Палісіада». Фільм позиціонують як іронічний детектив про українські 1990-ті роки.

Ця робота здобула низку нагород на міжнародних кінофестивалях, а ще її номінували на премію Європейської кіноакадемії у номінації «Відкриття року – приз FIPRESCI». 

Стрічка режисера Філіпа Сотниченка пропонує згадати українські 90-ті поза російськими наративами, поглянути на те, як ми змінилися за ці роки та який шлях ще належить пройти. «Ля Палісіада» знайомить із важливими сторінками минулого в нашій країні та є першим фільмом, що розповідає про смертну кару в Україні.

Один із продюсерів стрічки – Сашко Чубко, який продюсує успішні українські фільми з фестивальною історією (як «Ольга» або «Папині кросівки»), працював у складі кінокомпанії «Pronto Film» над такими стрічками, як «Довбуш», «Поводир», «Брати. Остання сповідь», а зараз продюсує репортажі New York Times в Україні.

«Шпальта» поговорила з Сашком Чубком про створення фільму, його загадкову назву, як збирали по всьому світу касети для знімання сцен, смертну кару, яка є на окупованих територіях України, художні прийоми режисера та чому фільм варто переглянути двічі.

– Як креативний продюсер я займався розробкою і фінансуванням проєкту. 

У мене є гугл-документ «Ля Палісіада», створений ще 2018 року. Ми тоді сиділи з Філіпом Сотниченком у нього вдома й розмірковували, про що може бути це кіно. Так зародилася ідея фільму – створити стрічку про останню смертну кару в Україні. Художнє осмислення того, якою могла бути остання страта в Україні.

Нас дуже вразив той факт, що в Україні до 2000 року не була скасована смертна кара, яка залишилася нам від Радянського Союзу. Й Україна доволі активно її в 90-х роках використовувала. Так, 1996-го Україна була на другому місці після Китаю за кількістю винесених смертних вироків. 

Цієї інформації не було навколо нас у публічному просторі, також вона не була виражена в мистецтві. Це стало поштовхом до створення фільму. 

Чому «Ля Палісіада»

Сашко Чубко зауважує, що режисер стрічки Філіп Сотниченко любить інтелектуальні загадки для глядача. І це одна з них. 

– «Ля Палісіада» – це філологічний термін із французької мови, який означає фразу, в якій сенси надмірно повторюються, доводячи гумор до абсурду. Такі фрази були слоганами нашого кіно на початку проєкту. Наприклад, фраза «за 20 хвилин до смерти він був живий», або «коли не боїшся, тобі не страшно». Ці фрази – такий собі алегоричний стиль спілкування, який перегукується з певними героями кіно.

Один із героїв фільму вживає у своєму медичному висновку загадкове слово ля палісіада, яке в 1990-х ніхто не розуміє. І воно звучить як щось епічне про поліцію. Саме таким у певному сенсі є наше кіно.

«Не варто очікувати чогось на зразок Агати Крісті»

Стрічка «Ла Палісіада» за своїм жанром – це певна гра із жанром детективу та з його штампами.

– Філіп Сотниченко – кінознавець. Він переосмислює жанри. До прикладу, не робить класичний детектив. Тому не варто тут очікувати чогось на зразок Агати Крісті чи Шерлока Холмса, якихось дуже зрозумілих загадок. Це певне інтелектуальне кіно в декораціях детективу.

«Захворіла на ковід вся знімальна група»

Зйомки фільму відбувалися в розпал ковіду 2021 року. Це частково позначилося на масовості сцен.

– Одна з важливих сцен стрічки була готова до знімання, і замовили вже приміщення та декорації й масовку – і в якийсь момент половина групи захворіла на ковід, попри всі наші перестороги і протиковідні заходи. Тоді цю сцену скасували і її зрештою не зняли.

Звичайно, складніше нам було, коли почалося повномасштабне вторгнення, і режисер та продюсерка вивозили вінчестери з відзнятим матеріалом із Києва, під час обстрілу ракетами.

Крім того, перші пів року після повномасштабного вторгнення було дуже складно знайти енергію та настрій для роботи й завершити кіно.

«Смертна кара досі існує в частині України»

Сашко Чубко вважає, що фільм “Ля Палісіада” випередив свій час на момент написання сценарію. Адже це кіно – про протистояння з правоохоронною системою. І на той момент ця тема не була дуже популярною. Та під час знімання стрічки світ вибухнув протестами проти поліції, які відбувалися в США, Франції, Україні.

«Це протистояння суспільства і репресивної системи вийшло на перший план. І ми подумали – ось же воно! Ми потрапили в нерв часу!»

– Зараз нерв часу інший. І нині це скоріше кіно про 1990-ті роки – як корінь і причини частково наших проблем сьогодні. Про те минуле, від якого ми відмовляємося і втікаємо. І це минуле, в якому застряг наш північний сусід та намагається засмоктати в це навколишні держави. Можна спостерігати, як вони засмоктали Білорусь. Нині ця країна залишається останньою в Європі, де досі існує смертна кара, але й також вона існує на окупованих територіях України, так званих ДНР і ЛНР. Вони нині засуджують до смертної кари деяких українських військових на своїх показових фейкових судах. Парадокс у тому, що нині знову смертна кара існує в частині України, і ми воюємо проти такого болючого повернення з минулого.

Про що і для кого це кіно

– Це непросте інтелектуальне кіно, воно не розважальне, дуже високо оцінене кінокритиками, кінофестивалями. Фільм став одним із шести в номінації «Відкриття року» за версією Європейської кіноакадемії, також визнаний кращим фільмом року Національної премії кінокритиків «Кіноколо».

Але перед виходом до широкої авдиторії ми нервували. Бо з першого перегляду фільм може здатися незрозумілим, можливо, навіть некомфортним. Є люди, які лише після другого перегляду сказали, що все стало зрозумілим.

Чому фільм отримав стільки відзнак? Бо він не слідує за якимись усталеними рамками та прийомами. Він дивує навіть досвідчених кіноманів і кінопрофесіоналів. Він експериментує з прийомами, способом розповіді історії. Завдяки цьому для кінопрофесіоналів він є чимось свіжим, якимось ковтком свіжого повітря в кіномові. Власне тому, думаю, номінований як відкриття року у європейському кіно.

Чого ми очікуємо після широкого прокату? Хочеться разом із глядачем порефлексувати: про наше минуле і про те, як воно відображається у нашому теперішньому. Дуже цікаво почути відгук глядача.

«Фільм про зіткнення двох поколінь»

Сашко Чубко припускає, що фільм «Ла Паласіада» буде цікавий двом різним групам глядачів. 

– Перша – це ті, хто прожив 1990-ті роки. Покоління наших батьків, для яких це буде знайомим, можливо, трохи ностальгічним, трохи страшним.

Інша категорія людей – це молодь, яка не застала цього часу. Але вона креативна і творча і формує нашу сучасність. Це творці, підприємці тощо. Ми бачимо, що в цьому середовищі фільм викликає жвавий інтерес. Це і сучасні молоді митці, для яких естетика 1990-х років є досить популярною. Адже бачимо відповідні тренди в моді, культурі й стилі. Це теж погляд на 1990-ті роки й тих людей, які їх пережили.
У фільмі саме про це зіткнення двох поколінь. Треба бути готовим, що це інтелектуальне кіно, після якого буде більше запитань, ніж відповідей. Це вимагатиме співпраці з боку зацікавленого глядача.

«Замовляли останні касети від Еміратів до Японії»

Аби підкреслити відповідний історичний період, оператор стрічки Володимир Усик використовував знімальну техніку того часу, який відобразили на екрані. Стрічку зняли на Sony DSR-PD170P, що фільмує у відеоформаті DVCAM, створеному 1996 року. 

– Оператор із режисером дуже ретельно підбирали камеру для зйомок. 

Знімали на плівкові касети, які потім оцифровували та поєднували з сучасними технологіями. Ми шукали ці касети по всьому світу, замовляли останні екземпляри від Еміратів до Канади і Японії. Чекали, коли приїде замовлення з eBay, щоб зняти наступну сцену. 

Тому візуальне рішення дуже цікаве. Ба більше, початкова ідея проєкту навіть полягала в тому, щоби подати це як старі матеріали, знайдені в архівах поліції. Ми дійсно знайшли багато архівних матеріалів і використовували їх у своїй роботі. Крім того, Філіп Сотниченко дуже вміло створює ще одну візуальну загадку: де глядачу важко розрізнити, чи це реальні архіви з чиєїсь камери з 1990-х років, чи робота акторів. 

«Довбуш» та «Ла Палісіада» – це як «інь» та «янь»

Продюсер Сашко Чубко порівнює фільми «Довбуш» та «Ля Паласіада» як «інь» та «янь».

– Ці два фільми – як дві складові в кінематографії, що повинні бути присутні в ній. Масове кіно для широкої авдиторії та інтелектуальне, яке рухає вперед мистецтво. Цікаво і важливо, що в кризові моменти української історії наша кіноіндустрія рухається двома напрямками: мейнстріму та артхаусу.

Це було помітно після Майдану 2014 року. Коли на хвилі підйому українського суспільства вийшли фільми режисера Олеся Саніна «Поводир» та  Мирослава Слабошпицького «Плем’я».

Нині схожа ситуація: війна в Україні, соціальний підйом, інтерес до України, і ми бачимо знову потужний фільм Саніна «Довбуш» та потужний артхаусний фільм «Ля Паласіада». Це здорова тенденція, коли українське кіно розвивається повноцінно в різних жанрах.

«Знімаємо фільм про дітей – викрадених»

Продюсер Сашко Чубко каже, що хочеться бути дотичним до чогось доброго, світлого і не пов’язаного з війною. Створювати мультсеріали для дітей. Але нині працює над іншим фільмом про дітей – викрадених з України.

– Зараз, звісно, важко абстрагуватися від війни. Тому нині, наприклад, із режисеркою Тетяною Ходаківською працюємо над документальним фільмом про дітей, які були вивезені в росію. Про те, як росія намагається знищувати нашу культурну ідентичність через історії цих дітей. 

Це документальний фільм, який сподіваємося завершити через рік-два.