0
Вистава «Величне століття. Веселе» закриє цьогорічний театральний фестиваль «Золоті оплески» на сцені-майстерні Чернівецького драмтеатру. Про актуальність вистави, ментальну прірву з росіянами та особистий досвід у телевізійній індустрії «Шпальта» поспілкувалася з автором п’єси Сергієм Кулибишевим.
Після анексії рідного Криму Сергій Кулибишев 2014 року обірвав усі зв’язки з росією та почав кар’єру сценариста в Україні з нуля.
Зараз у нього за плечима понад 400 написаних сценаріїв до фільмів та серіалів для українського та російського телебачення, мюзикл, а віднедавна – вистава для Чернівецького драмтеатру «Величне століття. Веселе».
«Веселе – це село. Сіл із такими назвами в Україні багато. Життя в них не дуже веселе. Але, якщо не приглядатися уважно, то може здатися, що там прикольно жити», – розповідає автор.
Про нову виставу, театральне минуле, роботу у росії та буковинський культурний сплав режисер та сценарист розповів у інтерв’ю «Шпальті».
2008-го я вперше зрозумів, що між нами прірва
Я кримчанин і завжди був проукраїнським, але довгий час не бачив жодних проблем у тому, що працював у росії. 2008 року, після Грузинської війни, я відчув, що ми будемо наступними, і мені стало трохи некомфортно. Через це припинив жити в москві. Я бачив, як вони реагували на ту війну. Тоді вперше зрозумів цю прірву між нами.
Звісно, не так просто різко змінити спосіб життя, коли у тебе зв’язки тільки там. Тому повернувся у Харків і їхав у росію тільки на якісь короткі сесії тижневі. І це мене влаштовувало аж до початку анексії Криму. Коли з’явилися, як росіяни називають, «вєжлівиє чєлавєчки», стало все зрозуміло. Пересварився з усіма на роботі та почав свою кар’єру з нуля в Україні.
Я був певен, що з моєю творчою біографією мене в будь-якому проєкті одразу візьмуть головним сценаристом. Але так не сталося, бо мені просто не вдавалося писати так, як хочуть продюсери. Бо, до прикладу, я не розумію, чому фільм «Скажене весілля» – це смішно, чому це взагалі кіно, що це взагалі таке. Було відчуття, що ми розмовляємо різними мовами, бо я вчився у другосортних американських спеціалістів, яких наймали російські компанії. А тут сценаристи вчилися у росіян, яких ці американці відкинули. Як кажуть: «найкращий студент стає класним спеціалістом, а найгірший – викладачем на кафедрі». Ти вчишся у тих, хто погано навчився.
Сім театрів із різних міст України цікавляться цією п’єсою
Театр має порушувати непрості питання. Болючі. Вистава не дасть відповіді ні на що. Жодна книжка, вистава, поема чи есей не може дати відповіді на запитання. Вони народжуються в суспільстві, яке обговорює порушені проблеми.
Сім театрів із різних міст України цікавляться цією п’єсою. Київський театр «Золоті ворота» уже її реалізує. Вона точно буде абсолютно не схожою на те, що показують у Чернівцях. Прем’єра буде в травні. Це буде гучне закриття сезону для «Золотих воріт». Але вперше ця вистава побачить світ саме в Чернівцях.
Телеіндустрія досі хвора
Чи це мій дебют у театрі? І так, і ні. Бо до початку справжньої війни, у 2012-2013 роках, у мене був досвід написання мюзиклу для петербурзького «Мюзик-холу». Ми разом з Олександром Хмельницьким поставили виставу, і це був мій перший подібний досвід.
Повернувся до України натхненний і хотів зрушити цю справу тут. Але виявилося, що в нашій країні немає технологій для цього. Щоб створити хоч один мюзикл, треба років десять. От зараз він би, може, лиш виходив. Але, скоріше за все, через війну на нього закінчилося б фінансування, і він все одно не вийшов.
Я працював на телебаченні, писав і знімав серіали, але війна знищила нашу телевізійну індустрію. У якомусь сенсі це на щастя. Бо я не можу сказати, що ця індустрія правильно побудована. На жаль, вона досі хвора. Тобто, тектонічних змін не відбулося. А в театрі вони відбуваються.
Ті, хто дотичний зараз до культури, точно роблять це не через гроші
Театр – це сфера з меншими бюджетами, але з більшими можливостями. Це пов’язано з тим, що на телебаченні та кіно продюсери ризикують більшими грошима. Відповідно, просунути свою ідею набагато важче. Фільмів зараз знімають дуже мало – вихід кожного з них є подією.
Коли Іван Бутняк відкрив сцену-майстерню, він постійно казав, що шукає для неї п’єси. І саме тоді у мене народилася ідея «Величного століття». На якійсь зустрічі я сказав: «Ваня, а якщо ось так? Якщо тобі цікаво і ти віриш у це, то я напишу». Він одразу захопився цією ідеєю. Я сів працювати, написав перший драфт, відклав його, перечитав, переробив, надіслав Івану. Його відповідь була миттєвою: «Так, робимо!»
Ми шукали головного героя дуже довго, тому що через війну чудові актори, які могли б зіграти головну роль і завдяки яким театр може функціонувати тут, в тилу, воюють на фронті й захищають нас. Згодом звертався до моїх знайомих акторів у Києві, але вони не змогли по графіках. А потім виявилося, що в Чернівцях є прихований діамант – Антін Сисюк, який колись грав у театрі. Але через нормальні сімейні потреби він пішов із нього, щоб заробляти гроші. Тоді, та й зараз, актори заробляють небагато. І режисери теж. Тобто ті люди, хто займається культурою зараз, точно роблять це не через гроші.
Читайте також: «Чернівці мають потенціал для світової кіноіндустрії»: інтерв’ю зі шведськими режисерами.
Ми не маємо права про**ати цю країну
Вистава відбувається у селі Веселому після закінчення війни. Сіл із такими назвами в Україні багато. Життя в них не дуже веселе. Але, якщо не приглядатися уважно, то може здатися, що там прикольно жити.
П’єса фактично про те, що не можна просто повернутися до такого життя, як було до війни. За що тоді люди кров проливали? Це просто аморально. Почнуться сварки, хто хоче зробити Україну кращою, хто хоче на цьому нажитися тощо. І назовні вилізе багато проблем. Але насправді це одні й ті ж проблеми. Тобто війна закінчилася, а люди залишилися такими ж.
Багато хто зараз думає, що коли війна закінчиться, то все буде добре. Але це когнітивна похибка. Насправді буде важко. Треба буде відновлювати економіку, будуть зруйновані сім’ї, у багатьох людей буде зруйнована психіка. Ми не жили в такому суспільстві, в якому будемо після війни. Тому зараз шукати відповіді трохи легше, ніж після війни. І головне – ми не маємо права про**ати цю країну.
Зараз народжується справжня Україна
Україна 1991 року стала незалежною, але майже не скористалася цим. Президент Кравчук, згодом Кучма – це діяло на зближення з росією. Потім маленький рух маятника в інший бік у вигляді Ющенка. Але одразу після – взагалі в бік Януковича. Тобто, ми майже весь час були, по суті, УРСР.
Зараз з УРСР народжується справжня Україна. На жаль, через кров, біль і страждання. Через те, що ми тоді, під час тектонічного зсуву, абсолютно не скористалися ним. Українське суспільство було інфантильне. Зараз воно зріле. Треба направляти, вкладати сенси в той культурний продукт, який зараз роблять.
Чернівці на відшибі – і це можна сприймати як негативно, так і позитивно
Буковинська культура – це сплав української, залишки німецької, залишки єврейської. Чернівці без Пауля Целана уявити неможливо. Чернівецька область на відшибі, до неї не так просто доїхати, немає прямих потягів до багатьох обласних центрів. І цю відірваність можна трактувати й негативно, і позитивно. Вона, з одного боку, робить вашу культуру особливою. З іншого – замикає її в собі. Найкращі люди їдуть звідси, бо тут багато грошей не заробиш.
Я впевнений, що в будь-якому місті талановитих людей повно, але для них треба створити умови. В Чернівцях ці умови створюють. Наприклад, Целанівський центр, Центр Миколайчука, ваш театр. Умови для успіху є, але потрібне гідне фінансування. І це вже питання до місцевої влади, підприємців, якихось спонсорів чи меценатів. Все одно культуру рухає економіка. Спочатку люди забезпечують своє існування, потім починають замислюватися про прекрасне. Якщо вони почнуть масово задумуватися про культуру, тоді тут буде той зсув.
Фото Ігоря Константинюка
