0
Режисерка-документалістка про пошук ідентичности, участь у Революції гідности та стереотипи чоловіків у її професії.
Фото надала Сніжана Гусаревич
«Я не мала відчуття дому. Не знала, що називати батьківщиною. Але це відчуття виникало в Карпатах, бо місто, де я народилася, оточене горами», – так режисерка Сніжана Гусаревич описує передісторію нового фільму. Його головна ідея – пошук ідентичности та розбіжність поколінь.
Сніжана має українсько-німецькі корені, народилася у Магаданській області, що в росії, а в Україні дорослішала та шукала свій шлях у кіно.
Основною темою її робіт є соціальні проблеми: адаптація дітей з інвалідністю, ставлення до безхатьків та булінг. Проте після Революції гідности фільмографію Сніжани наповнила і воєнна документалістика.
Навчання, техніка за власний кошт і «радянський пиріжок»
Сніжана приїхала до Києва 2005 року. А вже 2011-го завершила факультет PR у Київському національному університеті культури й мистецтв. Вирішила відзначити цю подію з подругою на Подолі. Там випадково зав’язала дружбу з акторами й потрапила в їхню «богемну тусовку», а також почала мріяти про вступ до Карпенка-Карого.
«На режисуру намагаються не брати людей після школи, бо в них повинен бути життєвий досвід. Тому для мене це був виклик. Також це було лікуванням травми, яку я отримала від колишнього чоловіка, який казав: “Та ти ніхто й звати тебе ніяк. Що собі надумала? Займайся дитиною”».
Фото надала Сніжана Гусаревич
Сніжана просила тамтешніх акторів підготувати її до іспиту, до яких залишався місяць. Але перш ніж вступити, потрібно було визначитися з майстром. Зокрема, порадили вступити до Олексія Одинця на режисуру телебачення. Майбутня режисерка не могла піти на денну форму навчання, бо самотужки виховувала маленьку донечку та паралельно працювала в пресслужбі. Тому шукала можливості для вечірньої освіти.
«Для того щоб скласти іспит, я мусила отримати від майстра пропуск, що він готовий взяти мене на курс. Прийшла в авдиторію з Каріною, своєю п’ятирічною донечкою, та роботами. А він дивиться ніби повз – на доньку, яка їсть морозиво. “Ця абітурієнтка теж із вами?”»
Для Сніжани постав виклик – поєднувати практичний курс та виховання донечки. Програма майстерні була побудована на роботі студентів і театральними режисерами, і режисерами телебачення. Крім цього, були завдання зняти короткий метр, де студенти самостійно мусили шукати кошти на техніку, оператора й акторів.
«Спершу у нас кидали пляшками. Жартували про те, що в нас застряг радянський пиріжок. Буцімто ми стереотипні, шаблонні; а майстер хотів, щоб ми почали думати самостійно. Так він готував до подальшої роботи».
Сніжана каже, що режисерство – це не просто ходити по майданчику і роздавати завдання. Це координація людей-однодумців, адже потрібно запалити всю знімальну команду.
«Ти маєш бути в синергії з оператором, щоб він розумів, як ти бачиш. Щоб уже від погляду усвідомлював, куди рухатися і що робити. Це і робота з акторами, де потрібно знати, як на них натиснути й що сказати. Має бути розуміння психології людини, щоб не нашкодити. Є режисери, які кричать на майданчику. На мою думку, це не дуже ОК. Потрібно спокійно пояснювати завдання, яке актор мусить виконати».
Фото надала Сніжана Гусаревич
«Тут готують їжу, а тут – коктейлі Молотова»
Згодом режисерка почала пропадати на Майдані – почалася Революція гідности. Це збіглося з її третім курсом і роботою в пресслужбі Кличка.
«Поза робочими поїздками з ним я ще сама їздила знімати все, що там відбувається. Від половини студентів на парах тхнуло гаром і бочками», – пригадує Сніжана події 2014-го.
Тоді ж почалися конфлікти з мамою, яка казала, що на Майдані все проплачене. Сніжана не розмовляла з нею декілька тижнів, а потім домовилася взагалі не обговорювати політику.
У студентів тоді було завдання: зняти короткий документальний або ігровий фільм. Молода режисерка зупинилася на документальній формі. Її перша робота «Незламний» була про козака Михайла Гаврилюка, над яким знущалися бійці підрозділу «Беркут».
«Був момент, коли 18 лютого під Верховною Радою зібралося дуже багато людей і керівництво на роботі поїхало туди. Я підбила свого колегу піти також. Ми бачили, як трощать офіс “Партії регіонів” та б’ються активісти й “провокатори”. Потім почалася “двіжуха” чорних шоломів – вони почали бігти на нас із дубинками, кидати шумові гранати та димові шашки. Я настільки була захоплена цим дійством, що просто стояла і все знімала, поки мене не відтягнув колега. Він розумів, що я в заціпенінні: “Що ти робиш? У тебе дитина!” Проте я розуміла: це важливо зняти».
Коли Сніжана дивилася трансляцію на телебаченні – ставало страшно. У якийсь момент прийшла Каріна – тоді був черговий розгін на вулиці Інститутській (нині Героїв Майдану). Маленька думала, що це почалася війна.
«Вихідними я брала доньку з собою, щоб показати, наскільки люди об’єднані між собою: тут готують їжу, а тут – коктейлі Молотова».
Фото надала Сніжана Гусаревич
У дитинстві Сніжани такого не було: її сім’я була поза політикою.
«Чітко пам’ятаю серпень 1991-го, коли був Путч. Довгий час ми із сім’єю жили в росії, а перед цим приїхали до України. Тоді на телебаченні показували, що відбувається в москві. Я запитувала маму про це, а вона відповідала: “Це не моя справа”».
Про побудову довіри між героями фільму та знімальною командою
2019-го режисерка почала знімати фільм про спільноту взаємодопомоги «Емаус – Оселя», яка допомагає соціалізуватися безпритульним. У Держкіно погодили фінансування.
«Спершу приїхали до Львова: подивилися, як живе спільнота “Емаус – Оселя” та як у них налагоджені процеси. Я хотіла розповісти про їхню засновницю – покійну Олесю Саноцьку – через цих мешканців. Ми з оператором дивилися, як усе працює: там людям дають дах над головою, їжу і можливість працювати. Щоранку жителі “Оселі” йдуть збирати одяг зі спеціальних благодійних контейнерів та перебирають його на складі. Частину віддають у благодійну крамницю, де за вторговані кошти підтримують людей, які живуть у будинку й на вулиці. А ще щочетверга годують безпритульних».
Фото надала Сніжана Гусаревич
У перший день зйомок мешканці дуже агресували: «Ой, журналісти до нас приїжджають, декілька годин проводять, і виходить нецікавий матеріал». Сніжана порадилася зі знімальною групою щодо методу «розбиття тарілки», який зазвичай застосовують в ігровому кіно. Це традиція, коли об штатив камери розбивають тарілку, а вся знімальна група потім збирає уламки зі своїми прізвищами. Мешканці теж брали собі шматочок.
«Усі враз змінилися, пропонували каву та чай – майже на руках нас носили. Це був один із методів контакту з мешканцями й побудови довіри. Також я вирішила жити з ними, знімальна група була в готелі.
Перебуваючи зі спільнотою, я зрозуміла, що світ нематеріальний. Так, ці люди можуть добре одягатися, але їм не вистачає розмови ззовні. Не вистачає розваг і розвитку», – пояснює Сніжана.
За чотири роки до зйомок стрічки засновниця «Оселі» Олеся Саноцька померла від важкої хвороби. ЇЇ сестра продовжила справу Спільноти, але з подачі сценариста вважала, що може брати участь у монтажі та диктувати свої умови, які були не допустимі для режисерки. Вона не розуміла, що фільм був знятий за підтримки Держкіно, тож вона не може диктувати свій погляд. До режисерки надходили образливі повідомлення. А також загострився конфлікт зі сценаристом, який хотів керувати процесом. «Ні, режисерка тут я», – заявила Сніжана. У відповідь лунало «амбітна малолєтка» та «ніж у спину».
На фоні цих подій у Сніжани почався нервовий зрив. Маленька Каріна відпоювала її чаєм, тому що нікого не було поруч, а продюсерка заспокоювала.
Фото надала Сніжана Гусаревич
Згодом, 2020-го, фільм відібрали на фестиваль «Kharkiv MeetDocs». Через ковід подія відбувалася онлайн.
«Це засмучувало мене, бо я ні разу не бачила це кіно на великому екрані. На церемонії нагородження взагалі не тішилася. І тут Сергій Буковський – один із членів журі – каже, що хоче дати відзнаку фільму, який чомусь залишився непоміченим для широкої авдиторії: “Він настільки ніжний та професійний, що його мусять подивитися всі”. Не очікувала почути ці слова».
Робота над авторським проєктом про пошук ідентичности
Зараз Сніжана працює над авторським документальним фільмом «З вікна я бачу гори». Ця стрічка розповідатиме про її родину репресованих німців, яких радянська влада відправила в Казахстан, про пошук ідентичности та розбіжність поколінь: між Сніжаною, її мамою та Каріною.
«Я народилася в росії, але у 12 років разом із батьками переїхали в Україну. Мій тато звідси, а мама народилася в Казахстані. Довгий час, до Революції гідности, я хотіла повернутися. Не мала відчуття дому й не знала, що називати батьківщиною. Але це відчуття виникало в Карпатах, бо це нагадувало мені Сусуман [Магаданська область], який оточений горами. Тому так називається фільм».
Так Сніжана почала аналізувати свій життєвий етап. Усвідомила, що в родині ніколи не говорили про політику та не дотримувалися традицій Різдва, усвідомила значення та силу української мови, якою не розмовляла в дитинстві.
За словами режисерки, на такий авторський проєкт складно знайти кошти. Водночас Захід втомився від фільмів про війну та хоче інших фокусів у цьому контексті.
Фото надала Сніжана Гусаревич
Про Мінкультури
Через культуру можна впливати – це і робить країна-агресорка, каже Сніжана. росіяни змінюють назву міст, перефарбовують їх у свої триколори, вивозять на площі великі телевізори з радянськими фільмами, а на окупованих територіях знімають кіно. Ув’язнених змушують слухати російську музику та читати російські книги.
«Якщо до початку повномасштабного вторгнення в Україні ще вкладали кошти у фільми – зараз ні. Всі стрічки, які виходять у прокат чи вийдуть пізніше, знімали декілька років тому.
Коли 2021 року був черговий конкурс Держкіно – забанили чимало проєктів. Серед них був мій про п’ятьох командирів, двох із яких уже немає: Дмитра Коцюбайла (Да Вінчі) та Андрія Верхогляда (Лівші). Ідея фільму полягала в пропагуванні своїх героїв, які з 2014-го боронять Україну і продовжуватимуть це робити. Ми хотіли побудувати його у вигляді коміксу – манги, яка починає свою оповідь із часів козацтва до сьогодення».
За словами режисерки, коли почалася повномасштабна війна – всім проєктам, які виграли пітчинг у 2020-2021 роках, не дали коштів. Зараз усе залежить від іноземних донорів, тому вітчизняні кінопродюсери масово кинулися на Захід.
«Іноземні партнери розуміють ситуацію в Україні й знаходять лазівки, завдяки яким фінансують фільми. Зараз більш активна документалістика, але ігрове кіно теж можуть відродити. Проте є нюанс: зарано знімати ігрове кіно про війну. Це буде як із «Юриком» чи «Бучею». Аби зняти класне кіно – потрібно відрефлексувати. Якщо ти на емоціях – це буде помийка і дарма витрачені кошти».
Фото надала Сніжана Гусаревич
