«Немає більшої любови, ніж віддати життя за інших»: вдова військового про силу жити за двох

Вдова українського військового Марта Шийко розповіла про національну ідею свого чоловіка, місяці туги та рішення вступити до університету.

«Він показав, що Україна варта того, щоб за неї помирати», – каже Марта Шийко, яка рік тому втратила чоловіка на війні. 

Її Ростислав загинув 15 жовтня 2022 року на межі Харківської й Луганської областей. Через десять днів, як вирушив на фронт.

«Шпальта» поспілкувалася з Мартою про їхню непросту історію кохання, службу в «Азові», біль втрати та осмислену віру в Бога.

Гордість і упередження довжиною два роки

Ми прогулюємося з нею Стрийським парком у Львові. Саме тут було перше побачення Марти й Ростика. Вона – студентка факультету болгарської філології. Він – запеклий футбольний фанат. Познайомилися на турнірі, де дівчина була перекладачкою для етнічних болгар. 

«Я шукала, як перекласти одне речення, і не могла згадати слова. Сиділа в словниках: тримаю їх на колінах та зосереджено гортаю під гомін. У цей момент до мене підходить хлопець і запитує: “Тебе тут ніхто не ображає?” Я здивовано думаю, що він хоче: “Ні, не ображає”, – і шукаю далі. Продовжував так стояти весь вечір: хотів захистити честь української дівчини, – усміхається Марта. − Тоді він мені дуже не сподобався. У мене футбол і все з ним пов’язане викликало огиду».

Через кілька днів Ростик поїхав за нею аж у Запорізьку область. Проте Марта гордовито відмовила, а вже на зустрічі у Львові випалила: «У нас нічого не вийде!» Таку фразу казала всім хлопцям – чи то від внутрішньої бентеги, чи то від юних забаганок. 

Наступного разу зустрілися у 2013-му, через два роки. Тоді був фестиваль у Нагуєвичах – селі, що розташоване поблизу Дрогобича, де народився майбутній чоловік. Марта поїхала туди разом із подругою. 

«Серед сотні людей випадково побачила його – впізнала за тату. Ростик мав на серці герб Львова, на нозі – назву фанатського руху “Бандерштат”, засновником якого був, і герб “Карпат” справа на животі. Кажу до подруги: “Та це ж той Ростик”. А вона: “Та підійди”. Штовхнула – і я з ним привіталася. Він упізнав, а я вже хотіла відступити. Схопив за руку: “Тепер уже не втечеш”. Так і сталося. Я розуміла, що в ньому є те, що мене притягує: відвага, шаленість та любов до українського». 

Раніше Ростик запитував про своє місце в житті. Не міг дати відповіді на запитання, хто він. Зараз Марта називає його природженим журналістом. Бувши підлітком, Ростик здирав плакати комуністів, плював та показово спалював їх. Мав аналітичний склад розуму: читав «DW» та «Reuters», слухав Портникова, Казаріна, розбирав кожну подію у своєму блозі на військову тематику. Це була форма спротиву – чоловік ніколи не зупинявся у своїй національній ідеї. 

«Він шукав історії про українців, які брали участь у військових конфліктах. Писав про забутих. Казав, що нам треба позбуватися комплексу меншовартости. Я навіть не підозрювала, що живу з таким феноменом. Те, що зараз стало мейнстримом, – було в Ростиковому житті завжди», – пригадує Марта.

Щастя подружнього життя видалося коротким. Сумні та важкі дні 2014-го. Революція гідности. Волонтерство. Вступ до «Азова»… Марта не відмовляла, бо як ніхто розуміла сутність чоловіка. Ростик брав участь у боях за Широкине, де служив мінометником. А потім повернувся та запропонував одружитися. 

«Він не брав участи у важких боях, не бачив того, з чим зараз зіштовхуються хлопці. Але повернувся пораненим. Ментально. Наприклад, не міг спати. Я пам’ятаю, що в перші місяці повернення з “Азова” він із криком підіймався вночі. Кричав і біг. Я зупиняла і казала: “Та все гаразд, усе добре. Ти вдома. Ти тут”. Не розумів, що з ним відбувається. Я йому про ПТСР, а він уперто заперечував та казав: “Та що ти вигадуєш, я нічого там такого жахливого не бачив”», – розповідає Марта.

Ці нічні пробудження з криком тривали до року. Ростик не міг змиритися з тим, що війна триває, АТО продовжується, а він – удома.

«Моє “люблю” було непрочитаним декілька днів»

«Вранці (5 жовтня – авт.) я поїхала на гімнастику, але не змогла зупинити роздумів про те, що буде далі. Заняття так і не завершила – поїхала до чоловіка. Хотіла виловити якомога більше часу, поки він був удома. Проте коли приїхала, він повідомив, що змістилася дата, і рушає сьогодні. Ми стояли в коридорі. Бачила смуток у його очах, наче це було востаннє. Вірила, що все буде добре, та казала: “Ти там роби, за тут не турбуйся”. Дякував мені за те, що не зупиняла. Обіймалися. Ростик плакав, а я собі не дозволяла. Не хотіла, щоб він мене так запам’ятав. Навпаки прагнула додати впевнености. Проте тільки шугнув за двері – не змогла, дала волю почуттям. За мить він вернувся, бо забув щось. Так на сходовому майданчику і стояли, обійнявшись: я в капцях і піжамі, а Ростик – у військовій формі. То був останній фізичний момент, який ми мали», – стиха промовляє Марта.

Через десять днів він загинув на межі Харківської й Луганської областей в селі Стельмахівка. В останній день його життя, 15 жовтня, Марта написала, що сумує. Ростик відповів, що їде на завдання і наостанок – що дуже сильно любить. 

«Я не побачила, бо доглядала в цей час за дітьми: збивала температуру, а ще потрібно було викликати лікаря. Моє “люблю” вже було непрочитаним декілька днів. Я нічого не підозрювала, бо він попереджав, що таке може бути. Але це був кінець. Усі друзі знали – я залишилася наостанок». 

О 23:00 18 жовтня зателефонували на домофон. Тато, який стояв за дверима, навіть не пояснив нічого – Марта все зрозуміла. Глянула в телефон, щоб переконатися – відповіді нема. Відчинила двері. Батьки лише промовили: «Ростик», – і в плач.

Під ляскіт артилерії писав, що покласти доньці у рюкзак

Він не дуже вмів показувати свої почуття та емоції, особливо при Марті. Вона списує це на вплив культури. Мовляв: якщо ти чоловік – не можеш плакати. Проте коли вперше побачив на пологах старшу доньку – розчулився. 

«Ростик узяв її на руки й заплакав, промовляючи: “Запрошуємо тебе в цей світ, Яно. А тато постарається зробити все, щоб він був кращим для тебе”», – з трепетом озирається в минуле Марта.

Він вкладав у дітей багато любови, турботи й уваги. Навіть коли доводилося пропускати улюблені матчі, щоб прочитати донечці ще одну казку на вечір. 

«Він повертався додому в шарфі та із запахом пива й солоних горішків. Казав: “Я приїхав, бо ритуал є ритуал”. Стоячи, швидко читав доньці казку з того місця, де завершили минулого разу, і казав: “Янусічко, тато вже вертається назад”. А Янусічка-королева наказувала з дитячого ліжка: “Ще ні, ще одну сторінку”. Він був прекрасним батьком. Це те, що мені болить найбільше».

Навіть коли був на фронті – примудрявся читати батьківські чати. Вже перебуваючи в Луганській області під шаленими мінометними й артилерійськими обстрілами, писав, що покласти в рюкзак дітям до школи.

Коли Ростик загинув – не було часу думати про те, як це сказати малечі. Найперше, що зробила Яна після звістки, – відчинила шафу та дістала футболку тата. Обіймаючи її, проплакала майже весь день. Спершу Марта не брала доньку на похорон. Лише згодом поруч могили Яна казала: «Я відчуваю дві емоції: сум, що не можу його обійняти, та радість, бо його обіймає Бог. Йому добре». 

Немає більшої любови, ніж віддати своє життя за інших

Прийняття смерти чоловіка насувалося хмарою. 

«Усю ніч після звістки про його смерть я не змикала очей. Хвиля горя вдарила в наступні дні. Настільки сильно, що я не могла піднятися з ліжка. Не їла. Не спала. Не пам’ятаю взагалі, як прожила цей тиждень. Ще й не могла отримати тіло, бо Куп’янськ, куди його перевезли, бомбили. Це очікування було найгіршим», – пригадує Марта.

У перші місяці в неї був підвищений адреналін. Звернулася до Бога, ба більше – повірила. Повірила в те, що смерть подолана. Це давало сил. 

«Раніше думала, що вірю, але ця віра не була практичною. Але тоді зрозуміла сутність християнства як релігії. У мене не було запитань, чому так сталося, за що мені це… Це виникало тільки в мого оточення. 

У мене була віра в те, що його життя завершилося тут, але він народжений для вічности. Адже немає більшої любови, ніж віддати своє життя за інших». 

Проте якщо за чоловіка Марта була спокійна – за своє життя рвало серце. Тоді саме почалися блекаути, а вона була з двома маленькими дітьми в темній квартирі. Доньки постійно хворіли, а вона покинула роботу. 

Потім намагалася знайти своє місце і нові сенси. Спочатку хотілося робити щось добре. Так, почала приймати вдома людей, які не мали де ночувати. А з лютого прийшла туга. Крім затиснутого адреналіну, Марта відчувала гостру потребу в чоловікові й сум.

«За цей рік я ще не зустріла людини, яка цінувала б інших просто за те, якими вони є. Так, як умів робити це він. Ростик не шукав людину за успіхом. У нього не було погоні за земним: не цікавили гроші, слава, круті зв’язки. Це був дріб’язок. Я розуміла, що ми з ним жили у якомусь своєму тісному світі. Але він розламався, і мені довелося виходити у світ зовнішній», – ділиться жінка.

У всіх продовжувалося життя, а її – зупинилося. Марта дивилася на метушню щасливих людей дорогою з цвинтаря. Не витримувала цього – пішла на роботу. Працювала в тренінговій компанії, де їй доводилося багато спілкуватися.

«З Ростиком я була з 20 і не уявляла, що буває щось інше. І що більше я знайомилася з людьми – то більше розуміла цінність того, кого втратила».

Про силу жити за двох

Найбільш морально важким для Марти видався липень. До дня народження Ростика вона готувала графіті. І дуже сильно хвилювалася.

Згодом життя Марти перетворилося на замкнене коло. Вона не вбачала необхідности з кимось спілкуватися, не відповідала на дзвінки та повідомлення. Закрилася у квартирі та продала всі меблі. Пірнула у біль з головою.

«Дітей віддала мамі на канікули. Я втомилася жити. Не хотіла. Майже не харчувалася, їла тільки чипси, чого раніше за собою не помічала. Припинила навіть ходити на цвинтар та взагалі будь-куди. До мене писали, телефонували, пропонували зустрічі. Однак єдине, на що я погодилася, – побачитися з жінкою, чоловік якої загинув разом із Ростиком. Ми це разом проживали й розуміли стани одна одної».

Так, у черговий день хандри в порожній квартирі Марта зрозуміла, що потрібно щось робити. Літо завершиться, і вона не може собі дозволити залишитися в такому стані біля дітей. З’явилася ідея вступити на омріяну журналістику до Українського католицького університету. Раніше для Марти в пріоритеті була сім’я, тому навіть не розглядала можливости навчання.

«Думала, якщо пройду всі співбесіди та вступлю – отримаю досвід і знання. Якщо ні – здам на права і поїду за кордон у невідомому напрямку. Щоб жити далі – потрібен план. На великий подив, я вступила. Це щось нове і водночас це про Ростика і для Ростика», – розмірковує Марта.

Не потрібно атакувати людину словами: «Як ти?»

Марта радить не прислухатися до порад оточення, а навчитися відчувати свій внутрішній голос і йти за ним. На її думку, найкращою підтримкою в проживанні втрати й горя ми для себе є самі. 

«Коли кажуть: “Ти мусиш бути сильною”, я відповідаю: “Не мушу”. Я мушу проживати свої емоції та будь-які стани. Сумувати й плакати – нормально. Опускати руки – нормально. Не нормально – коли чоловіки помирають молодими. Тому потрібно шукати допомоги, де її дійсно можуть дати, а не слухати непрохані поради та кліше». 

У цьому випадку, на її погляд, є гарна фраза: «Я думаю про тебе». Це увага і нагадування, що про тебе пам’ятають.

«Варто запитати, що можна зробити для людини. А ще краще сказати: “Не можу уявити, як тобі боляче, бо я такого не переживав/переживала”. Не потрібно атакувати людину, яка проходить важке випробування, словами: “Як ти?” Звичайно, погано. Уявіть: десяток людей пише це, коли я не можу навіть поїсти». 

Також, за словами Марти, допомагає група підтримки та спілкування з людьми, які пережили схожі травматичні події. А від друзів найкраще – тактовність. 

***

Нині Марта живе зі смертю і втратою, війною та викликами. Думає про те, що може зробити для перемоги. Виховує двох сильних дівчаток. І все ще шукає відповіді на запитання, ким є людина без тих, кого любить.