0
Уже легендарний боєць розповів «Шпальті» про службу в розвідці, 14 годин у відкритому морі, бажання жити та побратимство у війську.
«Я розумів, що за свої 29 років життя ще не встиг нічого по-справжньому зробити. Розумів, що у мене є сім’я, заради якої треба жити й боротися до кінця, є держава, якій я ще знадоблюся. На мій погляд, моя смерть була би безглуздою», – згадує спецпризначенець Конан, який у серпні цього року під час операції у Чорному морі випав за борт човна і 14 годин пробув у воді.
За своє життя Конан встиг попрацювати фітнес-тренером, у поліції та в особистій охороні, а у лютому 2022 року став на захист України.
«Я працював у поліції, у спецпідрозділі “КОРД”. Коли настав час обирати позивний, було декілька варіантів, але ні мені, ні побратимам не подобався жоден. Аж раптом під час тренувань у спортзалі мій побратим каже: “О, то будеш Конаном! Здоровий, сильний. Саме твоє!”. Я погодився, і з 2017 року маю такий позивний».
Близько року військовий служив у «Русі опору», брав участь у бойових завданнях на Донеччині та Харківщині. Та на початку цього року разом із десятьма побратимами вирішили долучитися до спецпідрозділу «Артан» Головного управління розвідки.
Про службу Конана у розвідці, операцію біля «вишок Бойка», 14 годин у відкритому морі та відносини з побратимами – в інтерв’ю «Шпальти».
Бронежилет у морі мені вже не допоможе, а рятувальний – може.
Десь о 5:20, перед світанком, після виконання завдання у Чорному морі нас почав переслідувати ворог. Я відчував, що їхня авіація може нас наздогнати. Я вірянин, тому звик довіряти власному передчуттю. Останнім часом усе більше. Тому подивився на рятувальний жилет і подумав: «Напевно треба». Бо бронежилет у морі мені вже не допоможе, а рятувальний – може. Тому я скинув броник, каску, автомат і одягнув рятувальний жилет.
Перша думка, коли я випав за борт, була: «Що робити далі? Мої побратими, дякувати Богу, в катері живі та здорові, але мені треба самому боротися за власне життя». Прекрасно розумів, що це 100-130 кілометрів від берега, я у воді, один, і найближчим часом допомоги може не бути, бо ворожа авіація не давала спокою. Навіть пізніше, поки я був у морі, постійно бачив, як пролітають літаки, які завдавали удару керованими ракетами та гарматами. Потім почалася паніка. Але потрібно було цей страх максимально придавити та з холодним розумом плисти в бік берега. У моєму випадку – цих так званих вишок Бойка.
Пам’ятаю, через годину, як випав, побачив, як пливуть човни в мій бік. До них було метрів 70. Це були наші. Два екіпажі вирушили назад за мною, але пропливли повз мене. Я починав їм кричати, махати руками, але вони не почули. Шум мотору, хвиль, я одягнений повністю в чорне, вода темно-синього кольору – і мене просто не видно.
Коли ти хочеш жити і є хоча б маленькі навички плавання, то починаєш до того пристосовуватися
Поки я плив, час для мене сплив непомітно. Можливо, через те, що у мене не було годинника, я не відволікався. Це мене заспокоїло і допомогло мені сконцентруватися на тому, що я пливу. Зрештою дістався свого орієнтира. Проте близько 17 години вже вибився з сил. Перевіривши свій жилет, я відчув, що він дещо здувся. Це додало мотивації, бо розумів, що скоро стемніє. Пошуки стануть важчими, мені орієнтуватися теж.
Якби я віддався течії, то мене б знесло у бік Болгарії чи Румунії. Але не факт, що я б дістався берега, бо там була дуже велика відстань. До «вишки» було 20 кілометрів. Але постійно доводилося маневрувати.
На мій погляд, моя смерть була би безглуздою
Втома взяла своє. За цей час я переосмислив усе своє життя. Розумів, що за свої 29 років життя ще не встиг нічого зробити. Що в мене є сім’я, заради якої треба жити та боротися до кінця. Є держава, якій я ще знадоблюся. На мій погляд, моя смерть була би безглуздою.
Лиш через два тижні я розповів дружині. Вона вже чула про цю історію, лиш не знала, що це я. Думав: «Краще вона від мене це почує». Там почалися сльози й так далі. Мама досі не може відійти.
Вода мене охолоджувала. Поки був у гідрокостюмі, мені було настільки спекотно, що я відтягував рукав і набирав у нього води, щоб освіжитися.
У морі я був непомітним для ворога. Впевнений у цьому, бо з висоти ворожої авіації навіть наш катер було ледь видно. Його видавав лише слід на воді.
Від втоми перевернувся на спину і заснув
Десь о 18 годині вибився з сил повністю, розвернувся на спину і заснув. Течія віднесла мене назад від мого орієнтира. Прокинувся, дивлюся на себе, думаю: «Живий, не втопився». Побачив тоді рятувальний катер, і промайнула думка: «Ще один разочок. Бог дасть сил, а ти зробиш усе, що від тебе залежить». Катер був дещо далі, ніж «вишка», але це теж додало сил. Неважливо вже було, чи це ворог, чи мої побратими.
Мій командир із позивним Титан не залишив мене одного. Пошуки почалися одразу, як йому доповіли, що я випав із катера. Був піднятий «байрактар», викликали міжнародний катер. Він рятує і наших, і їхніх. Але, наскільки я чув, противник усе одно їх обстрілював. «Байрактара» не бачив, інколи підіймав голову, але він, схоже був зависоко. Проте, як з’ясувалося, з 16 години він за мною стежив.
О 19:30 я був уже на борту. Мої хлопці надали першу допомогу, почали обіймати, вітати. Щоправда, коли вони вже до мене підпливли, я не мав сил. Вони були на відстані десь 5 метрів, я крикнув: «Хлопці, рятуйте, бо я вже вмираю». У той момент літак зник кудись, вони набралися сміливости, на тому маленькому катері припливли та забрали мене. Ми одразу під одну з «вишок» – «Тавриду» – заховалися. У той же момент керована ракета з літака в острів Зміїний влучила. Хлопці себе не пожаліли.
Коли ми дісталися берега, моя температура була 35.5
Знаєте, як від води тіло починає зморщуватися? Отак усе тіло було у зморшках, від спеки та солоної води вся шкіра потріскана та обпалена. Дуже сильна засмага. Вважаю, що всі ці фізичні навантаження, якими «катував» своє тіло ці 11 років, займаючись спортом, дали мені цей ресурс, аби вижити.
Коли ми дісталися берега, моя температура була 35,5 ºС. Я думаю, що вона так впала не через переохолодження, а через те, що я був на сонці. Воно постійно било в обличчя, до того ж дуже було сильне зневоднення.
На завданні ти повинен розуміти, що твій побратим має бути тобі як брат
Аби бути спецпризначенцем, треба мати бажання. А коли ти вже опинишся там, то вибір великий. Можна бути оператором ПЗРК, водієм, інженером, медиком, штурмовиком. І ти під себе можеш вибрати, що тобі ближче, бо не кожен має достатньо сильні нерви, щоби пройти через мінне поле. Я, наприклад, не хотів би бути водієм бронемашини, але кожному своє.
Ми з цими людьми ділилися останньою водою та сухпайком. Ми разом були на всіх операціях. Це споріднює. І на завданні ти розумієш, що це твій побратим, він тобі як брат, і втрачати таких людей дуже болісно. Нещодавно дізнався, що загинув мій побратим, із яким ще місяць тому сиділи під одним тентом. Тиждень ми були на завданні, їли, пили разом, ділилися сигаретами. А зараз він загинув. Це дуже рідні люди. Мене завжди тягне туди, до них.
Треба робити ту роботу, яка зараз у нас є
Історія демонструє, що агресор не дасть нам далі жити спокійно. І наші географічні координати ніхто не змінить. Сусід, який був – залишиться. Тому треба бути далі готовим, але ще краще, ніж півтора року тому.
фото Ігоря Константинюка
