0
Дмитро Грабко – 25-річний військовий із Рідківців, що на Буковині. Він служив молодшим сержантом у Нацгвардії України, керував БПЛА, займався розвідкою та був бойовим медиком. 9 травня цього року Дмитро потрапив від обстріл. Отримав травми, несумісні із життям.
Батьки, рідні, друзі – всі дуже важко переживають загибель Дмитра. На його честь роблять змагання, збирають гроші для ЗСУ та біжать марафони. «Шпальта» поговорила з батьками військового про те, якою він був людиною та як вони зараз переживають загибель сина.
Минуло три місяці, а батьки Дмитра досі горюють, ніби це сталося вчора. Вони в чорному, у мами Марини на голові пов’язка, тато Василь – у чорній футболці та з синьо-жовтим браслетом на зап’ясті.
У гостьовій кімнаті, куди нас проводять, кожна фотографія та картина говорить про Дмитра – 25-річного сина, якого неймовірно любили всі. На його честь друзі зробили футбольний турнір у рідному селі, на його честь вони біжать марафони, влаштовують збори.
«Він любив футбол змалечку. Бігав на толоці, що поблизу. Він був таким життєрадісним, завжди усміхався. Як був у нього день народження, то завжди мала бути купа друзів. Він казав, що святкувати не будемо, а врешті приходило 20 дітей його вітати», — каже мама Дмитра.
Відтепер, щоб віддати шану другові, у селі будуть щороку влаштовувати футбольні змагання та запрошувати команди, у яких грав хлопець.
Тато Дмитра каже, що син завжди був за справедливість. Характером пішов у діда.
«Він свої права знав. Ще малим, якщо я якось шльопну його, він казав: “Усе, завтра до міліції йдемо, ви мене не мали права вдарити”. Або до лікаря йшли. Кажу: “Зараз дам йому пару рублів – буде скоріше”. Діма відповідав: “Ні, тату, гроші ми не будемо давати”».
Дідусь Дмитра пройшов Другу світову, а 1956 року був у спілці ОУН. За це його засудили спершу на 15, а потім – на 25 років. Помер він 1995-го. У Рідківцях його першим хоронили з синьо-жовтим прапором. Це було його останнє прохання.
Василь розповідає, що з дідусем Дмитро не зустрівся – той помер до його народження. Але батьки змалечку розповідали про життя дідуся сину та доньці.
Дмитро закінчив школу в Рідківцях і вступив до машинобудівного ліцею в Чернівцях. Там він здобув професію верстальника. Потім пішов на строкову службу, а після – працював на шиномонтажі.
За три місяці до початку повномасштабної війни Дмитро зламав ногу. Він лежав із гіпсом, а коли почалася війна, достроково попросив його зняти. Він одразу пішов до військкомату 24 лютого, та його не взяли – нога ще не повністю загоїлася. Тож коли він не міг піти служити – волонтерив.
Дмитро на службі/Фото з соцмереж
«У нас дві сім’ї жили з Харкова, він допомагав їм. Потім ходив розвантажувати вагони, чистити бомбосховища, підвали. І це все шкутильгуючи», — каже тато Дмитра.
Коли ж його нарешті прийняли на службу, Дмитро потрапив у Чернівці, служив інструктором. Потім він вирішив перевестися ближче до фронту. З червня 2022 року їздив на навчання, став бойовим медиком взводу і здобув посаду навідника оператора БТР-80.
Та на цьому не зупинився: написав рапорт і перевівся у другий підрозділ, де освоїв посаду оператора безпілотних літальних апаратів.
«Коли він телефонував, то завжди казав одне: “Мама, все добре. Мама, все добре”. Ніколи не скаржився. Він казав, що під Києвом. А ми і не знали, що він просто тоді на передовій був», — розповідає мама Дмитра.
За два дні до загибелі Дмитро надіслав татові останнє відео. Він їхав у автівці й усміхався. Тато написав йому: «Де смайлик?», але Дмитро вже не відповів.
Скриншот: останнє відео з Дмитром/Взято з соцмереж
«Я його завжди запитував, де смайлик. Після кожного повідомлення. Щоби знати, що все нормально, щоб він не падав духом. Я знав лише, де приблизно Діма, бо він нам ніколи не казав».
Дмитро загинув у селі Спірне, що на Донеччині, 9 травня цього року. Вони їхали з побратимами з розвідки, коли потрапили під обстріл.
«Люди знали швидше за нас. Спершу прочитали в інтернеті, а потім хтось нам зателефонував і сказав», – згадує Василь.
Тато Дмитра розповідає, що йому зателефонували волонтери, щоб він розпізнав тіло сина. Тому що не могли підтвердити його загибель. Якби не його патріотичне татуювання на руці, то його б не впізнали.
«Я просила його, щоби він не йшов. А він казав: “Мам, там хтось повинен бути теж”. Нам тяжко, дуже. Він для нас завжди буде живим», — каже Марина.
Марія, сестра Дмитра, заснувала петицію, щоб присвятити братові звання Героя України. Батьки підтримали цю ідею. Але кажуть, що він для них і без цього Герой. Лише хотілося, щоби він був живим Героєм.
Фото Максима Козменка
