0
Про те, що більше до вподоби, – знімати кіно чи судити, українські фільми на світових кінофестивалях і що, крім соціальних і драматичних стрічок, хотіла б зняти.
Марина Ер Горбач – українська режисерка та сценаристка, членкиня Європейської кіноакадемії. Її ігровий драматичний фільм «Клондайк» здобув нагороди на кінофестивалях «Санденс» і «Берлінале». Також стрічка представляла Україну на кінопремії «Оскар».
Цьогоріч Марина входила до складу журі 14-го Одеського міжнародного кінофестивалю, яке оцінювало фільми Національної конкурсної програми.
В інтерв’ю «Шпальті» режисерка розповіла, чому українцям варто почати сприймати кіно та мистецтво по-іншому, про промоцію українських фільмів у світі та чому жодна українська стрічка поки що не здобула Оскара.
«Звісно, більше подобається знімати фільми. Я ж режисерка, а не кінокритикиня»
Я не можу до себе застосувати фразу «судити фільми». Якщо говорити про досвід бути в журі – то нам пропонують певну програму, зріз фільмів, які обрав фестиваль. А ми вже на свій погляд, досвід і на те, що нам відгукується зараз у тій ситуації, коли переглядаємо фільм, обговорюємо та ухвалюємо рішення.
Перше та найважливіше для мене – це ті фільми, які емоційно залишили найглибший і найдовший спогад. Є стрічки, після яких ти виходиш – і вони для тебе завершуються, є такі що й не починаються. А є фільми, які залишаються з тобою на певний час. Якщо я думаю про стрічку наступного дня, згадую її, то це фільм, який працює на мистецькому рівні. Він – з тобою.
Звісно, мені більше подобається знімати фільми. Я ж режисерка, а не кінокритикиня. Найщасливіший момент – це коли є монітор, майданчик, відзнятий кадр, і я просто прошу на плейбек (перегляд знятого – ред.) показати дубль.
Коли все виходить і спрацьовує так, як ти собі це придумала, а іноді навіть трохи краще – це неймовірне задоволення.
«Необхідно розвернути кут сприйняття кіно та всього мистецтва»
Режисер отримує сценарій і читає чистий текст, його перше завдання – знайти суть, я ще називаю це витягнути сіру речовину з головного мозку сценарію. Якщо ти її не знайдеш – буде дуже складно зняти епізод або весь фільм так, щоб вони тримали глядача на різних рівнях.
Під час війни саме слово «фестиваль» не означає розвагу, а те, що тут відбувається – суттєвіше, це показ української візуальної культури, продовження нас як цивілізації.
Режисери, які працювали над фільмами три, чотири, п’ять років, демонструють, що мистецьки вижили. І продовжують культурне життя України. Це дуже важливо.
А фестивалем він називається, бо такий міжнародний формат. Це не означає, що ми тут розважаємося. Навіть нагороди, які ми вручимо, є, по-перше, подякою тим людям, які продовжили займатися кіно під час війни. По-друге, для них це стимул йти далі.
Ви думаєте, що в такий час, коли всі емоційно виснажені і в людей трапляється вигорання, вони не знають, як утримувати свої родини, – так просто бачити прекрасне, а іноді й не прекрасне? Через себе це все пропускати сотні разів, потім витрачати час на пошук фінансування, аби випустити фільм…
Необхідно розгорнути кут сприйняття кіно та всього мистецтва з цього: «Ой, там люди щось роблять, потім ходять червоними доріжками, їм дають золоті статуетки та вони розходяться». Потрібно розуміти, що люди, які зараз ходять по червоних доріжках, – це культурний генофонд України. Вони роблять той продукт, який залишиться, коли нас не буде. І якщо не проводити кінофестивалі, не знімати фільми, не підтримувати кіновиробництво – то ми завершимося, і пам’ять про нас теж.
«Останніми роками українські фільми були просто на всіх топових міжнародних кінофестивалях»
З 2021-го по 2022 рік українські фільми були в конкурсі кінофестивалів «Санденс», конкурсній програмі «Панорама» (тут нагороджує глядацьке журі), у Карлових Варах, головний конкурс Венеції, Локарно… Два фільми показали в конкурсних програмах Канн.
А ще було чимало менших фестивалів, але теж престижних.
До прикладу, в Сараєво, Палм-Спрінгс у США, де акторка «Клондайку» Оксана Черкашина здобула нагороду «За кращу жіночу роль». Мені здається, що в українському кіно таких рясних років ще не було.
Раніше навіть коли один фільм потрапляв у позаконкурсну програму, скажімо, кінофестивалю у канадському Монреалі – це вже була подія. Останніми роками українські фільми були просто скрізь.
«Відбувся ментальний прорив, який за собою потягнув ось такий культурний успіх»
В Україні стали знімати якісні фільми з унікальним баченням. Зокрема через те, що з’явилася цілісна система фінансування. Держава виділяла початкові кошти, щоб продюсер міг із цими грошима звертатися до європейських та інших країн. А також подавати проєкти до різних фондів.
Копродукційні країни долучались фінансово й талантами. До прикладу, оператор може бути з Польщі, а режисер – український. Різні конфігурації.
Крім цього, з’явилося нове покоління професійних талановитих режисерів та режисерок, яким навіть нема тридцяти років. І це дуже цікаво, тому що вони не жили в Радянському Союзі, нічого не знають про галстук. Відбувся ментальний прорив, який за собою потягнув ось такий культурний успіх.
Іноді про певні українські стрічки в Європі знають більше, ніж у нас. Це тому, що є запит на мистецьке кіно в певних авдиторій. Нашому глядачеві, можливо, складно інколи сприймати мистецькі фільми, але однаково цим треба займатися. Потрібно пояснювати: щоб критики розшифровували такі стрічки та допомагали авдиторії зрозуміти деталі та нюанси фільму.
Мистецьке кіно довговічне. Цьогоріч «Тіні забутих предків» показують у Венеції. Чому? Бо цей фільм – мистецький. Він поза часом. Стрічка знята такою мовою, у такий спосіб, на таку тему, і, основне, з таким авторським поглядом, який його виводить в часову безкінечність.
«Має бути меседж, що для країни це теж важливо – не для одного режисера»
Треба зрозуміти, що коли хтось зайде з українським паспортом і фільмом про війну, то Американська кіноакадемія не впаде йому чи їй в ноги та проголосує за цей фільм. Це складно сприйняти, але для Американської кіноакадемії війна в Україні є актуальною, але не є унікальною.
Вони перманентно перебувають в контексті війни: Ірак, Сомалі, Гаїті, Балкани, Афганістан, Сирія, досі проживають досвід воєн на ближньому Сході, до яких також мають стосунок. У них самих наразі є величезна дискусія щодо визнання знищення корінних народів Америки.
Коли з’являються фільми, які здатні говорити на українські теми, то вони є певним ключем до глобальних авдиторій. І тоді Україна як держава має максимально їх промувати.
Наведу приклад фільмів із Боснії і Герцеговини. Це були стрічки про війну, які входили і до п’ятірки в номінацію, і в короткі списки, і є Оскар. Коли боснійський фільм починає свою оскарівську кампанію – країна, знаменитості, політики – всі підключаються. Має бути меседж, що для країни їхній фільм надзвичайно важливий – не лише для одного режисера чи продюсерів.
Ви можете подивитися косовський фільм «Hive» («Вулик» – авт.) про війну та жінок. Британська співачка косовського походження Дуа Ліпа їздила в промотур із цим фільмом. Вона ні музики для цієї стрічки не написала, ні знімалася у ньому. Але це фільм, який показує біль її Батьківщини і вона його підтримала. «Вулик» став першою стрічкою в історії Косово, яка потрапила до короткого списку Оскара.
Не йдеться про те, чи подобається фільм. Тут мовиться про культурне існування у світовому контексті. Україна повинна про це говорити. У багатьох є соціальні мережі. Не потрібно думати, що ніхто нічого не може зробити. Всі можуть щось зробити.
Важливо, щоб лідери думок, українська влада та українці, яких читають в усьому світі, промотували наше кіно, пишалися його успіхами.
«В українській історії досить багато цікавих жіночих персон, які варті того, щоб знімати про них фільми»
Так склалося, що в основному я працювала з соціальними темами, драмою. Але дуже б хотіла працювати з фантастикою, в історичному та сімейному кіно.
В українській історії досить багато цікавих жіночих персон, які варті того, щоб знімати про них фільми.
Наскільки я знаю, то в росії вже знімають стрічку про княгиню Ольгу.
Ви ж розумієте, що історія Руси та привласнення росією історії – це зокрема й привласнення територій.
Уявімо собі, через які важелі та драматургію на таку тему буде говорити росія. Я думаю, що вони використовуватимуть релігію, бо це найпростіше для спадковості ментального та географічного. А потім ніхто вже не буде розбиратися, чия то була земля і які це були князі.
