0
Маруся та Петро Калиничі — сировари з путильських гір. Своєю справою вони займаються вже 30 років, а разом живуть уже майже пів століття. Їх поєднує не тільки любов до праці, а ще й схожі сімейні історії. Батька Марусі вислали до Сибіру, де він познайомився з майбутньою дружиною — татаркою з Іркутської области. Після амністії вони повернулися в Україну вже з маленькою Марусею. А батька Петра за те, що він годував українських повстанців, посадили у львівську в’язницю на 25 років.
Калиничі живуть далеко в горах, у майже вимерлому селі Околені на Путильщині. Щоранку, коли нароблять сиру, везуть його на базар у Розтоки на конях. Попри важку щоденну працю, вони дуже люблять одне одного. Разом мають п’ятьох дітей та шістнадцять онуків, які завжди заходять у гості, попри велику відстань. Ми завітали до Калиничів та поцікавилися, як вони живуть, виготовляють сир, а також послухали їхні сімейні історії. Читайте більше у репортажі Шпальти.
Фото Діани Данилюк
Сировари Маруся та Петро Калиничі живуть у селі Околені, що на Путильщині. Воно розташоване неподалік від Розток на карті. Втім, іти до нього треба горами близько десяти кілометрів. Дороги туди немає, люди дістаються або пішки, або кіньми.
Колись в Околені жило більше людей. Зараз тут залишилися лише порожні будинки та сараї, а навколо — ліси та полонини. На одній із полонин розташований двір Калиничів. Вони мають усього п’ять сусідів, та до найближчих Розток їм треба дві години діставатися возом.
Сир подружжя Калиничів робить уже понад 30 років. Раніше, за Радянського Союзу, вони працювали у гірських колгоспах або в лісі. Але 1991 року роботи в горах не стало. Колгосп розпався, і вони мусили щось робити. В родині Калиничів усі завжди тримали корів, однак робили молочні вироби лише для себе. Маруся з Петром ж, зі спробами та помилками, навчилися робити справжню гуцульську бринзу.
Вони мають своїх корів, які цілий рік, окрім зими, дають молоко. З нього вони виготовляють бринзу, будз та сметану. У Розтоках про сироварів усі знають. Коли вони приїжджають, до них уже збирається черга з покупців. Буває, привозять три-чотири десятикілограмові відра бринзи. За день усе розкуповують.
Коли ми прийшли до них у гості, на початку травня, вони лише починали заготовлювати сир. Петро Калинич розповідає та показує нам увесь процес виготовлення бринзи.
Спершу Калиничі доять корів. Отримане молоко несуть до хати та вливають його у п’ятдесятилітровий баняк. Потім кладуть грітися на плиту. Потрібно довести до температури 17-18 градусів, та вони знають, яке молоко має бути і без термометра. Так воно гріється декілька годин.
Далі баняк перекладають на лавочку настоятися і додають до нього «глєк». Це спеціальна речовина, яка утворюється в шлунку теляти, коли воно п’є лише молоко. На 4-5 тижнях телятко ріжуть, а зі шлунка дістають цей молочний вузлик. Його чистять, промивають та дають у молоко. Помішують, щоб воно настоялося.
«І воно собі ловиться, робиться, ніби кисломолочний сир. Ми його збираємо і перебиваємо, кладемо зверху на піч, щоб воно було в теплі», — каже Петро.
Воду, що залишилася після цього, не виливають. До неї знову додають свіже молоко, доводять до кипіння та дають оцет. Таким чином утворюється вурда. Вона накипає зверху, і її збирають черпачком. Вурду також охоче купують на базарі.
Сир, який залишився на пічці, сохне там близько 3-4 днів. Улітку його можуть винести на сонце. Після цього сир чистять, бо на ньому робиться гірка кірочка. Далі — млинкують на м’ясорубці та перебивають на путині, дерев’яній діжці.
«Б’ємо, щоб сир був ніби пластилін. Додаємо сіль — і бринза готова», — підсумовує Петро.
Із пані Марусею вони одружені вже 46 років. У них дуже хороші стосунки, вони жартують одне з одного, тихо перемовляються та все життя разом працюють. У них 5 дітей, 16 онуків та один правнук, який сопить на кухні, поки Калиничі з нами розмовляють.
«Доля така наша. Жиємо добре, не б’ємося, не сваримося. Говоримо собі тихо. Прожити життя у сварці, у бійці — то навіть не інтересно так було би», — каже Маруся.
Та правда ще в тому, що з Петром в них схожі сімейні історії, якими вони з нами діляться. Можливо, саме тому вони так добре одне одного розуміють.
Сама Маруся народилася в Іркутській області. Вона наполовину татарка. Її тата з родиною виселила радянська влада у Сибір. Там він і познайомився з майбутньою дружиною.
Маруся розповідає, що у її діда під час Другої світової був штаб, де українські повстанці тримали зброю. Радянські солдати про це знали, але шукали приводу, щоб виселити всю родину. Й от одного ранку під поріг родини підкинули немовля. Це була дитина повстанців, усю сім’ю якої вбили росіяни. Знайомі забрали її і підкинули діду Марусі, знаючи, що він допомагає повстанцям.
«Тоді прийшли москалі, дізналися, що це дитина від повстанців, і виселили мого діда, бабку, мого тата, вуйка Михайла і тітку Калину у Сибір», — каже жінка.
Родину Марусі виселили на 25 років. Там, у Сибіру, було невимовно важко. Небагато людей поверталося. Часом родичі Марусі спали просто на дошках, не було ні чим вкритися, ні що постелити. Коли вручну пилили дерева в лісі, то приносили додому тирсу. Її варили і їли. Тепліло в Сибіру лише в червні — тоді з’являлася перша трава. Вони її рвали і запарювали. Так годувалися. У Сибіру вони прожили близько 15 років.
Із майбутньою дружиною, татаркою, тато Марусі познайомився, коли вона працювала з подругами в лісі. Вони одружилися і в них з’явилася Маруся. Два роки вони ще жили в Іркутській області, а потім родину амністували, і вони поїхали в Україну.
«Мама дуже любила тут. Хоча і не наша людина, але працювала, як і всі жінки. Не годна була чисто українською говорити, до кінця життя одне слово то українською, то російською казала».
З родиною з маминого боку Маруся ніколи не спілкувалася. Сюди, в гори, лише раз приїхала мамина двоюрідна сестра. Матір Маруся була мусульманкою. Якби вона повернулася, її би стратили. Але часом вона дуже хотіла поїхати провідати родину.
Тато Петро також був засуджений. Він просидів 5 років у львівській в’язниці за те, що годував повстанців.
«Він пас овечок, деяких різав, щоб підгодовувати повстанців. Казав, що вовки з’їли. Але був у тата друг, який виявився зрадником. І тата здав москалям. Засудили його на 25 років, але через 5-6 років амністували. Він страшно не любив москалів до кінця життя», — згадує Петро.
Маруся трохи ніяковіє, коли розповідає, як вони з Петром познайомилися. Каже, що просто жили поруч, до школи разом ходили. А потім полюбилися і побралися.
«Внучка каже, що завідує нам. “Як ви, бабка з дідом, можете так файно жити? Не сваритеся, щось жартуєте, щось говорите!” Але так воно має бути, інакше ніяк», — сміється Маруся.
*Це п’ятий матеріал в циклі репортажів “Обереги Буковини”, про ремісників та майстрів Буковини, які зберігають культуру та традиції регіону.
Батьки Петра Калинича
