0
Вікторія Китайгородська — майстриня-килимарка з Кельменеччини. Її село Нагоряни завжди славилося своїми ткацькими виробами, тому ці вміння вона отримала ще змалечку. Попри те, що її родина втратила батька в Другій світовій війні, а потім пережила Голодомор та колективізацію, вона ткала все своє життя.
Шпальта відвідала її музей килимів, який розташований у садибі Китайгородської, та поговорила з майстринею про її життя і мистецтво.
Фото Діани Данилюк
«Для мене культура означає все, відколи я жию».
88-річна майстриня Вікторія Китайгородська родом із села Нагорян, що на Буковині. Ткати її змалечку навчила мама. Коли Вікторії було п’ять, батько пішов на війну і не повернувся. Після війни на Буковині влаштували Голодомор, який майстриня дуже добре пам’ятає.
Вона зранку до вечора працювала в колгоспі понад 40 років, а вночі — ткала. Зараз у доробку майстрині — понад пів сотні килимів та безліч інших виробів. Свої знання Вікторія передала доньці Вірі Китайгородській, яка є поетесою та очолювала Департамент культури Чернівецької ОДА, та онучці — письменниці Лесі Воронюк, котра заснувала День вишиванки в Україні. У своєму будинку Вікторія створила власний музей, де приймає туристів та розповідає про своє життя.
Дорогою до житла Китайгородської питаємо у місцевих, як туди проїхати. Кожен тут знає, де живе найстарша жінка в селі. Один із сусідів уточнює — на її воротах вирізьблені лебеді. Насправді там лелеки, але двір ми знаходимо одразу — від нього віє світлом. На городі, почувши гостей, починає гавкати пес, відпрацьовуючи обід.
Нас проводять у музей, де вдвічі прохолодніше, ніж надворі. Килимами майстрині тут устелено все — і підлога, і стіни. З пічки звисають старовинні сімейні рушники, тайстри, які виткала донька, та безліч інших виробів.
Килими все ж привертають око найбільше. Якщо забути, де ти, може здатися, що потрапив на лісову галявину. Вікторія дуже любить квіти, що ростуть біля хати: проліски, тюльпани, півонії, троянди, хризантеми. Їх вона нитками переносить на килими, які заворожують кольорами та орнаментами, традиційними для Кельменеччини.
На килим вона може витратити від декількох місяців до двох років часу. Найбільший — «Океан квітів», розміром три на п’ять метрів, — вона зіткала собі на 70-річчя.
«Я дуже люблю все те, що є на світі, що цвіте і пахне. Змалечку моя мама робила такі верети, рушники, сорочки. Бо колись люди все робили вручну, нічого не купували. З моїх малих років я знаю й те. Все робили своїми руками. Наше село, воно маленьке, але дуже давнє. У нас усі люди знали робити на верстатах», — розповідає жінка.
Тата Вікторії забрали на фронт, коли їй було п’ять. Вона залишилася з мамою, сестрою і братом. Усю роботу робили самі, мали власне поле, де сіяли зерно, доглядали за худобою. А також вишивали й робили килими, частину з яких продавали.
Коли прийшла радянська влада, у селян забрали поля. 1946 року почали проводити колективізацію та морити голодом людей. Вікторії тоді було 11 років, але вона це все дуже добре пам’ятає.
«20 вересня ми поховали тата. Він війну пережив, але дорогою додому на Хмельниччині його вбили якісь бандити. Тим часом росіяни зробили в нас штучний голод. Кому-кому, а нам було пережити й одне, і друге», — розповідає майстриня.
Всю осінь 1946 року уповноважені радянською владою чоловіки ходили по хатах і забирали в кого що вродило, до зернинки. На станції, що за 12 кілометрів від села, вони зсипали кагати пшениці, соняшника, кукурудзи.
Вікторія розповідає, що якось їхала туди з дідом і бачила, як ті кагати були покроплені вапном. Поміж них ходили вартові з гвинтівками, стежили, щоб ніхто не вкрав нічого звідти.
«І в нас люди вмирали поголовно. На фронті вбили всіх чоловіків із села, а в 1946 забрали все. Люди гинули на дорозі — просто падали і вмирали з голоду», — пригадує майстриня.
Місцеві селяни за можливости їхали на захід України. Там вони обмінювали власноруч зроблені верети, рушники, сорочки, килими на картоплю. Виносили все, що виробляли, й усе, що було.
Назад везли ту картоплю не в потязі, а на «площадках», бо не мали грошей, щоб їхати у вагонах. Потім її несли на плечах пішки — 12 кілометрів від станції.
«Потім у нас створили колгосп, і я там почала працювати. Нам щось там давали звідти, але то вже було не своє. Я старалася, не було на кого опиратися, бо тато не прийшов наш. Дуже важко було без нього», — каже Вікторія.
«Зранку і до вечора я працювала в колгоспі. А після, вдома, вдосвіта, я сиділа і робила верети чи килим, бо се мене дуже спонукало. Мені подобалося, бо ти робиш і бачиш, що ти собі зробив, радієш тому. До того, що ми робили вдома, ніхто нічого не казав, якщо добре працюєш у колгоспі».
У Вікторії є старий верстат, на якому вона досі плете килими. Його змайстрував її чоловік у 60-х роках. Вона проводить нас до нього, сідає на лаву та випрямляє нитки, які вже припали пилюкою. Майстриня зараз не плете, бо перенесла операцію на око. Але хоче дожити до ста років, і поки житиме, хоче ткати.
«Раніше ми пряли з прядива коноплі. Сіяли на городі, ходили до Дністра вимочувати. Зараз нитки вже куплені. Се тако закидали, рахували хрестики. За цим верстатом я майструвала вночі і вдосвіта, а потім ішла в колгосп».
«Се було моє покликання: я робила і собі, і людям — заробляла гроші. І сусідні села приносили до мене роботу. Ми продавали, бо треба було строїтися».
Зараз Вікторія Китайгородська вже не продає свої вироби — робить лише для себе і для музею. Але про своє мистецтво розповідає всім охочим, та навіть може навчити ткати.
Війна з росією дуже вразила майстриню. Вона стежить за новинами, дивиться телевізор вночі та молиться. Їй це нагадує часи Голодомору. Вона проводить багато паралелей із минулим і сучасною війною.
*Це третій матеріал в циклі репортажів “Обереги Буковини”, про ремісників та майстрів Буковини, які зберігають культуру та традиції регіону.
«Є такі, що кажуть: се не винен руский. Ну а нащо вони нам зробили штучний голод? А зараз пішли війною. Ну, маєте собі 140 мільйонів, а в нас тільки 40. Колись було. Вже й нема.
Ті, що не знали того, що знаю я, можуть казати, що за Союзу було добре. Бо вони не знають, що ми пережили. Але я не можу сказати, що мені було добре. Найгірше, що для мене було зроблено, зробила «совєцкая власть».
