«Вчу китайську, бо в майбутньому межуватимемо з КНР, а не росією»: історик Ігор Буркут про можливий розпад рф

Відомий чернівецький історик та політолог Ігор Буркут розповів Шпальті, скільки триває протистояння України та росії, як російська імперія неодноразово повинна була розпастися, але щоразу відроджувалася, та чи було б зараз інакше, якби 1991 року українці обрали іншого першого президента незалежної України.

Кандидат історичних наук та почесний громадянин Чернівців Ігор Буркут – відомий історик та політолог. В інтерв’ю Шпальті він розповів, скільки ж насправді триває війна з росією, чому росіяни крадуть українську історію та культуру.

Крім того, ми поговорили про радянську свідомість українців, яка завадила Україні розвинутися подібно до країн колишнього Варшавського табору та Балтії.

Також пан Ігор розповів про своє бачення можливого розпаду росії та поділився думкою, чи можна вважати рф останньою імперією.

 

Повномасштабне вторгнення змусило більшість українців замислитися над тим, що війна почалася не 24 лютого, ба навіть не 2014 року. А скільки ж насправді триває українсько-російське протистояння?

Чимало сучасних українських істориків вважає, що протистояння почалося з Андрія Боголюбського – суздальського князя. Разом з іншими князями він захопив Київ у XII столітті, спалив його, пограбував, і загалом робив усе, щоби головним містом Русі був не Київ, а його землі.

Тим часом на Суздальщині лише тоді виникало маленьке задрипане містечко, яке спочатку називалося «дєрєвня Кучково», а потім москва. Київ у ті часи вже був великим та розвиненим європейським містом.

Відтоді й іде весь час конфлікт між українцями та росіянами. Останні приписують собі історію Руси, тобто нашого народу, забуваючи, що походять вони насамперед із фіно-угорських племен, до яких переселилися ще в’ятичі та кривичі — перші племена з території сучасної Польщі.

Вони чомусь цього цураються, тому давлять усе українське і всьому світові намагаються пояснити, що «укрАїнци і рускіє – ета адін народ».

 

Звідки таке прагнення в росіян інтегрувати українців у свій народ?

Тому що найголовніша ознака справжнього великодержавного росіянина – це велич. Упевненість у тому, що вони великі з самого початку свого існування. Вони найбільші у всьому світі та мають право робити те, що хочуть. І жодна людська мораль не має стосунку до них, бо вони найвеличніші. А як себе вважати найвеличнішим, коли Київ був столицею однієї з найбільших європейських імперій під назвою Русь, а москва тоді була «дєрьовня Кучково»?

От і крадуть чужу історію та намагаються поводити себе, ніби не з тих коренів, із яких вони справді походять. Хоча нічого поганого в тому немає. Є розвинуті фіно-угорські народи: фіни, угорці, естонці… Зрештою в самій росії є чимало фіно-угорських народів – що погано в такому походженні? Але бажання вкрасти чуже у великодержавних шовіністів є домінатним.

Вони крадуть історію, культуру. І не лише українську – будемо відвертими. Хто створював російську культуру? Нащадок людей африканського походження Пушкін, нащадок шотландців Лєрмонтов, чимало татар та представників інших етнічних груп. До прикладу, дуже смішно читати щось на кшталт: «Вєлікій рускій художнік Лєвітан роділся в бєдной єврєйской сємьє».

Їхня культура – немов ковдра з різних клаптиків. У ній немає головного, що повинно бути в будь-якій культурі – розуміння того, що людина вища, ніж держава. У російській культурі навпаки – держава вища, ніж людина. А над державою є цар-батюшка. Хай то буде Іван Грозний, Сталін або путін. Значення немає – головне, щоб був хтось подібний.

 

Українці пережили занепад Київської Руси, знищення Гетьманщини, десятки заборон української мови, писемности та друку, переселення, репресії, голодомори, Розстріляне відродження… Як за декілька століть нищення всього українського ми збереглися як нація?

Бо на відміну від російської культури, в нас усе зовсім інакше. У нашій культурі саме людина – найголовніше. А її воля – те, заради чого ми готові життя покласти, щоб і самим бути вільним, та іншим цю волю здобути.

Мені здається, Господь не випадково подарував нам саме цю землю – від Сяну до Дону. Я, до речі, на Дону народився – саме на кордоні між Доном і Кубанню. Це також земля українська, що б хто не казав.

Так ось, наша земля особлива – найкращі у світі чорноземи, на яких, якщо докласти власної праці, то можна жити, як у раю земному. Власне цей земний рай наші пращури і створювали для себе. Вони роботящі, чесні, порядні та підтримували одне одного. Вони створили чудову мову – одну з найкрасивіших у Європі.

А головне – вільна людина на вільній землі сама добровільно не віддасть своє. Тому українці весь час протистояли спрямованому проти них злу, за будь-яких обставин. Які б жахливі методи не використовували проти нас – голодомори, репресії, вбивства з-за рогу наших лідерів та найкращих інтелектуалів і митців. Усе це і сформувало такий характер українців.

 

Проте вибори першого президента в грудні 1991 року показали, що погляди в українців залишалися «совковими». Чи було б зараз інакше, якби обрали В’ячеслава Чорновола, а не Леоніда Кравчука?

Хочу вірити в те, що Україна була б іншою. В’ячеслава Чорновола я знав особисто. Це суперлюдина, яка вистояла під жахливим тиском. У нього була хороша команда – чимало талановитих людей. Гадаю, вони могли б зробити те, на що спромоглися литовці. Або поляки, які обрали Леха Валенсу – абсолютно простого хлопця, який працював електриком у Ґданську на верфі, але який спирався на команду інтелектуалів.

Гадаю, ми мали б шанс у разі іншого волевиявлення українського народу на те, щоб уже бути в НАТО та Європейському Союзі. Тоді б жодна російська сволота не полізла на наші землі. Інакше їхній розпад лише пришвидшився б.

 

Тоді чому, якщо більшість українців зберігала «совітську» свідомість, у 1991-му навіть в умовно проросійських регіонах більшість була за незалежність України?

Багато проросійськи налаштованих людей у всіх регіонах голосували тоді не мозком, а шлунком. Це 1991 рік, коли були перебої з харчовими продуктами та іншими речами. Все розвалювалося. Люди розуміли, що треба шукати інші варіанти виходу з цієї повномасштабної кризи, у якій опинився Радянський Союз.

Народний Рух України пропонував чітку, зрозумілу простим «совітам» програму, за якої ми швидко станемо такою ж багатою країною, як, до прикладу, Франція.

У це й повірили люди, та навіть у Криму проголосували за незалежність України – там, де військові пенсіонери та кадебісти складали дуже значний відсоток населення. Але надалі обрали іншого президента.

 

Як тоді радянська ментальність українців після двох проросійських президентів привела до перемоги на виборах прозахідного політика Віктора Ющенка?

Кучму обирали двічі, а 2004 року планували провести третє переобрання. Але зрештою його команда зрозуміла, що такий номер не пройде, тому вирішила підтримати кандидата від донецьких «бандюків» — Януковича. Це і стало причиною – проросійська влада підтримала кандидатуру людини, яка сиділа, ще й не раз, і про це знав увесь народ. Що й спрацювало проти старої влади, уособленням якої був Янукович.

А Ющенка сприймали як людину нового покоління, який пропонує щось відмінне від того, що було раніше. Проте він сам став заручником своїх обіцянок. На нього покладали завищені сподівання, бо в головах людей спрацьовувала «совітська» традиція, що хтось прийде й порядок наведе. Але ж ніхто не наведе, крім нас самих! Тоді цього ніхто не хотів розуміти.

Ющенко обіцяв, що бандити сидітимуть у тюрмах, олігархам вкажуть на їхнє місце. Але минув місяць, другий – бандити не в тюрмах, продовжують красти. Олігархи як були, так і є. Розчарування швидко охопило людей. Ніхто не хотів чекати – почали критикувати владу. А Ющенко швидко опустив руки та зайнявся вирішенням особистих проблем.

От і вийшло, що до виборів він показував руки, які нічого не крали. А потім люди побачили, які палаци йому будують у Карпатах, і як тих, що працюють на тому будівництві, дурять із грошима. Все це призвело до того, що авторитет Ющенка почав котитися в прірву.

Що більше зачарування, то більше розчарування. Цей закон працює в психології, соціології та інших сферах життя.

 

Тож наші люди недовго побули прогресивними, і вже на наступних виборах обрали Януковича…

Так, проблемами Ющенка скористалися ті, хто потім привів до влади Януковича. Також багато шкоди наробили зрадники. Ще під час руху «Україна без Кучми», на хвилі якого Ющенко й прийшов до влади, разом виступали Наша Україна, Блок Юлії Тимошенко та Соціалістична партія на чолі з Олександром Морозом. А після перемоги Помаранчевої революції соціалісти раптово й абсолютно несподівано завдали удару в спину демократичним силам. Вони возз’єдналися в парламенті з комуністами та Партією регіонів – найбільш проросійськими силами в Україні – та зруйнували більшість у Верховній Раді.

Тож багато людей, які виступали за Україну та дотримувалися лівих поглядів, орієнтувалися на Олександра Мороза, на соціалістів, у цей момент відчули себе обдуреними, викинутими з політичного життя. Це спричинило колотнечу в патріотичному середовищі. Проблема посилилася тим, що Ющенко з Тимошенко побили горщики. За словами пана Віктора, – через те, що Тимошенко хотіла призначити віцепрем’єром Медведчука.

Не знаю, як воно було насправді, але все це разом узяте, як на мене, дуже схоже на спецоперацію, розроблену в москві на Луб’янській площі у величезному будинку, де колись розташовувалися НКВС, потім КДБ, а зараз — ФСБ. Треба визнати — непогано реалізували. Ще і Януковича привели до влади на хвилі невдоволення народу. А Ющенко фактично капітулював. Він виявився слабким як політик.

Хоча насправді ми повинні бути вдячні йому: за визнання голодомору в світі, підвищення статусу української мови в суспільстві, перші кроки до вступу в Євроатлантичну спільноту. Зрештою, за перші усвідомлення того, що Українська православна церква повинна бути незалежною від московської. Ющенко вже навіть готував Томос і домовлявся зі Вселенським патріархом. Але цього, зрештою, не відбулося за його каденції.

 

Чи можна говорити, що бодай повномасштабне вторгнення росії до України нарешті змінило свідомість українців, і ми викинули «совок» із голови? Чи нам усе ще далеко до остаточної трансформації нашої нації?

Як історик можу сказати, що будь-які, навіть революційні, зміни не відбуваються миттєво. Вони розтягуються в часі і, як правило, надовго. Ми не виняток – потрібна зміна ще декількох поколінь, щоби справді відчути, що Україна – наша держава. Де раз-по-раз повинні виростати нові покоління саме українців, а не якихось манкуртів (раби, яких фізично позбавили пам’яті – ред.).

Але трапляються події, що прискорюють ці процеси. Саме одна така сталася 24 лютого 2022 року, коли війна, яку росія розпочала проти України 2014 року, перейшла з гібридної в повномасштабну стадію. Коли чимало орієнтованих на москву «рускоязичних» на собі відчули, що таке «рускій мір» і яке нещастя він несе навіть етнічним росіянам, що живуть в Україні.

Вона змінила свідомість багатьох українців, але далеко не всіх. І жодна світова подія ніколи не міняє свідомість абсолютно всіх людей. Існує інерція. І за нею живе багато людей, особливо літніх. Як можна вимагати в 92-річного діда, який із дитинства повторював «Начінаєтся земля, как ізвєстно, от крємля», щоб він раптом зрозумів, що росія – наш одвічний ворог, і що росіяни йдуть сюди вбивати все українське.

Нещодавно розмовляв із людиною з Харківщини, яка вимушена була тікати звідти, де все зруйновано. Проте вона досі не може усвідомити, що росія – це ворог. Вона продовжує говорити російською мовою, хоча українську чудово знає і сама — етнічна полька. Але вражена, що в Чернівцях усі розмовляють українською. А якою мовою з нею повинні спілкуватися в Україні?

Скоро взагалі ніхто російською не відповідатиме. Бо підростає покоління, яке російську вже не вчило та не хоче вчити. Взагалі краще вчити китайську – в майбутньому кордон буде не україно-російський, а україно-китайський, і потрібно буде знати мову сусіда.

 

Ви вірите в розпад росії як останньої імперії?

Розпад росії неминучий, як і розпад будь-якої імперії. Але питання – коли і як. Ми вже бачимо, що з’являються різноманітні рухи. До прикладу, росіяни використовують термін «мордва» відносно однієї зі своїх етнічних груп.

Однак це два народи: ерзя та мокша. Їхні мови різняться, в них дещо різна культура. Проте вони близькі і вже заснували рух за незалежну Ерзіанську державу, в складі якої буде автономна Мокшанська республіка. У них цілком серйозна структура, і вони вже представлені в Україні, Польщі, Чехії…

Є рух за відділення від росії Інгрії – це так звані Санкт-Петербург і Ленінградська область. Там, де свого часу проживали інгерманландці.

Також хочуть відділитися і в Калінінградській області, оскільки Калінінград — це колишній Кенігсберг. Проте в них є дилема, куди ж долучатися: до Німеччини як Кьонінгсберг чи до Польщі як Крулевець. Це місто перебувало під владою двох держав.

Насправді про поділ росії та рухи, що діють із цією метою, як етнополітолог я міг би розповідати декілька годин. росія розпадеться – це неминуче. путін уже визнав днями, що в разі розпаду вони можуть окремо мати московитів, уральців тощо, а тому закликав росіян у жодному разі не допускати розвалу. Мовляв, це Захід хоче їх розвалити. Але не Захід тут винний – вони самі розваляться. Через надмірні апетити.

А після розвалу цієї імперії постане наступне питання: а чи не є останньою імперією Китайська народна республіка? Але це питання майбутнього.

 

росія неодноразово за свою історію повинна була розпадатися. Чому вона досі існує як імперія?

росія розпадалася після смерти Івана Грозного, під час так званого смутного часу. російська імперія розпадалася, починаючи з 1918 року. Це вже було не раз. Чому вона щоразу відроджувалася – ось запитання.

Відповіддю тут є інші запитання… Чи зможуть окремо існувати регіони, на які росія розпадеться? Чи зможуть вони керувати тими багатствами, які в них є?

До прикладу, Ямало-Ненецький округ, де переважно видобувають газ – хто там буде керувати цими процесами? Зараз там видобуванням займаються татари та українці з Карпат, депортовані в радянські часи подалі від своїх домівок. А місцеве населення не дуже пристосоване до цих робіт.

Інший приклад – Сибір. Вони, мабуть, могли б самостійно існувати. Втім, на цей регіон є претензії Китаю.

Тут усе складно, але головна умова для того, щоб росія не відродилася, – встановлення протекторату різних держав над тими утвореннями, що будуть на її території. Скажімо, Далекий Схід, частина Сибіру – китайцям, Сахалін та Курили – японцям, Московія – американцям, Ленінградська, Новгородська та Псковська області – британцям. І так далі.

Тому що інакше не можна буде провести денацифікацію та деімперіалізацію росії і виховати інше покоління, яке буде прагнути не до величі «найбільшої за територією держави у світі» і захопленням чужих земель перейматися, а будувати нормальне життя звичайних європейських держав. Невеликих за розмірами, але великих за своїми талантами та розумом.

І ще одне. Треба переглянути основи російської культури, яка виховала таку жахливу людину – колективного нелюда та звіра, який залишив по собі Бучу, Гостомель та інші міста України – сплюндровані та зруйновані — і продовжує це робити.

Треба в цьому розібратися і лишити з цієї культури тільки те найкраще, що справді відповідає загальнолюдським нормам. А весь той шовінізм жахливий викинути на смітник історії. Це можуть зробити тільки самі росіяни. І тільки під контролем представників цивілізованих народів.