0
Мелінда Ендрефі — екстрена психологиня з Румунії, яка вже рік волонтерить в Україні. Вона їздить на деокуповані території надавати психологічну допомогу та тренує екстрених психологів у Чернівцях. Вчить як студентів, так і досвідчених фахівців бути сильними та допомогати у важких ситуаціях.
Про її досвід волонтерства, захоплення українцями та нестачу психологічної допомоги в країні читайте в інтерв’ю.
Мелінда Ендрефі — екстрена психологиня з Румунії. Вона надавала психологічну допомогу, коли з’явився ковід в Іспанії, допомогала людям під час виверження вулкана на Ла Пальмі та працювала в Туреччині після масових землетрусів.
З початку повномасштабного вторгнення росії в Україну вона волонтерила на румунському кордоні. Потім почала працювати з психологами у Чернівцях та їздити на деокуповані території надавати психологічну допомогу.
Шпальта зустрілася з Меліндою в корпусі медичного університету. Тут вона має провести тренінг з екстреної психології для студентів БДМУ. На ній — блакитний гердан та жовто-синій браслетик. Мелінда зізнається, що вдома вже має колекцію вишиванок. Розмовляє вона англійською, та каже, що «трошки» вже знає українську. Захоплюється українцями і готова годинами говорити про хоробрість наших жінок.
Закрили тисячу людей у готелі, коли з’явився ковід
Я походжу з угорської родини, але народилася в Румунії. При цьому останні 16 років живу на Канарських островах в Іспанії. Я спеціалізуюся на медичній, освітній та комунікативній психології. Але саме екстрена психологія привела мене в Україну.
Практикувати екстрену психологію я почала, коли на моєму острові, на Тенеріфе, виявили перший випадок ковіду в Іспанії. Ми не знали, що це таке. Просто чули, що це дуже страшний вірус, від якого лікарі захищаються особливими костюмами.
Вірус виявили в готелі, де проживало більше тисячі туристів із 40 різних країн. Для них це було як у дуже страшному кіно: невідомий вірус, із кімнат заборонили виходити. Весь готель закрили без будь-яких пояснень. Діти лежали з температурою. Це була велика емоційна криза, лікарі боялися заходити.
Зазвичай ми, екстрені психологи, працюємо з людьми наживо. Тут ми стояли перед готелем у масках та в рукавицях і намагалися поговорити з ними телефоном. Але знайти перекладачів із 40 мов було складно, особливо щоб поговорити з дітьми.
І я тоді писала книгу для дітей — із малюнками, щоб вони не боялися лікарів. І подумала: «Що, як я намалюю історії лише з декількома словами?» На ґуґл-перекладачі я писала якісь слова на кшталт «доброї ночі» чи «доброго дня», »ти сильна/сильний». Я надсилала ці листи дітям у готельні номери. І наступного ранку вони мені відповідали — малюнками. Моя ідея спрацювала, і ця терапія дійсно допомогла дітям.
Згодом, попрацювавши з людьми, я побачила, як руйнується психіка лікарів. Люди ж бо мають підтримку багатьох психологів, а от лікарі — ні. Медсестри плакали щодня, боячись не вбити свою родину, не принести вірус додому. І тоді я продовжила цю малюнкову терапію з лікарями.
Малюнкова терапія з лікарями
Коли кладеш перед людьми порожній аркуш і просиш, щоб вони намалювали свої емоції — зазвичай люди в сторопіють. Вони не розуміють, що саме відчувають. Тому я спершу друкую різні картинки, які репрезентують емоції. Розкладаю їх на стіл і прошу лікарів описати цією картинкою своє самопочуття. Вони обирали, обговорювали це, ділилися з іншими лікарями. Так ти не тільки розумієш свою емоцію, але й бачиш переживання інших людей і відчуваєш, що ти не один відчуваєш ці речі. Ти слухаєш себе і розумієш: «Так, я саме так почуваюся в цей момент».
Потім на білому аркуші вони малювати цю ж емоцію, яку вибрали. Відтак їм було легше її висловити і зрозуміти.
Я іноді заздрю лікарям, тому що для них легко знайти проблему з тілом. Робиш аналіз крови, рентген — і бачиш, де щось не так. Для мене ж ці картинки були як рентгени їхнього мозку.
Виверження вулкана на Ла Пальмі
Після півтора року ковіду я сказала собі, що нарешті час відпочити. А потім сталося виверження вулкана — саме поруч із моїм островом, на Ла Пальмі. Лава пожирала будинки, руйнувала їх щодня. Поглинала цілі села. Ніхто не загинув, але будинки були втрачені. Тож я поїхала допомогти. Попіл, який падає з неба, запах сірки… Ти не можеш розплющити очі. Було важко дихати, бачити. Одяг захищав від попелу, але іноді він потрапляв на шию — і мене постійно обсипало.
Евакуювати цілий острів влада не могла, тож просто перевела людей у безпечніші місця. Я працювала з цими переселенцями в готелях. Поки щохвилини було чутно вибухи від виверження вулкана і трусилася підлога, ми малювали. Я вмикала заспокійливу музику. Ми говорили про це, ділилися емоціями.
Рішення поїхати в Україну
Виверження вулкана завершилося в грудні 2021 року. В січні 2022-го я отримала разом із командою нагороду за мою хоробру кризову психологію дії. А 23 лютого вночі я купила квитки на літак, щоб полетіти до батьків у Румунію. Я сказала їм, що після двох років ковіду і виверження вулкана я поїду до них і нарешті відпочину.
Але рік тому, 24 лютого, вранці я відкрила новини на телефоні і була шокована тим, що побачила.
Я завжди хотіла відвідати Україну. Особливо Чернівці, тому що це дуже красиве і відоме в Румунії місто. До війни я тут не була, проте планувала. Це щось дуже цікаве для нас, румунів, бо це частина нашої історії. Крім того, Україна відома у нас своєю кухнею, красивими вбраннями та містами.
Тож коли я побачила в новинах мам із дітьми, які перетинають кордон, тисячі людей, які страждають і не мають доступу до психологічної допомоги, я поїхала волонтерити.
Допомога на КПП «Сірет»
На КПП «Сірет» я побачила, що на кордоні з людьми ніхто не працює. Дуже багато тих, хто плаче, хто емоційно вражений, — і жодного кризового психолога, який би з ними поговорив. Були фахівці, які просто реєстрували дітей, але не більше.
Потім я побачила щось жахливе в одному з готелів. Румунські волонтери обіймали дітей і ридма плакали перед ними. Так робити не можна, адже вони цим ще більше травмували дітей, які і так багато пережили.
Тож ми вирішили тренувати тих волонтерів не піддаватися емоціям. І так це почалося: ми купили величезну мавпу — Оскара. І я ходила з ним від намету до намету. Перекладачів на кордоні було багато, тож мова не була завадою.
У наметах українці пили гарячий чай або їли суп, і ми могли з ними поговорити. Запитати, як вони. Підтримати. Ми нормалізували емоції. Говорили про те, як вони почуваються. Намагалися знайти їхню силу, впорядкувати події, з’єднати їх назад зі своїм тілом і з реальністю, щоб вони опанували все пережите. Це набагато більше, ніж перша психологічна допомога. Це була невелика психотерапевтична сесія на місці.
Найсумніший клоун у світі
Потім я почала більше їздити в Україну. На кордоні була інша ситуація. Коли українці перетинали його, вони шукали тимчасового майбутнього і думали про те, куди піти. На іншому боці ми бачили чоловіків, які прощалися з дружинами і маленькими дітьми.
І я зустріла клоуна там. Це був найсумніший клоун, якого я коли-небудь бачила, з намальованою на обличчі усмішкою. Це була волонтерка, яка намагалася підбадьорити дітей. У неї були сльози на очах і вона сказала: «У мене найважча робота у світі. Я повинна усміхатися, коли в Україні найгірші часи».
І це мене так надихнуло — їхні намагання, ця величезна робота, яку українці роблять для своїх співгромадян.
Чернівці та допомога українським психологам
Я побачила дуже багато сліз на кордоні. Але потім я почала їздити далі і працювати в Чернівцях. Я приходила в центри для ВПО. І там у мене з’явилося те саме запитання, яке було на Тенеріфе: «Хто подбає про психологів і психіатрів?» Тому що насправді дуже багато міжнародних організацій піклувалися про переселенців.
Але психологів ніхто не згадував. Бо ж ми всі люди, і це нормально — що багато українських психологів були під впливом емоцій. Втомлені, в них безліч пацієнтів, сини на війні, чоловіки… Деякі з них могли навіть втратити житло.
І тоді я взяла свої пензлі, акварелі, папір і почала проводити такі ж воркшопи з психологами і психіатрами у Чернівцях. У місцевій психіатричній лікарні ми влаштовували такі приватні гарні моменти, коли лікарі ділилися емоціями, могли вільно заплакати, проговорити всі проблеми, якими вони зазвичай не діляться.
Важкий випадок ковіду та українська сміливість
Потім сталося щось неймовірне, що повністю змінило моє бачення своєї роботи в Україні. Я захворіла на ковід у травні. Так захворіла, що в якийсь момент мої колеги вивезли мене в лікарню до Румунії. Мені лише ставало гірше, була дуже велика концентрація вірусу в організмі. Це була якась погана комбінація ковіду і пневмонії. Лікарі за мене дуже хвилювалися. Звісно, це від того, що я відвідувала стількох людей в Україні — понад 400 за місяць! Після тижня лікування мені не ставало краще. Я більше не могла підводитися з ліжка, дбати про себе, важко було їсти.
Але тоді я почувалася вже наполовину українкою. Я стількох зустріла: і в селах, і в містах — та так надихнулася їхньою хоробрістю!
Тож якось до мене підійшла лікарка. Побачила, що я лежу й усміхаюся. Каже мені, щоб я так не усміхалась, тому що мій ковід прогресує. Мене це дуже роздратувало, бо я знаю, що так говорити з пацієнтами неправильно.
Це було дуже важко, але я підвелася з ліжка, рішуче подивилася на неї і сказала: «Ви знаєте, звідки я приїхала? Я з України. І ви знаєте, що українські жінки роблять, коли позаду них їхні зруйновані будинки? Вони витирають сльози, дивляться на мене і кажуть: “Я відбудую цей будинок, і він буде ще кращим!»
Тож я сказала лікарці, що в мене до ковіду буде ставлення української жінки. І я обов’язково одужаю. Так і сталося — через тиждень мене виписали. Тоді моє життя змінилося. От чому я зараз розмовляю з вами, от чому цей проєкт існує.
Київ та черга людей за психологічною допомогою
Люди запитували, яка історія мене вразила найбільше. Я слухала стільки про зґвалтування, втрати будинків, тортури, страх, агресію. Але ми, кризові психологи, готові до майже будь-чого. Більшість із нас має дар залишатися спокійним у найбільш стресових ситуаціях.
Через два тижні після виписки з лікарні моя мрія здійснилася — я відправилася до Києва. Ми їхали з волонтерами, які роздавали гуманітарну допомогу. Цього разу вони сказали людям, що після того, як ті отримають їжу, можуть поговорити з психологом і перекладачем. І багато людей брали пакунок, а потім поверталися і ставали в чергу, щоб поговорити зі мною, однією. З ними були діти, бабусі, дідусі. Коли я побачила стількох людей у черзі, це мене вперше за довгий час вразило, і на очі навернулися сльози. Всі ці люди, їхні очі… чекають своєї черги. Їм не стільки були потрібні їжа чи гроші… Вони хотіли поговорити! Це недопустимо, щоб люди стояли в черзі за психологічною допомогою. Того дня я говорила з багатьма з них.
Їхали з гуманітарною допомогою по гарячих точках
Потім я зустріла Юлію і Лілію з фонду «Help Ukraine Romania» у Чернівцях. Вони мене дуже надихнули, адже це організація, де працюють лише жінки. При цьому вони надали понад 5 тисяч тонн їжі по всій Україні. І це їх так надихало. А мене надихало надавати психологічну допомогу.
Тоді в мене з’явилася ідея проєкту «Їжа для тіла і їжа для душі». Так ми почали співпрацювати з фондом. І разом звернули гори. В серпні ми вперше поїхали в Харків, Чернігів і Київ. Одночасно роздавали людям їжу і надавали психологічну допомогу.
Харків та чоловік, який міряв вікна після ракетного удару
У першу ніч, коли я спала в готелі у Харкові, росіяни завдали ракетного удару за дві вулиці від мене. Вибух був настільки голосним, що я думала, що вікна тріснуть. Ми спустилися у сховище і спали там до 3 ночі.
Наступного ранку пішли на місце вибуху. Скло досі лежало на землі. Пилюка досі була у повітрі. Люди виходили зі своїх домівок із різними реакціями: хтось злився, кричав, інші були шоковані. А один чоловік вийшов і почав міряти рулеткою розміри вікна, щоб його замінити. Це так по-українськи! Це дух українців! От що мене найбільше надихає.
Навчання для молодих психологів в Україні
Після декількох місяців роботи в Україні я зрозуміла, що українським психологам потрібна екстрена психологія. Я хочу навчити їх бути об’єктивними в кризових ситуаціях, не піддаватися емоціям. Тому створила проєкт тренінгів з екстреної психології «Їжа для тіла − їжа для душі». Він працюватиме не лише у Чернівцях, а й у інших містах України. Тренінги відвідують як фахові психологи, так і студенти-старшокурсники.
На всіх психологічних тренінгах у Чернівцях я розповідаю студентам, що вони сильніші, ніж думають. У вас дуже унікальне суспільство, і я нагадую молодим людям, які вони неймовірні, хоробрі. Це причина, чому я тут. Я не вчу психологів бути психологами. Вони підготовлені. Я вчу їх бути сильними.
