0
Їхнє життя вмістилося в одній валізі. З нею подолали понад 1000 кілометрів – від Маріуполя, який росіяни нещадно бомбили, до тилових Чернівців. Щоби тут, у нашому місті, крізь сльози і біль жити, допомагати і гуртуватися.
Як маріупольки в’яжуть теплі ковдри для захисників та звикають до життя у Чернівцях, побачили журналісти Шпальти.
У центрі підтримки переселенців «ЯМаріуполь» двічі на тиждень збирається гурток теплої допомоги військовим. У вільний час маріупольки в’яжуть ковдри для захисників.
«Ми, маріупольці, не тільки отримуємо у Чернівцях допомогу, але й намагаємося допомагати іншим. Майже всі ми брали участь у плетінні маскувальних сіток, збирали допомогу. А коли відкрився центр «ЯМаріуполь», згуртувалися і вирішили зігріти наших воїнів», — розповідає Шпальті Ірина Шабанова, керівниця центру підтримки переселенців «ЯМаріуполь».
Ірина Шабанова
Спочатку у них не було нічого, крім спиць та бажання працювати. Та на допомогу прийшли волонтери і небайдужі чернівчани – привезли пряжу. Так і запрацював гурток.
«Збираємося тут у вільний час. Звісно, в’язанням у центрі не обмежуємося – завжди беремо нитки та спиці додому. В’яжемо, щоби зігріти тих, хто захищає нашу землю. Разом плачемо, коли згадуємо Маріуполь. Разом віримо у перемогу», — каже Ірина Шабанова.
«Сиділи в коридорі і думали: “Якщо доля – то доля…”»
Наталія – вже двічі переселенка. 2014 року вона з родиною виїхали з Горлівки до Маріуполя. І навіть уявити собі не могла, що 2022-го їй знову доведеться рятуватися від війни.
«Ми прокинулися рано-вранці від того, що почули вибухи. Жили у центрі Маріуполя, а за звуком зрозуміли, що вибухає десь у лівобережному районі. Звісно, все зрозуміли… Проте не вірилося, що в ХХІ столітті люди, які називають себе сусідньою дружньою державою, можуть таку біду принести на нашу землю», — зазначає Наталія.
Наталія, переселенка з Маріуполя
Думки про те, щоби одразу виїхати з міста, у Наталії не було. Каже, сподівалася на те, що день-два – і почнуться перемовини. Та через 2-3 дні з Маріуполя вже неможливо було виїхати.
До середини березня у центрі міста ще так сильно не відчувалася окупація. Час від часу маріупольці бачили українських військових – це вселяло надію. Проте росіяни нещадно бомбили та обстрілювали місто.
«У мене відчуття жаху і небезпеки зростало з кожним днем. Одного дня ми вийшли вранці з дому і побачили величезну діру в сусідньому будинку. Туди влучив снаряд. На місці декількох квартир на 5 поверсі залишилася величезна діра. Ти розумієш, що це дійсно відбувається тут, із тобою. Наступний снаряд влучив уже в наш будинок – у магазин на першому поверсі. А далі вже почали бомбити Маріуполь із літаків. І тоді ми просто сиділи в коридорі і розуміли: “Якщо доля – то доля…”», — пригадує жінка.
Виїхати з Маріуполя Наталії з сім’єю пощастило 15 березня разом із першою офіційною колоною Червоного Хреста. Спочатку поїхали до Запоріжжя, потім – до Дніпра, а далі – якомога далі на захід, у Чернівецьку область.
«Коли ми виїжджали з Горлівки у 2014 році, це був свідомий вибір. Ми ухвалили рішення, зібрали всі необхідні речі – і переїхали. З Маріуполя ми їхали спонтанно і в нікуди. У Чернівцях на той момент не мала ні друзів, ні рідних. Приїхала сюди без речей, без майна. Усе – з нуля… І хоча за майже рік тут з’явилися знайомства, робота, та все ж постійно почуваюся, мов на вокзалі: ніби треба ще трохи почекати – і знову повернуся до звичного життя», — каже Наталія.
«У страшному сні не могла такого побачити»
Ганна працює лікаркою у центрі переселенців «Я Маріуполь». Вона з півторарічною дитиною майже місяць жили в окупації – без світла, зв’язку та в постійному страху.
«Я з дитиною та сім’єю брата у перші дні повномасштабної війни виїхали в село під Маріуполем. Тоді здавалося, що так буде безпечніше. А мої батьки та чоловік залишилися в місті. Чоловік – лікар-інтерн, вирішив залишитися і надавати медичну допомогу всім, хто її потребував. Ми тоді навіть не уявляли, що все буде настільки жахливо. За 2 місяці мій рідний дім, моє місто – від них не залишилося живого місця. У страшному сні не могла такого побачити», — каже Ганна.
Ганна, переселенка з Маріуполя
На жаль, село, до якого виїхала жінка, вже через 3 дні було окуповане. Зникли світло, вода, зв’язок. Магазини не працювали – мародери все звідти повиносили. Запасу бензину та готівки не було.
«Ми просто сиділи і чекали. Боялися, що окупанти в будь-який момент прийдуть у хату. І що тоді – ніхто не знав. Найбільше боялася, що якщо зі мною щось зроблять – що ж буде з дитиною… Місяць не було зв’язку з чоловіком і батьками. Я навіть не знала, чи живі вони… То був суцільний страх. І сподівання лише на диво», — зізнається жінка.
Ганна дочекалася свого дива: через 20 днів окупації в селищі на один день з’явилася електроенергія та зв’язок. Того дня жінці вдалося додзвонитися до чоловіка, який уже був у Запоріжжі.
«Він розповів, що був приліт у батьківський будинок. Вони на той момент ховалися в підвалі – це дозволило врятуватися. Після цього машиною поїхали в центр міста, де 20 днів мешкали в одному з укриттів із десятками наших маріупольців. Виїхати вдалося 18 березня з другою колоною Червоного Хреста. Диво, що мали вцілілу автівку та бензин…
А друге диво сталося завдяки волонтеру, який вивозив із зони бойових дій тварин. Він привіз нам бензин – і нам вдалося виїхати до рідних», — розповідає Ганна.
«Якщо ми вижили в Маріуполі — значить, нам треба ще багато чого зробити»
Про свою адаптацію і життя у Чернівцях Ганна каже коротко: «Це неймовірно важко».
«Тебе ніхто не чекав. Ти приїхав із мінімальним набором речей. Я на початку літа ще в зимовому взутті ходила, тому що мені не було що одягнути. Ні одягу, ні ноутбука… Слава Богу, що документи взяла. Складно було і морально, і матеріально.
Знаєте, дуже важко усвідомити, що більше немає нічого, що ти створював. Ти розумієш, що твоє минуле є лише в твоїй голові. І все. Фізично – його немає.
У нас було чудове комфортне місто, яке розвивалося, мало плани і проєкти, в Маріуполі вирувало життя. Я дуже за цим сумую… Цей моральний тягар залишиться на все життя зі мною», — зізнається жінка.
Аби пережити все те, що сталося, Ганна пройшла психологічну допомогу. Зізнається: це їй дуже допомогло почати жити в нових умовах, приймати реальність та не втратити себе.
«Я зараз згадую свій емоційний стан: 3 місяці я жила як під кам’яною брилою. Постійно плакала, згадувала те, що в нас було, як ми добре жили, які в нас були плани… Як було комфортно жити поруч із батьками і зустрічатися щовихідних. Мені здавалося, що життя закінчилося… Це справді дуже боляче…
Та після курсу психологічної підтримки зрозуміла: війна буде не завжди, вона колись закінчиться. Людство переживало дуже багато воєн і вижило. Треба знаходити сили в собі, в сім’ї, в дітях, у тому, що приносить задоволення. І жити далі. Бо якщо ми вижили в Маріуполі — значить, нам треба ще багато чого зробити», — каже маріуполька.
«В’язанням підтримуємо захисників і одна одну»
В’язання ковдр для військових – це і допомога, і свого роду психологічна підтримка для маріупольців. Бо тут, у своєму колі, вони говорять про пережите, разом плачуть і разом будують плани.
«Це справді психологічне розвантаження. Коли маємо вільний час — збираємося, в’яжемо, спілкуємося, ділимося емоціями… З одного боку, це – психотерапія», — зазначає Ганна.
Окрім того, жінки вплітають у ковдри тепло, любов, підтримку та код перемоги.
«Як у давні часи жінки, вишиваючи сорочки, кодували у них щасливу долю, благополуччя, щастя, так ми у кожній петельці кодуємо оберіг для захисників та нашу перемогу.
В’яжучи, думаємо про перемогу і щасливу долю України, про те, щоб кожен військовий був здоровий і повернувся живим та неушкодженим до своєї сім’ї», — каже Наталія.
Маріупольки переконані: якщо зараз ми, українці, будемо працювати, волонтерити і допомагати ЗСУ, після перемоги зможемо абсолютно все.
