0
В історії літератури Юнґер назавжди залишиться автором воєнних щоденників та історико-філософської есеїстики.
Німецький письменник і публіцист Ернст Юнґер прожив цікаве життя. А ще – довге й насичене подіями, що провели його від відносно спокійного ХІХ століття крізь фронти двох світових воєн і тоталітарних режимів до періоду бурхливого розвитку технологій. І хоча у своїх пізніх творах він намагався зловити дух часу, випробовуючи себе в різних белетристичних формах, антиутопіях чи навіть кримінальних творах, усе ж в історії літератури Юнґер назавжди залишиться автором воєнних щоденників та історико-філософської есеїстики.
Народився майбутній письменник 1895 року в сім’ї доктора філософії, що покинув академічну кар’єру і став власником аптеки. З дитинства хлопчик мріяв про екзотичні країни й у 18-річному віці вирішив втілити свої мрії в життя. Юнґер втікає з дому і записується до іноземного легіону в Африці. Зусиллями батька бунтівника вдається повернути додому, але ненадовго. Починається Перша світова війна, яка для молодого хлопця була сповненням його найпотаємніших прагнень. Після складання випускних іспитів він записується в добровольці, і, пройшовши нетривалий військовий вишкіл, отримує звання лейтенанта. Подальші декілька років юнак провів на фронті, де показав себе хорошим і сміливим солдатом. Юнґера було поранено 14 разів, а за свою звитягу він отримав найвищий кайзерівський орден «Pour le Mérite».
Свій військовий досвід письменник детально фіксував у щоденниках, які згодом лягли в основу його найвідомішого твору «В сталевих грозах». Українською книжка побачила світ у чернівецькому «Видавництві 21» (переклад Юрка Прохаська). Роман демонструє процес дорослішання молодого чоловіка на війні – від гімназиста до воїна. Автор видав цю книжку власним коштом 1920 року.
Як зазначає літературознавець Гельмут Кізель у передмові до українського видання «В сталевих грозах», Юнґер почав вести свій записник, який згодом став основою роману, коли в грудні 1914 року сів на потяг, що мав доправити його до полку на Західний фронт. Від першого дня він занотовував усе, що вважав гідним уваги. «Цей щоденник є унікальним документом, – йдеться в анотації, – він виник не в помешканнях офіцерів штабу та преси, а в бойових окопах, обстрілюваних бліндажах і в лазаретах». Записник охоплює весь період війни аж до найтяжчого поранення Юнґера наприкінці серпня 1918-го. Нині «Воєнний щоденник» зберігається в Німецькому літературному архіві в Марбаху-на-Некарі.
Автор чимало разів переробляв свій твір, намагаючись досягти максимальної точности та з урахуванням усіх суспільно-політичних настроїв, що панували в соціумі. І в нього це чудово вийшло. Документальний характер твору та формат щоденника з вказівкою конкретних дат і локацій посилює ефект присутности. Завдяки довірливим стосункам, які формуються не останньою чергою через вдало вибраний жанр, читач мовби перебуває поруч з автором, бачить усе його очима та переживає те саме, що й спостережливий письменник. І відчуття ці надзвичайно шокових чи не від першої сторінки, коли «війна випустила свої пазурі й скинула привітну маску».
У романі Юнґер детально описує всі особливості військової служби: життя в окопах, нічні вилазки, поранення і смерті, тактику ведення бою та риття траншей, «гнилу солому вогких бліндажів», на яку падали від утоми військові «з блідими обличчями». «Хоча досі я знав ревматизм лише з назви, – пише автор, – уже через кілька днів, унаслідок постійного промокання, відчув болі в усіх суглобах». Але найгіршою була нудьга, «згубніша для солдатських нервів, ніж близькість смерті». А ще – мокрява і холоднеча, що здатні зламати навіть наймужніших воїнів.
Водночас Юнґер звертає увагу і на справжню дружбу, яка зав’язувалася між військовими, застілля і кумедні ситуації, що виникали на фронті. Порушує автор і питання сродної праці на передовій і того, як добре працювати поруч людям із різних сфер, адже «що не вміє один – уміє інший». Неодноразово міркує письменник і про те, якими мають бути солдати, зазначаючи, що «люди зі слабким здоров’ям, але відважним серцем кращі від дужих боягузів».
Не менш важливим є ставлення Юнґера до противника. Як пише автор, у бою він був готовим вбити, але у ставленні до полонених старався подолати в собі цю ненависть. «Я почувався відповідальним за їхню безпеку, – міркує він, – й намагався зробити для них усе, що в моїх силах». Крім того, Юнґер наголошує, що всюди в бою, де вони зустрічалися з англійцями, то бачили з їхнього боку «втішну картину бездоганної мужності». І хоч війна часто вбиває людяність, письменнику властиве милосердя, про що він зовсім не шкодує (як-от у випадку з ворожим солдатом, який перед смертю показав йому фото своєї великої родини, і Юнґер вважає великим щастям, що не застрелив супротивника).
Важливе значення у романі має природа. Окрім жахів війни, Юнґер описує і те, як у садах дозріли ягоди, і «смакували вони тим солодше, що ласувати ними можна було тільки під дзумкіт сліпих куль». Письменник уважно спостерігає за тим, що його оточує, й любов до природи поєднується в нього із відданістю батьківщині: «На вид некарських пагорбів, убраних вінками квітучих вишень, я пережив сильне відчуття вітчизни. Який же прекрасний цей край, з певністю вартий того, щоб пролити за нього кров і померти». Але не лише в нього виникають такі відчуття. Подив у автора викликають жінки, що ховаються у льоху під час бомбардувань і не покинуть рідної землі, навіть усвідомлюючи те, що вона може стати їхньою могилою.
Роман Ернста Юнґера «В сталевих грозах» здобув схвальні відгуки як мілітаристів, так і пацифістів. Твір передує найвідомішому антивоєнному романові Еріха Марії Ремарка «На Західному фронті без змін». В одному зі своїх інтерв’ю для паризької Revue d’Allemagne Ремарк зазначив, що книги Юнґера «мають набагато сильніший вплив, ніж усі інші».
Після повернення з фронту письменник присвячує себе вивченню зоології та філософії, згодом одружується і стає батьком сина Ернста, який 1944 року загинув на війні. Пройшов письменник і Другу світову війну, заборону публікуватися, добровільне самітництво та численні мандрівки у віддалені регіони світу. Як зазначає у післямові до роману «В сталевих грозах» літературознавець Петро Рихло, Юнґер як спеціаліст-зоолог та ентомолог зібрав «одну з найбільших колекцій жуків – близько 30 тисяч екземплярів». Подальші його твори – це фантастичні романи, дія яких відбувається у далекому майбутньому («Геліополіс», «Скляні бджоли», «Оймесвіль»). Досліджує Юнґер і вплив наркотичних речовин на свідомість людини.
Помер автор у віці 102 років, переживши найжорстокіші та водночас найбільш знакові події XX століття. «На війні, – пише він «В сталевих грозах», – дістаєш добру науку, але платня за неї дуже висока». Й сьогодні ми знову можемо в цьому переконатися.
Матеріал підготовлено в рамках Стипендійної програми Українського ПЕН
