0
Григорій Краєвський з початком повномасштабного вторгнення росії в Україну записався до лав тероборони. Акторство допомогло швидко опанувати новий фах та загартувало його від сильних емоційних переживань, із якими іншим військовим було б важче. Він підбадьорює та піднімає бойовий дух побратимів, жартує, що навчився готувати різні страви з тушонки, та запевняє, що перемога залежить від зброї. Свою історію Григорій розповів Шпальті.
Оновлення: Ми отримали критику від наших читачів. Ми зрозуміли, що припустилися помилки, чітко не вказавши, що герой тексту служить у Силах територіальної оборони і не брав безпосередню участь у бойових діях. А для цієї історії ці факти важливі, адже без них інтерв’ю сприймається викривлено.
Фото з фб-сторінки Григорія Краєвського
Усе свідоме життя Григорій Краєвський займається акторською справою. Проте з початку повномасштабного вторгнення росії в Україну він отримав інший статус – військового.
Говоримо з військовим телефоном. Голос бадьорий, настрій – позитивний. А на запитання «Як справи?» відповідає, що все добре. Ці слова він каже і рідним, а втім багато телефоном розповідати не можна. Особливо про місце дислокації. Встигаємо поговорити декілька хвилин, і розмову обривають довгі гудки. Кладу слухавку, телефоную ще раз та прошу вибачення за поганий зв’язок. А Григорій заспокоює: мовляв, нічого, то вороги підслуховують. І сміється.
«Перепрофілюватися з актора у військового було легко»
«24 лютого, коли почалося вторгнення, я побіг у військкомат. Мене впізнали і сказали: «Йдіть звідси!» Але я досягнув свого — мене записали до тероборони. Хто, як не ми? Коли чуєш, як молоді 19-річні хлопці віддали своє життя – це дуже боляче. Звичайно, кожен із нас хоче жити, але я встиг у своєму житті побачити дуже багато, тому заради цих дітей ми мусимо виконувати свій обов’язок. Бо якщо, не дай Боже, ці орки прийдуть, і хтось думає, що може відсидітися – ні! Нас просто знищать! Тому нам нічого не залишається, окрім як захищати свою державу», – каже військовий.
Архівне фото; Фото з прем’єри вистави “Трагедія бунту” у Чернівецькому драмтеатрі.
Григорій зізнається, що військового досвіду до цього не мав зовсім. Навіть в армії не служив. Адже з дитинства він на сцені. А далі – навчання, здобуття вищої освіти. Всупереч цьому зараз Григорій не уявляє себе актором — настільки зріднився з роллю військового. Тому на запитання, чи повернеться в театр, він відповісти поки не може.
«Я своїм рідним відповідаю: “Був Григорій до війни і буде Григорій після. Це дві різні людини. Війна трошечки ламає…” Коли чуєш лише про біль, втрати – це зовсім по-іншому. У театрі ти цього не зіграєш. І, не дай Боже, комусь це грати та відчувати. Перепрофілюватися з актора у військового було легко. Це набагато легше, ніж іншим, адже професія актора – складна емоційно. Тому іншим людям було набагато важче, ніж мені. Я здивований, думав, що не витримаю. Тому в мене завдання – підтримувати своїх побратимів, не дати поступитися. Це найголовніше – підтримувати одне одного», – розповідає Григорій.
Актор зазначає, що кожен військовий обов’язково проходить навчання. Чимало українських військових їдуть за кордон, де проходять навчання спільно з військовими з інших країн.
«Навчилися дуже швидко всім користуватися. Забезпечили нас усім необхідним. Також і за кордон військові їдуть на навчання. Наш батальйон стрілецький. Тут зібралися люди різноманітних професій: і професори, і люди із зовсім різних сфер. І всі вони тут важливі. Адже знання кожного тут доречні. Наприклад, нам терміново потрібно було зробити бліндаж, і один архітектор порадив, як його зробити кращим».
На запитання, що було найважче опанувати, Григорій відповідає:
«Найважче було усвідомити те, що ти можеш вбити людину. Розуміти, що ця куля чи снаряд несе смерть. Оце найважче… Пройти через це мені допоміг побратим. Він служив у спецвійськах, тому порадив уявити, що граю у комп’ютерну гру. І це допомогло», – пояснює Григорій.
«Жінки набагато сильніші за нас»
Пліч-о-пліч із чоловіками країну від окупантів захищають і жінки. Григорій каже, що у батальйоні, де він проходить служб, є навіть подружжя.
«Я вам скажу, що жінка набагато мужніша. Жінки роблять набагато більше, ніж чоловіки. Я зрозумів, що чоловіки – це ліниві створіння. Якщо треба пройти 25 кілометрів, чоловік вже на п’ятому кілометрі «вмирає». А жінки йдуть, хоча навантажені так само, як і чоловіки. Тому не вірте тим, хто каже, що жінки слабкі! Вони і духом сильніші, і витриваліші. От ідемо, хтось задихався, а жінка підходить та пропонує допомогти понести рюкзак. І тут ти розумієш, що не такий уже й сильний. Тому поки вдаємо, що ми сильніші. Але лише вдаємо», – жартує Григорій.
Григорій каже, що жарти та сміх там допомагають та відволікають від тривожних думок. І це рятує та підтримує насамперед емоційний стан військових.
«Жарти – це єдиний спосіб захисту. Ми постійно жартуємо, хай навіть це чорний гумор. Якщо сприймати все дуже серйозно, то можна з глузду з’їхати, наш мозок цього не витримає. Адже всі ми – люди чутливі. Тому я кажу, що треба сприймати це як гру. Побратими кажуть заспівати — я ж актор. Але я не можу. Коли є можливість, то краще піду трохи, побуду в тиші», – розповідає військовий.
Григорій каже,що кожен день служби проходить по-різному. Проте коли є час, військові сидять біля вогнища. А іноді буває так, що їсти навіть не хочеться.
«Зате навчилися тут готувати дуже різні страви з тушонки. Я навіть жартую з побратимами, що давно не їли цю страву, адже на обід була тушонка, а на вечерю нарешті у нас Сер Тушонка», – жартує Григорій.
За словами військового, розмови з рідними – це ковток свіжого повітря. Хоча й розповідати нічого не можна. Тому щоразу у телефоні звучить: «У нас усе добре!»
«Ми відчуваємо хвилювання близьких. Тому краще, коли вони просто знають, що все добре», – запевняє Григорій.
Ми називаємо їх орками, а мені у фейсбуку написав орк і сказав, що ми їх цим ображаємо
Перемога залежить від зброї
Григорій каже, що наша перемога залежить від наявности зброї та всесвітньої допомоги. Адже ця війна – війна артилерії, а не піхоти.
«Коли це все закінчиться – не знаю. Але я вірю в диво. Адже кожен із нас заслуговує на це маленьке, але болюче слово – перемога. Вона не буде радісною, але вона повинна бути, адже добро мусить перемогти зло. Я вірю. Тому не треба ховатися. Потім як ти будеш своїм дітям розповідати про це чи дивитися в очі? Я теж не служив і ніколи не міг уявити, що візьму зброю в руки», – каже Григорій.
Водночас військовий запевняє, що наразі у батальйоні настільки піднесений настрій, що віриться – перемога за нами.
«Я такого не бачив ніколи. Можна порівняти ці емоції з поклонами після вистави, з тим припливом енергії, який тільки збільшується. Не треба боятися, а брати до рук зброю, щоб не дати ворогові піти далі. Щоб не картати потім себе за те, що міг зробити щось, захистити, але побоявся», – переконує Григорій.
За його словами, наймолодшому побратимові 24 роки, а найстаршому — 59. Проте каже, що були навіть 63-64-річні.
«Ми тут як велика сім’я. Як у кожній сім’ї, є і сварки, але вони у нас дуже веселі. Можемо зараз покричати, а за хвилину обійматися. Адже є напруження емоційне, і треба ці емоції виплескувати. Навіть нові сім’ї створюють тут. От у батальйоні двоє переселенців із Києва одружилися. Вона – медикиня, він – військовий із ТРО», — каже Григорій.
На запитання, чи забезпечені військові всім необхідним, Григорій каже:
«Наші роти постійно звертаються по допомогу до волонтерів, роблять дописи у соцмережах про те, що ми потребуємо дронів та тепловізори. Адже дрони збивають, а вони – наші очі. Це – артилерійська війна, де все вираховують за допомогою дронів. Тому потреба в них постійно є. Так само і машини, адже вони – наші ноги. І може бути таке, що автомобіль привезли, і того ж дня він вийшов із ладу. Форму видали, але минає час — і через бруд швидко псується і взуття, й одяг. Люди повинні це розуміти. І розуміти, що військові підірвалися з теплого ліжка, щоб боронити своє», – розповідає Григорій.
Матеріал створено за сприяння ГО «Львівський медіафорум» у межах проєкту «ЛМФ Підтримка мережі журналістів».
