0
19 травня, коли весь світ відзначав міжнародний День вишиванки, в Ізраїлі організували акцію на підтримку України. Її влаштувала організація «Ізраїльські друзі України». Це репатріанти з України, які збирають гуманітарну допомогу для нашої держави і всіляко підтримують тутешніх українців.
Українська діаспора в Ізраїлі здебільшого складається з єврейських репатріантів із Чернівецької, Закарпатської та Одеської областей. За даними посольства в Ізраїлі, в країні перебувають 500 тисяч вихідців з України єврейського походження, серед них і декілька десятків тисяч етнічних українців. Останні перебувають там тимчасово як туристи.
На початку повномасштабного вторгнення російських військ в Україну Ізраїль відмовився приймати біженців та скасував безвіз для українських громадян. Звісно, цей крок розцінили, як не надто дружнє ставлення до нашої держави. У країні встановили квоту — 5000 українців, яким можна в’їхати. Частину Ізраїль уже прийняв.
Багато людей вважають, що Ізраїль мало допомагає Україні у війні з росією. Однією з причин називають те, що ця країна не живе європейською політичною та культурною повісткою. Вона йому не цікава і про неї починають говорити тільки в тому випадку, якщо це стосується Ізраїлю та ізраїльтян. Ця країна також перебуває у ворожому оточенні, навіть мирні договори з Єгиптом та Йорданією і відновлення дипломатичних відносин із низкою довколишніх країн не гарантують неможливости великої війни єврейській державі.
Два місяці тому авторка цього тексту поїхала в гості до родичів, які живуть в ізраїльському місті Харіші. Сюди вони переїхали жити понад 10 років тому, скориставшись правом на репатріацію. Це така програма, за якою людина, яка була змушена переїхати в іншу країну та втратила своє первинне громадянство, може повернутися на батьківщину.
Ще в перші дні після приїзду, прогулюючись ізраїльським містом, я помітила, що в кожній багатоповерхівці на балконах висить бодай 2-3 українські стяги.
«Це не тільки українці зараз вивішують прапори. Євреї також підтримують Україну і часто таким чином виражають свою солідарність», – пояснила троюрідна сестра Оля.
Чути такі слова було надзвичайно приємно. Я зрозуміла, що люди тут не є солідарними з нейтральною позицією влади щодо України.
19 травня, коли ввесь світ відзначав міжнародний День вишиванки, в Ізраїлі відбулася акція на підтримку України. Її влаштувала організація «Ізраїльські друзі України». Це репатріанти з України, які збирають гуманітарну допомогу для нашої держави і всіляко підтримують тутешніх українців.
«Це ще одна нагода для того, щоб знову зібратися і нагадати світові про Україну. Так, День вишиванки – свято, але ми не можемо просто сміятися і танцювати, тоді як в Україні йде війна і гинуть люди», – написали у фейсбуку організатори акції.
Увечері того ж дня на одній із центральних вулиць Тель-Авіва почали збиратися люди у вишиванках. Перше, що я почула, – гімн України, який лунав здалеку, та сотні голосів, які співали його разом. На невеличкій площі зібралося чимало людей. За даними організаторів – понад 1000. Всі були святково одягнені, тримали в руках плакати та хором скандували «Слава нації. Смерть ворогам».
Старший чоловік у синій вишиванці вийшов на сцену та попросив хвилину мовчання за загиблими через війну в Україні. «Слава Україні!» – раптом перервав він тишу. «Героям слава!» – відповіли йому декілька сотень людей, які вже зібралися на площі. Далі дівчинка з великим вінком на голові та різнокольоровими стрічками у волоссі почала співати пісню «Ой, у лузі червона калина похилилася». «Чогось наша славна Україна зажурилася», – миттю підхопив натовп. Так, співаючи, колона рушила вперед.
Поруч зі мною йде весела жінка у віночку з жовто-синіх троянд та прапором на плечах. Вона щось захоплено розповідає своїм колежанкам і сміється. Це 56-річна пані Олена.
«Я родом із Галичини. А ось мої подруги. Вони також зі Львова. Я вже 18 років живу тут, у місті Петах-Тикві. Вся моя родина в Україні. От, щойно мамі надіслала фото з акції», – бадьорим голосом починає розмову жінка.
Рідні Олени не хочуть виїжджати з України. А жінка переконана, що перемога українців уже не за горами.
«Щоб він згорів уже, той путін, разом з усіма своїми орками проклятими, які приїжджають вбивати українців! Наш народ сильний! І нас не перемогти», – гордо підсумувала вона.
Поруч з Оленою — 35-річний Олег із прапором на плечах.
«Ми живемо в Ізраїлі вже понад 20 років. Стараємося допомагати Україні як можемо. Он, дружина влаштувала у вільній кімнаті склад гуманітарної допомоги і не вилазить звідти. Щось приносить, сортує, а потім відносить у центральне відділення прийому допомоги, звідки це все відправляють в Україну».
Волонтери допомагають одягом, продуктами, медикаментами, дитячим харчуванням.
«Шкода, що з тактичними засобами Ізраїль мало допомагає, – визнає чоловік. – У нас неможливо без дозволу купити в магазині каску чи бронежилет. Хочемо достукатися до влади, щоб вони дозволили волонтерам відправляти і військове спорядження».
Трохи поволі перед нами йде жінка в кольоровому платті з табличкою «Я люблю Україну». Це 63-річна пані Валентина. Вона переїхала до Ізраїлю 25 років тому. Нещодавно у неї помер чоловік і вона залишилася одна.
«Думала додому повернутися, у Дніпро. Мала вже квиток на 28 лютого. А тут війна… – на очі жінки навертаються сльози. – У мене там хвора мама. Вже четверта стадія раку. Та я не можу її сюди забрати, бо вона не витримує дороги. За що нам така біда, Господи?»
Проте жінка надіється на краще. Вона не здала свій квиток до України, а перенесла на іншу дату.
«В кінці літа поїду точно. Навіть якщо війна триватиме, я повинна побути вдома. Але сподіваюся, до того часу путін умре, а окупантів не буде на нашій землі», – говорить вона.
На акції найбільше виділявся чорнявий чоловік із гербом на футболці. На лівому плечі він ніс чорно-червоний революційний прапор ОУН, а на правому — жовто-синій із гербом батальйону «Азов». Цього чоловіка звати Дані, йому 28 років. Він переїхав до Ізраїлю ще в старших класах школи разом із батьками.
«Моя душа все одно в Україні. Я виріс у Кривому Розі. Там мої друзі, мої бабуся та дідусь», – каже він.
За хвилину чоловік хапає рупор і починає співати гімн України. Весь натовп його підтримує. Запитую Дані, чому він вийшов із прапором Азову.
«Там служить мій товариш. Це мій найкращий друг із дитинства. Навіть коли я переїхав сюди, ми не перестали спілкуватися, не втратили зв’язок. А тепер я не знаю, де він і що з ним. Не можу додзвонитися, на повідомлення він також не відповідає», – сумно говорить чоловік.
За його словами, прапор батальйону «Азов» у поєднанні з прапором ОУН створюють збірний образ усього українського війська.
«Вони боронять наш народ, вони справжні герої, які не побоялися зустрітися сам на сам з окупантами. Я пишаюся кожним із них».
Йдучи вулицями Тель-Авіва під гучну українську музику, люди сигналили нам із машин, а деякі навіть зупинялися, щоб сказати декілька слів підтримки. З обох боків колону охороняла поліція, щоб уникнути можливих провокацій. Люди виходили на балкони та викрикували щось на івриті. «Вони кажуть, що Ізраїль з Україною», – пояснила мені пізніше жінка, яка йшла поруч.
На акції зустріла мати й доньку, які родом із Маріуполя, вони переїхали до Ізраїлю 5 років тому. Ханні 25 років, всі її друзі залишилися там, на окупованій території.
«Я не могла ні з ким зв’язатися майже 2 місяці. Нещодавно все ж додзвонилася другові, який живе по сусідству. Каже, що від нашого красивого міста майже нічого не залишилося. Тепер це суцільний цвинтар. Мамо, це так боляче!» – говорить Ханна, сильніше притуляючись до мами.
Трохи оговтавшись від емоцій, дівчина продовжує:
«У нас у Маріуполі залишилася бабуся. Вона вже старенька, тому не захотіла тікати. Казала, що худобу не буде кому глядіти. Потім вона перестала виходити на зв’язок, і ми відчули, що сталася біда», – пригадує дівчина. — «Потім сусідка зателефонувала і повідомила, що в хату влучив снаряд. Бабуся загинула».
Дівчина витирає сльози і переконує: коли все закінчиться, вона поїде до Маріуполя.
«Чомусь зараз так хочеться додому, як ніколи раніше! Щоб усе було так, як колись. Після війни поїду відбудовувати. Хтось же має це робити», – впевнено говорить вона, а на її вустах з’являється усмішка.
На площі запалюють свічки, складаючи їх у формі українського герба. Навколо них – вінок із квітів та українська символіка. Трохи далі волонтери продають українські віночки, футболки, прапори та вишиванки. Організатори кажуть, що всі вторговані кошти підуть на підтримку ЗСУ.
Площа потроху порожніє, люди розходяться по домівках, гаснуть свічки, знімають прапори. Одне тільки залишається у всіх на вустах і в серці — «Україна понад усе».
Юлія Панаетова
