«Снаряд упав за 5 метрів перед капотом»: історії водіїв, які возять гуманітарну допомогу в найгарячіші точки

Війна росії проти України триває 76-й день. Але вона відбувається не лише на фронті. Тисячі волонтерів продовжують рятувати життя інших, попри небезпеку для свого. Серед них — водії, що довозять гуманітарну допомогу в найгарячіші точки. Шпальта поговорила з двома з них про роботу в умовах війни.

Володимир Іванов, возить допомогу до Попасної

Володимир народився та жив у Попасній, що в Луганській області. Ще 2014-го він відвозив туди гумдопомогу і зараз чи не єдиний погодився долати тисячі кілометрів, щоб знову допомагати місцевим жителям усім необхідним.

Перші два тижні після 24 лютого чоловік із дружиною та п’ятирічною дитиною перебували у підвалі. У сусідній будинок прилетів «Град», а уламки попали у легкову автівку Володимира.

Не роздумуючи, волонтер поїхав по першу гумдопомогу для міста. Потім вирішив евакуювати сім’ю до Івано-Франківська, а згодом — на Дніпропетровщину. Дому у нього вже немає — квартиру Володимира зруйнував снаряд, що потрапив просто в спальню.

Дорога під свист снарядів

Перша поїздка з початку повномасштабного вторгнення тривала тиждень. Три дні Володимир прямував до Чернівців і три дні — назад до Попасної. Ночував у Соледарі, що в Бахмутському районі, а потім продовжив маршрут до міста.

«Вранці там стояли українські військові. Коли проїжджав, то показували руками хрест, тобто «стоп». Я зупинився, і буквально за декілька секунд пролетів снаряд. Він упав за 5-6 метрів перед капотом, який підірвався. Від фари відлетів пластик. Від шоку я вискочив із машини та сховався під неї. Військові кажуть: «Лежи», а тут знову снаряд, який пролетів уже трохи далі», — розповідає волонтер.

За десять метрів від фури була будівля, куди військові просили підбігти Володимира. Але не вдалося — ще один снаряд упав позаду машини. Пробило колесо та задню панель.

«Від шоку я побіг не під стінку, а сховався вже під їхню машину. Пролетів ще один снаряд, і військові затягнули мене під будівлю. Там просиділи пів години, доки тривав обстріл. Потім кажуть: “Треба розвертатися, бо проїзду тобі не дадуть”».

Так, Володимир завів автомобіль та поїхав назад у Соледар. Там перечекав годину, щоб «перетрусило». У вухах досі був дзвін від вибуху, а в думках — інстинкт самозбереження.

«Потім телефонують хлопці з Попасної та й кажуть, що треба довезти допомогу. Але через Бахмут неможливо — бо дорога перекрита, тож довелося їхати полем. Довіз допомогу до школи в місті. Люди почали бігти з мішками й пакетами, а місцеві, які вийшли з бомбосховища під школою, вже почали ділити гуманітарку. Я кажу: «Почекайте, дайте хоч машину розвантажити». Це було перше авто з продуктами за два тижні. Там не було ні світла, ні води, ні газу».

Зараз водій підвозить гуманітарну допомогу до Бахмута, звідки її забирають місцеві жителі своїми автівками. Розповідає, що волонтери часто везуть поранених із міста:

«Нещодавно мій друг виїжджав із Попасної, тоді почався обстріл. І тут чує крики про допомогу: уламки від снаряда поранили грудну клітку жінки. Він помістив її в машину та вивіз із міста. Тут часто таке відбувається».

Про недобросовісних водіїв

«От коли відкриваєш машину з гуманітаркою, то по очах видно, як людям це потрібно. Навіть сльози важко стримати — готовий віддати і своє. А є такі водії, які не довозять допомогу туди, де потрібно. Вони стають волонтерами, а потім продають продукти та одяг, які дала інша країна безкоштовно. А людям її ж навіть купити нема за що», — розповідає Володимир.

За його словами, іноді волонтери завантажують допомогу у Хмельницькій області, а довозять лише до Вінницької:

«Якщо ви вже вирішили допомагати, то допомагайте. Будь-яка гуманітарна допомога є оплачуваною: дають або пальне, або пальне з грошима, якщо потрібно».

У Попасній залишилися ті, хто чекає «руского міра»

«У Попасній 80% міста вже нема. Дев’ятиповерхівки зруйновані. Їх спеціально розстрілюють, бо з вищих поверхів видно Первомайськ. А це вже територія так званої ЛНР», — каже водій.

За словами Володимира, більшість жителів перебувала у місті до останнього. Для евакуації відправляли автобуси та машини, деякі сміливці вивозили людей і своїми автівками.

«Вже лишилися ті, що чекають «руского міра». Мій друг раніше запитував: «Чому не виїжджаєте?» Він теж підвозить гуманітарку та інколи бере людей із собою до Бахмута. Там волонтери допомагають переселенцям із вибором місця проживання. Але багато людей не хочуть їхати. Моя сестра, що живе на окупованій території, каже, що промивання мізків відбувається дуже добре».

У центрі міста тривають бої. Володимир розповідає, що російські військові щодня намагаються його захопити:

«Мене одне тішить — що попри те, скільки днів триває війна, наші хлопці все одно не віддають Попасну».

Станом на 10 травня ЗСУ відступили від Попасної на більш укріплені позиції (— ред.)

Артем, возить гуманітарну допомогу до Чернігівщини

«Артеме, вставай! З білоруського кордону зайшли танки». Не встиг чоловік протерти й очей, як пролунали два потужні вибухи — бомбили аеродром, що на Житомирщині.

Того ранку в чоловіка були зовсім інші плани — поїхати із сім’єю додому, в Ірпінь. Однак, перечекавши декілька днів, він із родичами вирушили на Хмельниччину. Автівка була заповнена, бо намагалися врятувати й дітей знайомих. Доїхали спокійно, а вже біля Теофіполя сім’ї тимчасово оселилися.

«Якби запанікували, смикнулися, то, може б, зараз і не стояли тут».

За словами волонтера, під тиском інформації не можна було всидіти на місці:

«Вантажного автомобіля в мене не було, тому почав робити розсилки, публікувати у фейсбуку, звертатися до друзів. І буквально наступного дня до мене зателефонував знайомий, який охоче надав бус. Ми з волонтерами доїхали до Києва і забрали цього красеня», — Артем вказує на машину, куди волонтери завантажують гумдопомогу.

Коли чоловік почав їздити до Чернігова, путін уже віддав наказ військовим рф відходити з Київського та Чернігівського напрямків.

«На початку квітня у місті (Чернігові — авт.) було жахливо: все побито та похмура погода. Ми дісталися туди ввечері, вже в комендантську годину. Знайомі попросили забрати речі у квартирі, що на околиці. А там — опорні центри ЗСУ та тероборони. Для цього потрібно було пройти буквально метрів 300-400. Світла немає, газу немає, води немає. Цілковита темрява.

Коли поверталися, почули: «Стой». Ліхтариком засвітили просто в обличчя: «Огонь на поражение». Стоїмо і не розуміємо, що відбувається. Потім лягли, руки — за голову. Підходить чоловік і запитує: «Вы кто такие?», почав шукати заборонені речі. Після обшуку він нас провів. Тоді був такий час, що якби запанікували, смикнулися, то, може, зараз і не стояли би тут».

«У перші поїздки до Чернігова охоплювало почуття моторошности»

Невеликим бусом волонтери проїхали десятки тисяч кілометрів повз гарячі точки. Артем їздить у парі з Миколою, з яким чергуються за кермом. У середньому вони в дорозі по 15 годин на день — з п’ятої ранку до десятої-одинадцятої вечора, до початку комендантської години. Гуманітарну допомогу завантажують переважно в Чернівцях та Хмельницькій області. За цей місяць возили допомогу 9 разів. Здебільшого беруть харчування, гігієнічні засоби та продукти довготривалого зберігання.

Артем розповідає, що в перші поїздки до Чернігова охоплювало почуття моторошности. У районах области навіть не робили зупинок, бо було страшно:

«Коли ти їдеш і «градовський» снаряд стирчить просто на асфальті, а поблизу — бази орків, розумієш, що все може бути заміноване».

У Чернігові були серйозні проблеми з продовольством. Але велика частина населення залишилася, зокрема корінні жителі:

«Спочатку взагалі не можна було й заїхати в місто. Все звозили в районний центр Куликівку. А вже коли почали відходити російські війська, тоді почали рятувати людей. Мій знайомий, який служить в органах, розповідав, що всередині березня були найстрашніші дні. Якось підійшов дідусь на блокпост і каже: “Хлопці, дайте мені хліба”. Йому дали, а він заховав буханець під шубу. Та й кажуть діду: “А нащо ховаєте?”, а він відповів: “Е, синку, можеш іти, а тебе за цю хлібину приб’ють”».

Якщо на заході України з дорогами все добре, то з логістикою на Чернігівщині великі проблеми. Там знищили близько 200 мостів. Від самого початку водії працюють на волонтерських засадах, навіть пальне купували своїм коштом.

Як розповідає волонтер, передмістя Чернігова зруйноване. Найбільш розбомблене село Новоселівка на північному сході, а також населені пункти у прикордонній області — Киїнка та Павлівка.

«З усіх місць, де ми були, найбільше постраждала Бородянка»

«Ми їздили по таких місцях, де нікому не побажали б бути. Минулого тижня були в Бородянці, Бучі, Ірпені, Гостомелі — регіонах, які дуже постраждали. З усіх місць, де ми їздили, найбільш зруйнована Бородянка. Наприклад, стоять дев’ятиповерхові будинки, де середини просто немає — повигоряла чи в завалах. Ніби дві окремі будівлі», — розповідає Артем.

Водночас, за словами чоловіка, Київ ожив. В області залишилися корінні жителі, а діти та молодь, які повиїжджали, вже повертаються. В Ірпені, наприклад, ходять мами з візочками.

Про проблеми з пальним

Якщо на початку Артем шукав пальне сам, а дружина допомагала через соціальні мережі, то зараз водії заїжджали на більше ніж 5 заправок із Хмельницької области, і ніде не було бензину. А там, де був, стояли кілометрові черги з автівок.

«Ситуація не покращується, тому возимо з собою 50- та 20-літрові бідони. Навіть по 200 літрів брали. Якось їхали з Чернівців і мали трохи менше ніж пів бака, що мало вистачити на 300 кілометрів. А в результаті ледь дотягнули до Кам’янця-Подільського».

Артем просить усіх небайдужих допомогти з пальним. Реквізити: 4441114451212144.

«Хочеш чи не хочеш, а все одно проймаєшся»

«Я хотів з усією душею віддатися справі, бо родом із Чернігівщини. Моя мама жила на окупованих територіях. Добре, що там усе було відносно спокійно. Але вона розповідала, що коли відійшли війська рф, поїхала в районний центр — Борзну. Тоді в банк привезли гроші, і черга була близько 50 людей. Утричі більший за неї чоловік, який стояв там, штовхнув маму. І якби люди не спіймали, невідомо, чим би це скінчилося. Хочеш чи не хочеш, а все одно проймаєшся, бо це близьке».