Інтерв'ю

«Ти приїжджаєш ні з чим і повинен щось робити»: історії буковинок, які рятуються від війни за кордоном

Порятунок від війни за кордоном – це не про легке вирішення складної ситуації. Як це — коли тебе виганяють із квартири за те, що ти українка. Як це — доводити європейцям очевидні російські звірства у Бучі. Як це — переїхати у другий кінець Європи з дитиною з аутизмом. Про це Шпальті розповіли троє буковинок, яких російське вторгнення змусило покинути власний дім у пошуках безпеки за кордоном.

Тетяна Д’яченко, керівниця ГО «Особливі серед нас» 

Я приїхала в Іспанію 9 березня. Раніше працювала тут 5 років. І, оскільки знаю іспанську, це стало вирішальним фактором для переїзду. Також у мене тут багато друзів та знайомих, із якими спілкувалася упродовж життя в Україні.

З Чернівців, відносно безпечного місця, я поїхала через здоров’я мого тринадцятирічного сина Сашка, у якого аутизм. Усе частіше лунали сирени, ми завжди спускалися в підвал. Це погіршувало його психологічний стан: він був стривожений, відмовлявся спілкуватися, спати, роздягатися. Різка зміна проживання теж тисне на психіку, але це був і його свідомий вибір. Поїхали до Мадрида лише вдвох, а в наш дім заселилася сім’я переселенців із Києва.

Як в Іспанії зустрічають українців

Тут розробили так званий протокол проживання українців в Іспанії. У ньому міститься вся інформація щодо документів. Людям, які потрапляють в аеропорт чи на залізничний вокзал, допомагає Червоний Хрест та асоціація AССEM, що займається пошуком житла. Навіть ті, хто не знає мови, можуть підійти та отримати допомогу. 

Для дітей одразу роздають підгузки, їжу, соки, воду. Тобто, коли ти приїхав і ще не знаєш свій подальший маршрут, отримуєш мінімальну підтримку. Далі приїжджають спеціальні автобуси, які забирають людей до тимчасових прихистків, де вони можуть поїсти та переночувати. Там є й адміністративна допомога, де допомагають оформити документи з відбитками пальців. Ці документи дають право на проживання та роботу впродовж року. Звісно, все складно без знання мови, а оформлення відбувається у декілька етапів.

Я не потрапила в цю когорту, бо приїхала самостійно і спілкувалася з іспанцями без перекладача. Згідно із законодавством країни, всім українцям рекомендовано вивчити мову впродовж трьох місяців та розпочати самостійне життя. Але наразі це малоймовірно.

Згідно з протоколом, українців поселяють у готель чи табір. Досить багато іспанців беруть людей до себе. Є окремі міські чи сільські ради, які вирішують, скількох українських сімей готові прийняти. Для цього виділяють житло та картки, за якими можна купити фрукти і м’ясо, а Карітас надає продукти, гігієну та мийні засоби.

Також усе залежить, у який регіон Іспанії потрапляє людина. Бо, наприклад, деякі села забезпечують абсолютно всім, і для українців є безліч безкоштовних послуг, зокрема і проїзд. Але в Кастилії-Ла-Манчі, де живу я, не можна їхати безкоштовно всередині регіону. Тобто, якщо ти не живеш за протоколом, то всі витрати береш на себе.

Крім того, складно відкрити банківський рахунок для оплати будь-яких послуг. Скласти договір на оренду квартири чи під’єднати інтернет — теж проблематично, але є багато іспанців, які допомагають із цим. 

«І в Україні, і за кордоном відбувається фільтрування людей на тих, хто щиро щось робить, і на тих, хто користується моментом»

Нині я в пошуку роботи, але підтвердити свої дипломи не можу, бо Україна в стані війни. Тому волонтерю у Червоному Хресті. У людей виникає багато потреб, які без мовного супроводу складно задовольнити, тож перекладаю і в поліції, і в шпиталях. Також в українців з’являється багато фізіологічних питань, тому їздити до лікарні доводиться часто. Крім того, просять купити чи поповнити картку або знайти недорогий тариф. Часто перекладаю в готелі на голосовому зв’язку. Іноді доводиться використовувати й навички психологині: десь розрадити чи, навпаки, посварити.

Багато українців відмовляється вчити іспанську мову та культуру, вони дратуються та їдуть додому. Але я вважаю, що вони мають на це право. Є і чимало людей, які можуть оцінити старання, залишаються, вчаться та хочуть працювати. Водночас, попри бомбардування та сирени, більшість хоче повернутися.

Гадаю, і в Україні, і за кордоном є поділ людей на тих, які щиро роблять щось, і на тих, хто користується моментом. Адже багато українців не розуміють, для чого приїхали. Часом буває зміна, коли ти усвідомлюєш, що допоміг людям, яким вкрай треба. Але є й такі, хто користується становищем і каже таке, що мені соромно перекладати. Наприклад: «Скажи їм, чому мені щодня не змінюють рушник». Але, звісно, є багато людей, що тікали від біди з дітьми на руках і проживають по 12 осіб у кімнатах із задоволенням.

Сподіваюся, що іспанцям вистачить сил допомагати якомога довше, адже в них теж непроста ситуація з економікою, зокрема з безробіттям. Тому багатотисячна громада українців, що зараз перебуває в Іспанії, — це і фінансове, і моральне навантаження на країну. Загалом місцеві  жителі — дуже співчутливі люди, які готові допомагати. Звичайно, хвилюються, щоб не розпочалася світова війна, і це не зачепило їх.

Російська пропаганда існує передусім на телеграм-каналах. Є навіть проросійські канали, що пишуть іспанською, а от українських аналогів — немає. Тому молодь, яка не дивиться телевізор, а користується WhatsApp і Telegram, черпає не дуже хорошу інформацію. Тему війни бурхливо обговорюють на вулицях.

Про адаптацію українських дітей у новій країні

Українські діти доволі непогано адаптувалися. Вони починають швидше розмовляти іспанською, ніж батьки. Шкільна програма в Іспанії легша, а порядки простіші. Тут усього два уроки та великі перерви, коли діти по годині гуляють на вулиці, відпочивають, їдять, спілкуються. Мій Сашко у шостому класі, і зараз тут вивчають те, що він знав ще у четвертому.

Сашко розповідає в школі про українські традиції.

Іспанська мова — це бар’єр. Але я знаю, що в українські класи гуртують по 4-5 дітей. І таким чином вони почувають себе вільніше, бо спілкуються між собою. Що стосується мого сина, то дітям з аутизмом складніше адаптуватися до нового, але ми це з ним пропрацювали та проговорили. Тому спершу він звикав до життя тут упродовж трьох тижнів. Потім пішов до школи, де зараз навчається на інклюзивній формі.

Я зібрала в Україні всі документи та рекомендації, які переклала іспанською, та пішла у відділ освіти. Оскільки останніми роками ми посилено вивчали англійську, то пішли в британську школу. Йому дуже подобається. Видно прогрес, хоча, звичайно, є зриви. Ми із Сашком у постійному контакті: говоримо з учителем або дають слухавку безпосередньо йому. Крім того, ми в маленькому містечку, і я перебуваю буквально за 15 хвилин від школи, тож у будь-який момент можу залишити волонтерство й прибігти.

Нещодавно спілкувалася з мамою 14-річної дитини, що навчалася в українській спецшколі. Сім’я жила в Авдіївці всі вісім років, тому хлопець звик до підвалів і перебування з іншими людьми. До школи він не ходить, бо йому складно — на жаль, немає психологічної підтримки. Загалом в Іспанії не передбачена програма реабілітації для дітей з особливими освітніми потребами. Водночас нещодавно іспанці створили додаток до закону про освіту. Він передбачає набір двохсот осіб, що будуть допомагати в школах як у психологічному, так і в педагогічному плані.

Тетяна та Сашко розписують писанки.

«Ні в одному законі не написано, що тобі мусять знайти роботу»

Мені телефонували з Чернівців і запитували, чи правда, що людям не дають роботи. Ні в одному законі не написано, що тобі мусять знайти роботу. Право пожити безкоштовно, одяг, їжу, можливість учити мову — так, але далі ти йдеш на свій хліб. Українцям, які прагнуть бути тут викладачами чи піти на щось, пов’язане з вищою освітою, складно знайти роботу. Потрібно багато дозволів. Втім роботу у сфері надання послуг можна легко знайти й заробляти понад 1000 євро. На ці кошти можливо вижити.

Іспанці не до кінця розуміють, що відбувається. Вони бачать лише картинку війни. Водночас на телебаченні значно зменшили кількість сюжетів про Україну, тому недавно мене запитали: «А що, у вас уже краща ситуація?» Це сталося тому, що в Іспанії багато внутрішніх проблем, адже ця війна позначилася на всіх європейських країнах.

Фото надала Тетяна Д’яченко.

Юля Подкидишева, журналістка-фрілансерка

Ми з трирічною донькою переїхали в Італію 18 березня. Наша родина знає, чого може вартувати невчасний виїзд із території, на яку можуть напасти. До повномасштабної війни ми недовго жили у Харкові, поряд із площею Свободи, куди вдарила російська ракета. Дім, у якому ми жили, теж згодом розбомбили. Тому, враховуючи ситуацію та мої плани в Італії, ми з дитиною вирушили сюди.

Спочатку переїхали з Харкова до Чернівців, а потім пішки переходили румунський кордон. Два тижні звикали, адже одна справа — переїхати й повернутися, і зовсім інша — приїхати з дитиною та оформлювати документи. В Італії дуже правильна, але складна бюрократична система, тож на це пішло багато часу.

Водночас не збираюся дуже тут адаптуватися, бо планувала поїхати ненадовго. Але в нас є дитина, тому навіть у Чернівцях — відносно безпечному місці — перебувати складно. Сирени та велика щільність людей впливають зокрема й на дитину та її психологічний стан.

Про українську спільноту в Італії

В Італії стараюся займатися суспільно корисними справами, наприклад, викладаю йогу на базі центру допомоги українцям. А також — пишу тексти на замовлення, але вже менше, ніж до повномасштабного вторгнення.

Це дуже круто — перебуваючи за межами України, відчувати себе спільнотою. Зокрема на єдність впливає те, що наші діти вчаться разом. Ми ходимо до української школи, на курси розвитку діток. Їм дуже важливо чути рідну мову, тому що будь-хто може дезорієнтуватися в нових умовах, особливо дитина. Це дуже цінно приходити на такі заняття та ділитися переживаннями.

В Італії є організації, які допомагають і з продуктами, і з одягом. Якщо людина взагалі нічого не має, їй тут допоможуть. Крім того, українці можуть приходити на курси італійської. Якщо хтось хоче працевлаштуватися, то муніципалітет буде сприяти цьому, але спершу треба легалізуватися та вивчити мову.

Щотижня в Італії влаштовують мітинг, щоб нагадати європейцям, що насправді відбувається в Україні. Хоч люди і стараються щось вивчати та дивитися новини, їм усе одно складно це зрозуміти. Тому коли вони бачать українців, яким болить та які точно знають, що відбувається, це впливає на сприйняття ситуації. Деякі італійці теж виходять на ці мітинги, але на це вплинув чинник неформального спілкування з українцями.

«Міфи поширюються дуже легко, бо в них легко повірити, а в те, що відбувалося в Бучі, — складно»

Більшість італійців переймається, а деякі не до кінця розуміють. Наприклад, моя сусідка — дуже чутлива людина і постійно розповідає нам із дитиною, що вона співчуває і їй теж болить. Але водночас каже, що росіяни не винні, це все путін. Проте ж ми бачимо рівень підтримки росіян щодо війни з Україною.

Я зіштовхнулася з різними думками серед українців, як вони бачать реальну ситуацію. Що вже казати про європейців, які дивляться російську пропаганду. У неї вкладали багато ресурсів упродовж років, тому в напрямку роз’яснення ситуації є багато роботи. Може здатися, що ми робимо просвітницьку роботу для себе, але передусім це для європейців, зокрема італійців. Вони повинні мати право на правду. А що робити з нею далі, це їхня відповідальність і совість.

Наше завдання — показати ситуацію в Україні. Не поширювати пропаганду та не нав’язувати, тому що не всі можуть повірити. І я їх розумію. Наприклад, як можна подумати, що стріляють туди, де є табличка «діти». Якось у мене була суперечка з італійцем, який не вірив, що росіяни роблять якусь шкоду на атомних електростанціях. Каже: «Вони ж собі гірше роблять, вони що, самогубці, щоб таким займатися? Там, на АЕС, українська зброя, і вони не хочуть, щоб українці нею користувалися». Міфи поширюються дуже легко, бо в них легко повірити, а в те, що відбувалося в Бучі, — складно, бо навіть не хочеться думати, що таке можливо.

Водночас я вдячна, що більшість хоче знати правду. А на якихось провокативних речах не хочу зосереджувати увагу, особливо коли людина не йде на діалог. Наприклад, у неї є своя правда, і їй нецікаво. От кажеш людині: «Ви розумієте, це правда, що росія знищує цивільні будинки, тому що я бачила свій у Харкові. Знаю, що весь цей район дуже сильно пошкоджений, і там є жертви». На що можуть відповісти: «Ну, це не перша війна і не остання, це ціна боротьби».

Водночас розраховувати, що всі емпатичі, теж не варто. Є надія, що більшість розумітиме, що відбувається насправді. Хоча це дуже складно. На те, щоб розумітися у будь-яких конфліктах, потрібен ресурс, зокрема інтелектуальний. Треба сісти й проаналізувати різні джерела, але на це потрібен час. Не всі його мають і хочуть мати, щоб псувати настрій новинами. Але хочеться, щоб у Європі пам’ятали, що ми воюємо не лише за Україну, а загалом за мир. Саме ця ідея надихає.

«Маленький путін живе у кожному росіянинові»

Нещодавно на одній із вулиць у Мілані я побачила дуже великий плакат, де були портрети путіна й Зеленського, а між ними українською, російською, англійською та італійською мовами написали «досить образ і погроз! ми благаємо, укладіть мир…». Але ми розуміємо, що це про зміщення акцентів на те, що двоє політиків посварилися, а все інше — наслідки. По-перше, це розділяє політичну відповідальність між Зеленським та путіним, а по-друге, знімає відповідальність із російського суспільства.

Росіяни підставляють нас за кордоном якоюсь дикою поведінкою, кажучи, що вони українці. В італійських групах дуже довго було відео однієї росіянки, що проживає в Італії та закликала інших замовити друк листівок з буквами z і вішати їх на машини, щоб нібито українці роздратувалися та пошкодили авто. Зрозуміти логіку цієї провокації мені складно, тому що передусім це підставляє самих росіян. Також нещодавно гуляла в парку, де дві мами з росії говорили про те, що під час Другої світової війни українці працювали в газових камерах та шукали людей, щоб їх труїти. Про що ми говоримо, коли стверджуємо, що відповідальність на путінові? Ні, маленький путін, як ми бачимо, живе у кожному росіянинові.  

Фото надала Юля Подкидишева

Христина Єричук, студентка 1 курсу юридичного факультету та громадська активістка

Моя сім’я, як і всі, тікала від війни. Напевно, зараз багато хто засуджує такий виїзд, бо Чернівці доволі безпечне місто, але 24-го нам так не здалося.

Думаю, багато людей були в паніці, тому старалися діяти швидко. 25 лютого я, мама та мій менший брат Матвій виїхали до польського кордону, де простояли в черзі 4 доби. Насправді не думали, що це буде так довго, тому взяли мало їжі: якісь сухарі та два банани. Нас буквально врятували волонтери, які виносили чаї та бутерброди. Було дуже холодно ночувати в машині, бо коли лунали сирени, всі глушили мотори й вимикали світло. Біля кордону чекали українські волонтери і поляки, які розвозили пакети з продуктами.

Вигнали з квартири за те, що ми українці

З Польщі ми вирушили до Відня, де проживає мій дядько. Але коли власниця почула, що у її квартирі живуть українці, то сказала, що навіть не хоче нас бачити у своєму домі. Як з’ясувалося, вона має проросійську позицію. Чесно кажучи, не розумію людей, що залишаються прихильниками росії, попри те, що бачать реальну ситуацію.

Крім цієї жінки, я зіштовхнулася зі своєрідною агресією під час акцій на підтримку України. Люди могли кривлятися в обличчя або показувати грубі жести. Відвертої пропаганди я не зустрічала.

Про дорогий транспорт, прискорене вивчення мови та пошук житла

Австрійці постійно цікавляться ситуацією в Україні. На Великдень вони роздавали крашанки з флаєрами з інформацією про війну. Водночас сама держава, на мою думку, не виділяє достатньо допомоги. Наприклад, абонемент на метро чи трамвай коштує 50 євро за одну людину на місяць. Вони ніби зробили це безкоштовним, а зараз хочуть платним. Для нас це велика сума.

Тут, у Відні, я відвідую безкоштовні курси німецької мови. Заняття тривають від тридцяти хвилин до п’яти годин на день. Фактично через місяць мені потрібно здавати на рівень А2, бо без сертифіката про знання мови нікуди не візьмуть: ні на роботу, ні на навчання.

Ми якийсь час шукали житло. Волонтери допомогли знайти орендодавицю, яка погодилася брати плату лише за комунальні послуги. Нещодавно перевезли всі речі. Нам уже дали прописку, ще чекаємо на блакитну карту.
Вона дає змогу вільно пересуватися в межах Шенгенської зони, можна отримати допомогу по безробіттю та право на постійне місце проживання. 

Мовчазні акції та волонтерство: як підтримують українців

В Австрії допомагають українцям, серед нас теж дуже багато волонтерів. Є місця, де годують та дають одяг, допомагають із документами.  Наприклад, я волонтерю в організації, куди постачають різні ліки та гуманітарну допомогу. Її потрібно розвантажувати і сортувати. Крім того, треба надавати різну інформацію українцям: куди піти й до кого звернутися.

Також у Відні проводили мовчазні акції підтримки українського народу. Кожен охочий приносив свічки, щоб вшанувати загиблих героїв. На першу акцію я прийшла з мамою та братиком, а в другій акції уже брала участь сама. Її проводили на підтримку жінок та дітей, яких зґвалтували росіяни. Ми стояли із зав’язаними руками та квітами. Це було дуже складно: ти стоїш і дивишся, як кожен підходить і плаче. І розумієш, де українці і який у них біль, розумієш, що ви фактично в одній ситуації, а хтось навіть може бути в гіршій.

«Зараз поширена думка, що бути біженцем чи тимчасово переміщеною особою — дуже легко»

Нещодавно мені запропонували взяти участь у благодійних заходах для українців, щоб вони не почували себе самотніми. Попри те, що я соціальна людина і мені легко знайомитися, не можу себе пересилити. Бо знаю, що вдома, у Чернівцях, є мої друзі, багато з яких пішли воювати чи волонтерити. Тому не можу знову з кимось знайомитися, для мене це складно.

Дехто думає, що бути біженцем чи тимчасово переміщеною особою — дуже легко. Але це неправда, бо ти приїжджаєш ні з чим і повинен щось робити. Це так само складно, як і залишатися в Україні. Ти нічого не розумієш, бігаєш, шукаєш… Чесно, за ці дні я лише один раз просто лежала вдома. 

Ті, хто виїхав за кордон, не забувають і не залишаються байдужими до України та українців. А намагаються всіма силами допомогти й залучити ще більше людей до цього. Тому хто каже, щоб біженці не поверталися, повинні знати, що велику допомогу наша країна отримує саме від міжнародних волонтерських організацій, координаторами яких є переважно ті ж біженці.

Фото та відео надала Христина Єричук.

Матеріал створено за сприяння ГО «Львівський медіафорум» у межах проєкту «ЛМФ Підтримка мережі журналістів».

Коментарі