Марія Пожога виїхала 24 лютого до своїх батьків у Румунію. Як саме вона допомагала та чому вирішила повернутися додому, читайте у матеріалі.
«Ми працювали з дев’ятої ранку до півночі. Їхала на склад із сусіднього села машиною, бо не могла сидіти осторонь і нічого не робити. Я хотіла хоч якось допомагати», — зізнається буковинка.
23-річна Марія Пожога зі Сторожинецького району у перший день повномасштабного вторгнення росії в Україну виїхала до Румунії. Дівчина розповідає, що 24 лютого, як завжди, прокинулася зранку, щоб піти на пари в медуніверситет, де навчається на 6 курсі.
«Той ранок, гадаю, всі запам’ятали. У мене мала бути «Терапія» (пара, – ред.). Я була налякана новиною про вторгнення росії в Україну. У метушні збиралася в університет. Тоді з деканату отримали інформацію про призупинення навчального процесу. Тож я прийняяла ріення поїхати до батьків. Я була у Чернівцях, а мої батьки, які займаються підприємницькою діяльністю, — у Румунії. Вони там тривалий час працюють та проживають. Я сама машиною поїхала спочатку в рідне село. А звідти — у Румунію. Було дуже страшно, такі затори довжелезні. У черзі простояла близько 8 годин», – зазначає Марія.
Відволіктися, щоб врятувати себе
Черги були настільки масштабними, стільки людей намагалося виїхати, що доводилося стояти на одному місці годинами. За словами Марії, люди не витримували та просто лишали свої автівки на узбіччі й перетинали кордон пішки.
Дівчина зізнається, що не хотіла виїжджати. Проте розуміла, що у такий час потрібно бути з рідними. Тим паче, що батьки дуже хвилювалися за те, що донька залишиться тут сама.
«У перший день така паніка була в усіх. Гадаю, в кожного тоді спрацював інстинкт самозбереження. У перші дні я нічого не сприймала, тільки плакала. Тому вирішила якось відволіктися від цього жаху. Щоб врятуватися самій, мені треба було кудись поринути з головою. Тож я почала шукати штаби, волонтерські організації, щоб запропонувати свою допомогу», — розповідає Марія.
Марія вирішила звернутися до міської ради румунського міста Радівців. Там їй запропонували допомагати з перекладом, адже дівчина знає румунську, українську та англійську мови.
«Люди приїжджали з України, вони не розуміли румунської, тому була потреба в перекладі. Я туди пішла, допомагала деякий час. Але до мене ставилися як до біженки і жаліли мене дуже сильно. Я розуміла, що якщо я тут ще трохи побуду, то мені самій потрібна буде допомога. Хоча я йшла туди з думкою, що повинна допомагати», – зазначає дівчина.
Марія випадково натрапила у соцмережах на інформацію про те, що у Сіреті створили хаб «Help Ukraine Romania» та шукають волонтерку зі знанням мов. Дівчина, не вагаючись, вирішила, що хоче долучитися до цієї команди. Тож щодня впродовж місяця їхала з Радівців (друге прикордонне місто) до Сірета, де розташований штаб.
Усі папери оформлювали від руки
Там дівчина була менеджеркою з відправки гуманітарної допомоги. Вона оформляла документи для того, щоб вантаж міг перетнути кордон та доїхати через КПП «Порубне» до Чернівців.
«Я тримала зв’язок із водіями, зі складом, куди вантаж мав доїхати. Контролювала все, зокрема розбиралася з проблемами та питаннями, які виникали на кордоні. Вдосконалювала документи, бо з кожним разом на кордоні з’являлися якісь проблеми, і наших водіїв не хотіли пускати. За місяць роботи ми оформили сотні фур та відправили десятки тисяч кілограмів гуманітарної допомоги. Все це йшло у чернівецькі склади, звідки їх далі відправляли нужденним», – розповідає волонтерка.
Марія зізнається, що у перші дні було дуже важко. Адже робота була з дев’ятої ранку до півночі. А всі документи доводилося писати від руки.
«Донацію, декларацію — абсолютно все ми писали від руки. А потім уже нам привезли і принтер, і сканер, і ноутбуки. Тож ми вже почали оформляти на гугл-дисках, усе зберігати. Ми вже мали всі дані на комп’ютерах. Ця інформація була доступна і для тих людей, які чекали вантаж у Чернівцях», – каже Марія.
Оскільки роботи було багато, часу на те, щоб переглядати новини, майже не залишалося. Саме це, зізнається Марія, і врятувало її від того, щоб не потонути у постійному потоці інформації та переживань.
Коли стало зрозуміло, що у Чернівцях відносно спокійно, дівчина разом із мамою декілька разів приїжджали додому.
«Дуже багато людей на кордоні було щоразу. Матері з дітьми, жінки, які, плачучи, прощалися там зі своїми чоловіками. Це жахлива картина», – каже Марія.
Повернутися, щоб допомагати своїм фахом
Марія переживала, що через виїзд з України не закінчить навчання та не вступить до аспірантури, тому хотіла повертатися додому. Батьки хвилювалися за доньку та наполягали, аби вона ще залишалася у Румунії. Але щойно з’явилася можливість, Марія повернулася додому.
«Насправді там набагато страшніше, ніж тут. Адже ця відстань та невідомість лякає ще більше. Зрештою, таки переконала батьків, що хочу повернутися до Чернівців. Адже скоро мають бути екзамени, і я повинна до них готуватися усупереч усьому. Батьки мене зрозуміли та дозволили повернутися», – розповідає Марія.
Спочатку вона приїжджала на день — так батькам було спокійніше. Нині вона вже два тижні у Чернівцях.
«Я дуже вдячна долі, що познайомилася з людьми з хабу. Кожна людина в цьому штабі вклала свою душу, аби допомогти тим, хто цього потребує. Це люди різних професій, але настільки всі об’єдналися заради спільної справи. Кожен вклав туди частинку себе. І хлопці, які щодня працювали на складі, завантажували та розвантажували товар. Було дуже багато і румунських волонтерів, які хотіли допомагати. І водії, які безпосередньо на тому складі ночували. З Європи постійно приїжджали з допомогою. Нам теж приносили їжу, адже ми працювали постійно, навіть часу на поїсти не було. Всі доклали і докладають свої зусилля заради нашої перемоги», – підсумовує Марія.
Зараз дівчина займається навчанням, адже хоче допомагати Україні своїм фахом. Марія сподівається, що матиме можливість вступити до інтернатури та стати лікаркою.
Фото Володимира Гуцула