0
Ця колонка — це реакція двох українських студентів у Німеччині на зовнішню політику Федеративної Республіки щодо скупчення військ Росії біля кордону України
Photo by Maheshkumar Painam on Unsplash
Останні висловлювання німецького адмірала Кая-Ахіма Шюнбаха про неможливість повернення окупованого росіянами Криму та невступ до НАТО, без перебільшення, шокували українське суспільство. Мабуть, ще більш приголомшливими були аргументи, якими він обґрунтовував свої твердження: «Росія – давня держава» і «В України до СРСР не було своєї державности». Про Українську Народну Республіку, не кажучи вже про Гетьманат Скоропадського, Кубанську Народну Республіку та Далекосхідну Українську Республіку, які існували в період 1917-1921 років, він очевидно не чув. Те, що ці українські держави укладали союзи з тогочасними Польщею і Німеччиною та вели запеклі війни то з більшовицькою Росією, то з денікінцями було б для пана Шюнбаха справжнім відкриттям. Найгірше в цьому скандалі те, що такий стан справ зі знанням історії Східної Європи, зокрема й України, надзвичайно поширений у німецькому політикумі, і не тільки там.
У часи холодної війни інформацію про те, що відбувається за залізною завісою, передавали на Захід лише з дозволу Москви. Навіть найбільш професійні західні журналісти змушені були покладатися на інформацію, надану росіянами. Те ж саме стосувалося, наприклад, істориків.
Максим Буц, студент-магістр за напрямком держуправління Німецького університету адміністративних наук міста Шпаєра, науковий асистент Німецького науково-дослідного інституту державного управління. Перший автор
Практичне домінування Москви ще з часів Радянського Союзу в історичних дослідженнях регіону збереглося і після розвалу СРСР. Більшість історичних кафедр із вивчення історії Східної Європи в німецьких університетах співпрацюють лише з російськими істориками і російськими науковими установами. Через це основний багаж знань про Східну Європу, яким сьогодні володіє академічна думка Німеччини, здобутий через зв’язки з Радянським Союзом і РФ.
Сьогодні українці та інші сусіди Росії, які довгий час окуповувала Москва, відкривають архіви КДБ. Люди починають активно і фахово досліджувати свою історію, ігноруючи ідеологічні наративи, нав’язані в часи СРСР або навіть Російської імперії. Казахстан починає нагадувати росіянам про роль імперії Чингізидів у виникненні Московського царства, що розрослося і перейменувалося в Російську імперію. Україна нагадує про те, чим насправді була Київська Русь, Королівство Руське, Литовсько-Руська держава, Кримське Ханство, Річ Посполита, Гетьманщина; і чим тоді була Московія та який стосунок Володимиро-Суздальське князівство має до Новгорода і загалом до Руси.
Схожі процеси відновлення сторінок історії, затертих у часи тоталітаризму, відбуваються і в балтійських державах. Таким чином, вони щонайменше сумніваються у наративах Москви про «давність своєї державности», що зародилися з часу перейменування Московії в Російську імперію на європейських картах із метою легітимізації прав на володіння землями Руси.
На жаль, німецька суспільна та академічна думка загалом залишається осторонь уже згаданих процесів і продовжує дивитися на історію України і Східної Європи, якщо не очима радянської, то сьогоднішньої російської науки, яка живе і розвивається лише в межах, дозволених їй путінським режимом. А більшість сучасної української наукової літератури не перекладають ні англійською, ні німецькою. Допоки українські та німецькі історичні кола не почнуть професійний і системний діалог, використання росіянами відвертих історичних маніпуляцій для прикриття військової експансії на захід будуть і надалі успішними, а суспільства східноєвропейських держав будуть впадати в шоковий стан щоразу, коли якийсь німецький політик або держслужбовець буде використовувати міти часів Російської імперії у своїх аналізах зовнішньополітичної ситуації між НАТО і РФ.
Оксана Чорна, студентка-магістерка за напрямком демократичні науки Реґенсбурзького університету, наукова асистентка Дослідницького центру Східної Європи при Бременському університеті. Друга авторка
Авторами є Максим Буц — студент-магістр за напрямком держуправління Німецького університету адміністративних наук міста Шпаєра, та Оксана Чорна — студентка-магістерка за напрямком демократичні науки Реґенсбурзького університету
Колонка є відображенням суб’єктивної позиції автора. Редакція «Шпальти» може не поділяти думки, висловленої у матеріалі.
