Інтерв'ю

Перейшла на українську та полюбила Чернівці: Історія режисерки з окупованого Луганська

Луганчанка Ганна Шевченко знайшла роботу у новому місті, працює за фахом та створила комфортні умови для життя в Західній Україні.

Ганна Шевченко — луганчанка, нині живе у Чернівцях. Досі вона розмовляла російською мовою та працювала режисеркою у Луганську. Після окупації жінка вимушено покинула рідне місто.

У Чернівцях знайшла роботу за фахом, перейшла на українську та полюбила це місто.

Нині Ганна Шевченко працює викладачкою режисерських дисциплін Чернівецького обласного фахового коледжу мистецтв імені Сидора Воробкевича. А ще вона — керівниця театру-студії «Дев’ятий замок» КБУ «Будинок естетики та дозвілля м. Чернівців».

 «У Чернівцях я вже сім років. Приїхала сюди 2014 й одразу почала викладати у коледжі. Спершу працювала у музичному відділенні, а через рік стала курсовою керівницею.

У Луганську я була викладачкою Луганської державної академії культури й мистецтв. А також — курсовою керівницею і вела народний театр “Ага-Т”. Можна сказати, що я тут відтворила таке саме життя, яке мала у Луганську», — каже режисерка.  

Ганна Шевченко все своє життя, за винятком навчання у Київській академії та університеті, проживала у Луганську. 2014 року вимушено залишила домівку.

 «2014 року у червні нас достроково закрили, навчальний рік швидше завершили й відправили у відпустку. Але в мене були заплановані гастролі. Тоді я ще, крім театру-студії, курувала і театральне об’єднання, в якому грали професіонали. Це невеличкий приватний театр, він тільки почав розгортатися. 2014 року ми поставили три вистави, їх запланували зіграти в Криму. Тож наприкінці червня поїхали з театром до Ялти. Тоді в Луганську ще не йшлося про війну. Були проблеми з транспортом, але ми не зважали на це, бо треба було працювати. Крім того, думали, що це все ненадовго», — зізнається луганчанка.

Після двох тижнів гастролей у Ялті Ганна повернулася до Луганська. Того ж вечора зібрала валізу і вранці виїхала до Києва.

 У Луганську на якийсь час залишився чоловік Ганни. Діти з бабусею поїхали до родичів у Росію та змушені були затриматися там аж до вересня.

«Пам’ятаю, я приїхала тоді з гастролей додому у Луганськ. Вночі прокинулася від вибухів “градів”. Я сказала, що тут перебувати не можу. 15 липня я виїхала з Луганська і більше не поверталася туди», — розповідає режисерка.

З собою Ганна взяла лише валізу і дипломи. А чоловік ще раз повертався у жовтні, аби забрати якісь речі.

«Думала, що перечекаємо певний час у брата в Києві і повернемося у Луганськ. Та коли в серпні у чоловіка почали “віджимати” фірму, арештовувати майно, ми вивезли все, що могли, й перебралися до Києва», — розповідає жінка.

Чернівці обрала заради цікавости

У Чернівці Ганна Шевченко потрапила випадково. Каже, що про це місто розповіла дівчинка, яку брала з собою на гастролі. Мовляв, та їздила автостопом Україною і побувала у Чернівцях. Вона сказала, що це прекрасне місто з чудовими людьми. Заради цікавости, ні на що не сподіваючись, Ганна приїхала сюди.

«Більшість знайомих та колег з кафедри виїхала з Луганська у міста поруч, бо там схожий менталітет. А мені подобається захід України, бо мій батько родом зі Львова. Та коли приїхала туди, я зі своїми дипломами та ще й без трудової книжки (не забрала її з попереднього місця роботи) нікому не була потрібна, там своїм роботи не вистачало», — розповідає Ганна Шевченко.

Ще одна причина, чому обрала Чернівці, — чула, що тут є гарне музичне училище і духовий відділ. А оскільки її старша донька саксофоністка, планувала перевести її сюди на навчання.

«Я прийшла в коледж (це колишнє музичне училище), там, на щастя, вдалося поспілкуватися саме з директором. Обговорили, чи можна перевести мою доньку з Луганська у Чернівці. Він також запитав, ким я працювала вдома. 

Напередодні я залишила резюме в управлінні культури. І буквально за декілька днів мені зателефонували й сказали, що директор цього коледжу Василь Васильович Бобик запрошує мене на роботу. Так я залишилася у Чернівцях, а моя донька вже встигла завершити навчання в коледжі та викладає у музичній школі №4», — ділиться режисерка.

Разом із дітьми Ганни до Чернівців переїхала її мама. Їй дуже сподобалося наше місто і вона не хоче звідси їхати.  

«Мама жодної хвилини не думала, чи залишатися в родичів в Росії, вона не погоджувалася з жодною думкою там. Вона сказала, що все життя прожила в Україні і є українкою, тому повертається на Батьківщину», — каже жінка.

«Мені просто пощастило»

2014 року, коли люди масово залишали окуповані території на сході, орендувати житло в інших містах їм було непросто. Багатьом внутрішньо переміщеним особам відмовляли в оренді. Причина — короткий термін винайму. Однак Ганна Шевченко каже, що їм усе ж пощастило.

«Нам відмовляли десь тричі, але не тому, що ми переселенці, а лише тому, що власники житла не сподівалися, що орендарі залишаться надовго. До моєї сім’ї такого ставлення не було. Ми знайшли квартиру з дуже хорошою власницею», — ділиться жінка.

Ганна Шевченко також вважає, що їй пощастило з працевлаштуванням, адже їй повірили на слово. Бо з собою жінка мала лише дипломи, а трудової книжки, де вказано про 13 років стажу в академії, не було.

«Я роблю те, що вмію, роблю це добре і думаю, що в цьому найголовніший патріотизм. Якби кожен добре робив свою справу, думаю, було б краще», — зазначила вона.

Мовне питання

Мова у роботі луганчанки після того, як покинула окуповану територію, мала значення. Хоча через російську її не утискали.

«Коли переїхала, мені було трохи складно, бо активна лексика українською була на низькому рівні. Але, можливо, мені було легше пристосуватися до мовної культури, адже за першою освітою я філологиня.

Три роки знадобилося, аби вільно перейти на українську і не соромитися своє вимови. Але утисків якихось через мову не було», — каже луганчанка.

«Селом організувалися та привезли мені мішок картоплі, овочі, фрукти»

Ганна розповідає, що коли приїхала з сім’єю до Чернівців, вони не мали ні ковдри, ні подушки.

«Пам’ятаю різке похолодання, і люди з мого оточення почали приносити теплі речі. Також була незручна ситуація, коли про мою сім’ю прочитали статтю в газеті в одному з буковинських сіл. Селом організувалися та привезли мені мішок картоплі, овочі, фрукти. Було незручно, але це дуже приємно. Громада вирішила допомогти одній родині, і це не тільки моя ситуація. Допомогу отримували багато переселенців», — каже жінка.

Комусь організували безкоштовне житло, збирали продукти та теплі речі тощо.

Ганна Шевченко вважає, що коли твердо вирішуєш щось робити, знайдеться той, хто обов’язково допоможе.

«Моя близька подруга зараз працює вчителькою у Києві. У столичну школу її прийняли, побачивши резюме на сайті. Вона довго вагалася, чи покинути Луганськ, адже шкода було залишати свій клас. Але коли директор дав завдання організувати в школі свято Новоросії, вона написала заяву на звільнення. Отже, кожен робить свій вибір», — зазначає жінка. 

Житло

На безкоштовне житло у Чернівцях після переїзду з Луганська Ганна Шевченко не розраховувала.

Каже, одразу вирішила, що буде орендувати. Адже так зрозуміліші умови. До того ж Ганна працевлаштувалася і брала додаткову роботу, приватні уроки, донька отримувала стипендію в коледжі. Отже, знайти гроші на житло вони могли. А були родини, які потребували цього більше. Хтось не міг працевлаштуватися, у когось багатодітна сім’я тощо. Тому очікувати чогось від держави було неправильно.

«Першу квартиру орендували з подругою, прожили у ній рік. Дуже допомогла власниця житла. Вона підшукала мені іншу квартиру, коли подруга переїхала до Києва, і відпала потреба у великій площі. Також віддала нам просто так два дивани й шафу», — ділиться жінка.

З власницею квартири, яку нині винаймає, луганчанка підтримує дружні стосунки. Обмінюються речами для дітей, є взаємопоміч, повага.

Від держави луганчанка отримує допомогу як внутрішньо переміщена особа.

Кожні пів року вона відмічається у державній структурі на отримання адресної допомоги.

«Я отримую 400 гривень, оскільки працюю, неповнолітнім дітям та пенсіонерам виплачують по 800 гривень. Ці кошти повинні покривати витрати на житло. Звичайно, вони не покривають усіх витрат, але ця допомога потрібна», — зазначає вона.

Куди повертатися?!

Після вимушеного переїзду Ганна Шевченко за сім років не була жодного разу у Луганську. Хоча її друзі іноді туди їздять до батьків чи родичів.

«Спершу від образи не хотіла повертатися в Луганськ, бо залишила дім не з власної волі. Зараз уже менше гніву на цю ситуацію (окупація Луганська, – ред.)», – зазначає жінка.

 У Луганську у Ганни залишилася її та мамина квартира. Оскільки повертатися туди не планують, хотіли продати житло. Але наразі за квартиру пропонують в п’ять разів менше, аніж вона коштувала до окупації.

 «Зараз там немає попиту на житло, пропозицій багато, але воно нікому не потрібне. Моя подруга була в Луганську, розповідає, що там жахливий занепад. Населення дуже мало, місто занедбане, досі діє комендантська година, немає роботи. А в моєму колишньому навчальному закладі “піднімають культурку”», — розповідає Ганна Шевченко. 

Вона каже, що ті, хто має можливість, виїжджають. Діти, які можуть скласти ЗНО, після закінчення школи намагаються вступити у виші України чи Росії.

«У Луганську повний занепад. Того колишнього життя немає, а те, що є, мені категорично не підходить. Я не знаю, чого очікувати від тих, хто залишився. Судячи з того, як швидко люди “перевзулися” за нової влади, то чи можна їм довіряти?» — міркує жінка.

 За словами Ганни, професіонали своєї справи виїхали з окупованих території, а залишилися ті, хто з якихось причин не міг виїхати.

«Моя колишня студентка ще навесні 2014 року записувала композицію за віршами Шевченка “Я українка”, а вже через пів року організовує свято Новоросії й каже, що вони росіяни. Тобі ж не дуло автомата приставляли до скроні, щоб ти так швидко зрадила? Коли ти брехала: тоді чи зараз? Де гарантія, що ти не “перевзуєшся” назад, а потім знову? Наша професія вимагає порядности, ти можеш бути не дуже талановитим, але педагогіка повинна вчити порядности. Адже це те, що нас робить людьми — ставлення до себе та своїх вчинків», — зауважує викладачка.

 Чернівці навчили, що, крім роботи, є власне життя

Луганчанка розповідає, що Чернівці навчили її, що, крім роботи, є ще й інше життя.

«Тут менше місто, відстані, люди ставляться до роботи спокійно, без істерик. Я жила у місті, де всі кудись поспішають, постійно щось не встигаєш, не допрацьовуєш, гаєш час. Тут інакше, тут маленьке місто. І коли ти зробив щось круте, то через два тижні про це знають усі», — ділиться жінка.

Вона зазначає, що працює тут не менше, але без поспіху, нервів, боязні не встигнути. Робить тут щось більше заради задоволення.

«Мене такий ритм цілком влаштовує. Можливо, це свідчить про те, що в мене дуже розвинене почуття комфорту. Головне — бути задоволеним своїм життям, адже негативу і без нас вистачає», — запевняє Ганна Шевченко.

Публікація виготовлена в рамках проєкту «Сприяння соціальній згуртованості в Україні», реалізується у партнерстві Американської асоціації юристів Ініціативи з верховенства права (ABA ROLI), Благодійного фонду «Восток SOS» та громадської організації «Центр громадянських свобод».

Фото Ігоря Константинюка

 

Коментарі