0
Людмила Панасенко виготовляє різні прикраси з бісеру вже 10 років.
Чернівчанка Людмила Панасенко виготовляє прикраси з бісеру вже 10 років. Вона робить сережки, браслети, різні кольє, гребінці для волосся і брошки-жучки.
Майстриня зізнається, що з дитинства обожнювала прикрашати речі бісером.
«Завдяки майстер-класам я навчилася плести джгути, робити брошки та інші прикраси не лише з бісеру. Я з дитинства любила бісер. Тоді я прикрашала лялькам сукні бісером. А потім уже своє вбрання обшивала. Цю блузку, що на мені, теж я прикрасила бісером. У мене багато є речей, які я обшила. Я, як сорока, люблю все блискуче», — жартує Людмила Панасенко.
Робить прикраси, відколи з’явилося захворювання
Жінка вробляє прикраси, відколи дізналася про свою хворобу – міопатію.
Міопатія — хронічні спадкові захворювання м’язів, які прогресують і які пов’язані з порушенням обміну речовин у м’язовій тканині. Особливості – м’язова слабкість та атрофія м’язів.
Це захворювання зазвичай проявляється в юному віці, а от у Людмили – значно пізніше. Таке трапляється рідко, а тому вона єдина в області, в кого ця хвороба з’явилася так пізно. Через це лікарі рік не могли поставити діагноз.
«Я народилася і ходила до школи, як усі. Займалася художньою гімнастикою професійно. Потім вийшла заміж, народила двох діток. А в 48 років так сталося, що генетика так спрацювала і з’явилося це захворювання. Лікарі цілий рік не могли поставити діагноз. Я їздила до Києва на обстеження, адже в Чернівцях не могли це зробити. І стаціонарів для дорослих із таким захворюванням тоді не було, лише для дітей. Виявилося, що ця хвороба не лікується, ще не придумали лікарі, як із цим боротися», — розповідає Людмила.
Вона думала, чим себе зайняти, адже сидіти без діла не могла. Тож жінка подружилася з комп’ютером і знайшла в інтернеті майстер-класи з виготовлення прикрас.
«До того ж у мене роботи були такі, що я серед людей завжди була. Звикла я до цього. В інтернеті натрапила на майстер-класи з виготовлення прикрас із бісеру. Починала я з найпростішого однотонного джгута без візерунків»
Кольє – за декілька днів, а джгут – за місяць
«Треба було спочатку набити руку. А згодом стала ускладнювати візерунками, бо ставало вже нудно (усміхається). Отак потроху опановую складніші роботи», — каже майстриня.
Середній джгут Людмила виготовляє за два тижні, а от на створення масивного джгута йде близько місяця. Кольє робить за 4-5 днів, а брошки – за 2-3 дні.
«Я з ранку до ночі плету прикраси з бісеру. Іноді навіть вночі можу в’язати. Так час швидше проходить і про хворобу взагалі забуваєш. Може пройти година-дві, а я навіть не помічу. Іноді можу навіть забувати їсти — так мене захоплює плетіння. Найбільше люблю робити джгути. Я ніби поринаю в інший світ. Іноді так засиджуюся за роботою, що аж не можу потім повернутися», — зізнається Людмила.
А ще майстриня додає, що найбільше любить робити джгути з квітами, зокрема з маками. А кольори обирає яскраві: рожеві, василькові, червоні. А ще має брошку-павучка, на створення якої її надихнув справжній павук, який колись оселився на кухні.
Була готова до наслідків хвороби
Спершу жінка дарувала прикраси друзям, а потім хобі стало роботою. Завдяки знайомству із засновницею благодійного проєкту «Допомога бабусям Чернівців» Надією Молчановою про Людмилу та її прикраси дізналося більше людей. Відтак і замовлень додалося.
Людмила зізнається, що виготовляти прикраси стає дедалі складніше, адже руки слабшають.
«Мене одна лікарка попередила з самого початку, які наслідки цієї хвороби. Коли мене «звалить з ніг». Я себе до цього готувала. І коли мене через 5 років таки «звалило», я навіть не лякалася. Гадаю, якщо лікарі кожного так підготують, то це буде дуже правильно. Адже людина знає, до чого себе готувати і не лякається. Немає паніки. Я і рідних до цього підготувала. Тому виходить, ніби так і має бути», — каже Людмила.
Та вдячні клієнти і думка про те, що після неї залишиться якась пам’ять, гріють серце жінки і надихають на створення нових прикрас.
«Коли купують виріб, люди так дякують. Мені так приємно. У мене аж мороз по шкірі проходить. Мені навіть на вайбер надсилають фотографії і пишуть: «От яка я красива у ваших прикрасах!» А більше нічого і не треба. Це так приємно. Тебе вже не буде, а в пам’ять залишиться маленька річ, яка буде когось тішити», — зазначає Людмила.
Майстриня спокійно говорить про те, що хвороба поступово дістанеться серця. Вона і себе, і своїх рідних до цього підготувала.
А поки сподівається знайти візок із відкидною спинкою. Щоб можна було виходити на вулицю. Адже звичайний візок із прямою спинкою не підходить, бо, сидячи у такій позиції, Людмила задихається.
