Що таке Придністровська Молдавська Республіка (ПМР), як вона пов’язана з ДНР та ЛНР і яким чином Україна може використати досвід Молдови у боротьбі з сепаратистськими утвореннями.
ІІ частина колонки про сусідню з Україною невизнану Придністровську Молдавську Республіку
ПМР — джерело безпосередньої військової загрози для України. Крім цього, доля «республіки» зможе вплинути на вирішення проблеми з ДНР та ЛНР. Зокрема на те, якими інструментами врегулювання буде вигідно користуватися Україні. На те, яким чином ми зможемо реінтегрувати ці утворення до складу нашої держави.
То яким же чином можна вирішувати конфлікти, пов’язані з подібними утвореннями?
Варто виділити можливі варіанти розвитку подій:
— Повна реінтеграція до складу материнської держави територій без будь-яких додаткових преференцій та повноважень.
— Повернення до складу материнської держави шляхом федералізації.
— Входження до складу не-материнської держави.
— Збереження статус-кво.
— Визнання утворення незалежною державою.
З огляду на політичну волю Молдови, її проєвропейський курс та активний спротив намаганням РФ «протиснути» федералізацію ПМР, тобто на законодавчому рівні закріпити рівність утворення з визнаною державою Молдовою, ми не можемо говорити про те, що Придністров’я ввійде до складу Молдови. Хоча саме такий варіант є вигідним для Москви – вона бажає за будь-яку ціну підкласти країнам, що викликають у неї занепокоєння, «міну сповільненої дії» у вигляді таких утворень. І Молдова, й Україна розуміють, що федералізоване утворення тягне за собою значні ризики. Починаючи від можливости втручання РФ під гаслом протидії утискам населення цих утворень, збільшення сепаратистських настроїв у інших регіонах.
Якщо ж ми розглядаємо силовий варіант нав’язування федералізації, Росії не вигідна ескалація у відносинах із ЄС, США та країнами пострадянського простору. ПМР не межує з РФ, тож утворення легко економічно чи військово заблокувати. Крім цього, економічні санкції, що вже накладені на РФ, поступово підривають її «запас міцности». Що далі, то меншими стають шанси Росії вийти з можливого конфлікту переможницею.
ПМР, ЛНР чи ДНР не можуть увійти до складу не-материнської держави через низку причин. По-перше, вони нікому не потрібні. Зруйнована інфраструктура, «зомбоване» населення, велика кількість військових злочинців та бойовиків, збитковість підприємств – країна, що приєднає такі території, понесе не тільки економічні чи політичні збитки. Ситуація всередині неї буде дестабілізована. Фактично єдина не-материнська держава, яка могла б претендувати на такі утворення, – це держава-патрон, країна, що долучилася до їх створення, – Російська Федерація. Проте чому за стільки років РФ не вжила жодних заходів щодо приєднання до свого складу таких утворень, не рахуючи дрібних заходів, як-от видачу паспортів тощо? До речі, у свій час Росія активно вела пропаганду щодо того, що Україна та Румунія хочуть приєднати до свого складу ПМР із метою руйнації відносин цих держав із Молдовою. Для РФ такі утворення – військові плацдарми, рупори розповсюдження пропаганди, важелі тиску. Але аж ніяк не території, які вона хоче приєднати до свого складу, витрачаючи значні кошти на відновлення підприємств, інфраструктури та підтримання правопорядку.
Ба більше, значна кількість сепаратистів не бажає «возз’єднання з рідною гаванню» — їм невигідно втрачати особисту владу та ресурси, що перебувають у їхньому розпорядженні. Вони добре розуміють, що РФ не потрібні військові злочинці та бойовики з таких утворень, які будуть дестабілізувати ситуацію, відмовляючись підкорятися російським військовим інституціям.
Визнання утворення незалежним – основна ціль сепаратистів, що стоять на їхньому чолі. Проте, як ми можемо бачити, подібні утворення не визнають практично ніколи, єдиним винятком стала Республіка Косово. У нашому випадку специфіка регіону та відверта агресія РФ і її явні зв’язки з відповідними утвореннями унеможливлюють визнання останніх незалежними. Зважаючи на те, що утворення, про які йдеться, існують уже доволі тривалий час, варто згадати про таке правило, як негативна відстрочка визнання. Якщо утворення не здобуло значного міжнародного визнання впродовж двох-трьох років свого існування, то шансів на це з кожним наступним роком усе менше. Позитивне правило визнання жертви також не актуальне, оскільки, попри пропаганду РФ, конфлікти щодо цих утворень не сприймає міжнародна спільнота як «громадянські війни», а доказів утисків населення не існує. Негативне правило невизнання злочинця також не грає на руку «народним республікам» через високий рівень транскордонної злочинности та агресивність сепаратистів.
Крім цього, визнання цих утворень потягне за собою регрес у переговорних процесах з усім світом. Це підтвердило визнання Косово через створення міжнародно-правового прецеденту. Наразі такі утворення визнають лише інші квазі-держави, країни-патрони та їхні сателіти. Зиски від економічної чи політичної співпраці з такими утвореннями є неймовірно маленькими проти співпраці з материнськими державами.
Збереження статус-кво – тобто подальша невизначеність міжнародно-правового статусу утворення – тимчасовий перехідний стан речей. Адже вони є чинником дестабілізації у регіоні та джерелом небезпеки. Як материнські держави, так і міжнародна спільнота рано чи пізно, з огляду на політичну необхідність, поставлять перед собою ціль остаточно вирішити такі конфлікти. Їхнє збереження у нашому випадку є вигідним лише для Москви.
Реінтеграція до материнської держави відповідає принципу збереження територіальної цілісности держави, тобто є природним правовим та безпековим станом речей. Із цілковитою впевненістю можна сказати, що такий варіант розвитку подій є єдиним прийнятним для материнських держав, якщо населення цих держав не є вразливим перед пропагандою федералізації таких територій. Для України та Молдови реінтегрувати сепаратистські території – єдиний вихід не потрапити у «сферу впливу» Москви, зберегти свою незалежність, зокрема у праві визначати свій зовнішньополітичний проєвропейський курс. Відсутність же відмінних від українських чи молдовських ефективних державних механізмів та інституцій в утвореннях, що часто підконтрольні Москві, – не тільки не становить завади до реінтеграції, а навпаки підвищує шанси реінтегрувати утворення.
Варто розуміти, що, з огляду на специфіку пострадянського регіону та наявности агресивної сили – Росії, такий конфлікт не може бути вирішений суто мирним шляхом за допомогою дипломатичних засобів. Із досвіду нашої держави випливає, що Росія та підконтрольні її утворення не є здатними до переговорів. Вони легко порушують будь-які домовленості, наприклад, щодо перемир’я, навіть якщо вони були досягнуті за участи інших держав-посередниць чи в рамках міжнародної платформи. Поступки чи компроміси вони сприймають не як прояв готовности до переговорів, а як слабкість, привід провадити подальші агресивні дії. Таким чином, варто говорити не тільки про військове чи мирне вирішення конфлікту, а й про гібридну стратегію. РФ робить закиди про відносну слабкість армії Молдови та власну військову міць, проте це є актуальним лише у випадку, якщо Росія та Молдова будуть боротися сам-на-сам. Наявність сильних союзників чи входження до військового альянсу, наприклад, НАТО, в змозі допомогти Молдові подолати геп у різниці сили. Саме тому РФ активно намагається погіршити відносини Молдови з її союзниками. Правова, економічна та дипломатична підтримки міжнародної спільноти своєю чергою фактично можуть поставити Росію у стан країни-парії через багаторазове порушення двосторонніх угод та норм міжнародного права з боку Росії.
Будь-який сценарій розвитку подій, окрім повного повернення таких утворень до материнської держави, є більш-менш прийнятним для Москви. Тож такий варіант є найбільш вигідним для материнської держави. Більш того, він є загалом найбільш бажаним для всієї міжнародної спільноти. Ціль Москви – досягти входження цих утворень до материнських держав шляхом федералізації з метою подальшого чинення тиску на Молдову та Україну. Проте, якщо зважати на політичну волю, яку продемонстрували Україна та Молдова, та їхній послідовний проєвропейський курс, цей варіант не може бути реалізований. Визнання таких утворень незалежними малоймовірне, приєднання до іншої держави не викликає заохочення ні в самих утвореннях, ні в державах, до яких вони теоретично могли би бути приєднані.
Повна реінтеграція як ПМР, так і ЛНР та ДНР за допомогою поєднання силових та дипломатичних заходів за всебічної підтримки міжнародного співтовариства до Молдови та України – єдиний варіант вирішення цих конфліктів.
Колонка Катерини Ілюк, студентки ІІ курсу ЧНУ ім. Ю. Федьковича, факультету історії, політології та міжнародних відносин
Колонка є відображенням суб’єктивної позиції автора. Редакція «Шпальти» може не поділяти думку, висловлену у матеріалі.