0
12 червня Паліндром приїхав до Чернівців із концертом. І ми зробили з ним інтерв’ю. Детальніше читайте у матеріалі.
«Паліндром» — це проєкт львівського репера Степана Бурбана. Він також є учасником гурту «Глава 94», де має псевдонім Кашляючий Ед.
Степан сам пише пісні, зокрема використовуючи тексти українських класиків: Стуса, Франка, Холодного тощо. А також самостійно займається візуалізацією своїх кліпів.
У суботу, 12 червня, Паліндром приїхав до Чернівців із концертом разом із другом дитинства Ігорем та дівчиною Ляною.
Перед виступом ми поговорили з ним про те, як із футболіста Степан став хіп-хоп-виконавцем, режисуру та провокації у кліпах.
Хто такий Степан Бурбан?
Степан Бурбан — львівський чувак, якому 26 років. Прокидаючись зранку, відчуває, що на відсотків приблизно 89 він наповнений музикою. І, звісно, водою, як-то кажуть.
Паліндром не так музикант, як художник?
Так, зовсім недавно я казав про це в одному з інтерв’ю. Паліндром — це художник, митець. Напевно, саме слово «художник» мені пасує, бо я закінчив режисуру в Київському університеті культури і мистецтв. Дуже це полюбив у студентські роки. Тому режисура так якось імплементувалася у мою подальшу творчість. Зараз не можу уявити будь-яку свою пісню без візуалу. І це щоразу має вигляд певного мистецького акту. Тобто відео + пісня + ті слова, які я пишу. Тому в сингулярності воно здається, як певний перформанс. Але якщо переходити до альбомної музики, то я більше музикант, зрештою.
Ви — колишній футболіст, маєте освіту режисера. Як відбувся перехід у музику?
Усе вирішила травма з коліном. Мені було важко грати. І якось в цей же момент у моєму житті з’явилася музика. Я почав пізнавати доросле життя, як це люблять підлітки, коли їм 15-16. Я подумав: «Ого, який цікавий світ». Там де, знаєш, випивка, і сигарети, і все інше. І футбол уже якось не пасував. Це здуру вийшло. Можливо, я би навіть не хотів це все закидати. Але так уже склалося.
І я з моїм шкільним другом Ігорем Гонею 2010 року створили гурт «Глава 94». Я взяв собі псевдонім Стук. Узагалі, музика заповнила ту порожнечу, яку я отримав після перерви з футболом.
Є «Глава 94» з Кашляючим Едом, який спершу називався Стук. І Паліндром. Яка між ними різниця?
Стук — це перша інфантильна спроба якось назватися. Вона не несе якоїсь концепції, відмінної від Кашляючого Еда, просто пошуки. Спершу з’явився гурт «Глава 94», а потім уже — якісь сольні проєкти. Тому мені потрібен був нікнейм.
Паліндром — це щось більш доросле, крім того, суто фонетично подобається це слово. І концептуально воно також несе певний меседж. Бо паліндром називають словесним літературним раком. Це слово, яке однаково читається в обох напрямках. А я — це як ракова пухлина на тлі українського репу. Бо я ні те, ні інше.
«Глава 94» ж продовжує свою діяльність?
Так, ми недавно відзняли навіть відеокліп на пісню «Нівелір». Це таке з останнього, що є. Так склалося, що ми не регулярно зараз бачимося з Ігорем. І є більша зацікавленість у сольній творчості лише через те, що у нас в один період відокремилися музичні смаки. Йому більше подобається репова класика, більш щось приближене до чистого хіп-хопового звуку. А мені подобається експериментувати. Ми поки що хочемо набавитися з тим усім, а потім, можливо, відчуємо, що нам треба щось сказати разом, і повернемося.
Ви пишете біти, вокал, тексти самостійно. Коли починаєте твір, знаєте заздалегідь початок, середину чи закінчення?
Це насправді дуже індивідуально. Я маю блокнот, де записую всякі речі, крилаті вислови, які мені спадають на думку. Або бачу якусь картину на базарі, наприклад, там бабусі не можуть щось поділити. Взяв — записав. Або банально впливає кіно чи книга. Записи в певний момент дістаю, коли є якийсь накип, коли хочеться щось писати. І використовую. А буває так, що справді є початок, є закінчення, вже сформована у голові картинка. І просто сідаю і пишу. Проходять 10 хвилин — і вже все закінчив.
А як із кліпами? Ви ж також самі працюєте над їхньою візуалізацією…
З кліпами, кіно, екранною мовою трохи по-іншому. Бо тут треба знати від самого початку до кінця, що ти хочеш сказати. Пишеш сценарій, формуєш, відбувається препродакшн. Тут не так, як із піснею, тут треба мати контроль і триматися тієї думки. Є, звичайно, якісь моменти, коли в процесі відбуваються імпровізаційні зміни. Але це рідко.
Чи кожна пісня варта кліпу?
Це хороше запитання. Я недавно над цим задумався і, напевно, ні. Є пісні, які потребують лише слуху. Тобто ти, слухаючи цей трек, повинен бути десь на дистанції, не поринати в нього на всі 100 відсотків. Такі пісні є. Але я мислю кінематографічно. Тому в мене є дуже мало пісень, які не варто візуалізувати, бо був би мистецький провал.
Відчуваєте себе популярним?
Я не знаю, як класифікувати слово популярність. Я не відчуваю, що на мені є якийсь камінь, який я несу. Аби на вулиці до мене підходили люди сфотографуватися, впізнавали, то такого немає. Це поодинокі випадки насправді. Я собі відмічав навіть — серед тижня до мене можуть підійти десь 2-3 людини у Львові та подякувати за музику, тобто навіть не пофоткатися. Я досі можу спокійно ходити собі кудись. Я не є зіркою, наприклад, як alyona alyona. Бо вона якось розповідала мені, що не може спокійно ходити вулицями — впізнаваність скрізь. А я цього не відчуваю.
Чи звинувачували вас у пропаганді насилля, наприклад, через певний символізм у кліпах? Як в «Останньому танці»?
Та, може, й звинувачували. Надсилали мені скріни, писали, що з точки зору психоаналізу — то не дуже здорова тема. Що якщо я справді себе так відчуваю, то мені потрібна психотерапія.
Там є компроментуючі речі, але це мистецтво. Як на мене, без провокацій ніяк. Я люблю провокувати. І це лише така їжа для розуму. Більше нічого. Не закликаю ні до чого, лише рефлексую на щось, що я пережив, що мене хвилює. Тож цим і ділюся. Насамперед для мене важливо вирішити певні питання для себе — творчість у мене така, як психотерапія. А люди або розуміють, або ні.
Альбом «Про сьогодні завтра і вчора» добре оцінили критики, а за версією журналу Slukh він був визнаний найкращим альбомом 2019 року. Сингл «Мауглі» потрапив до списку 20-ти найкращих треків року за версією Радіо Свободи. Переможцем нової номінації «Aprize One to Watch» цьогорічної премії Aprize Music Awards став Паліндром, альбом «Стіни мають вуха».
Українська у піснях — це тренд? Чи громадян таки тягне до «свого»?
Два в одному. Після революції, після 2014 року, люди начебто вперше усвідомили свою ідентичність. Відтоді, зокрема і через агресію Росії, війни на сході, ми почали дистанціюватися від російського контенту. Натомість помічаємо, що у нас є свій хороший контент. Зараз це стає модним — говорити українською, слухати українську пісню тощо.
Я, наприклад, українською спілкуюся з дитинства. Батьки нею говорили, тому це моя мова.
Однак молодь таки продовжує слухати російське. Візьмемо ж того самого Моргенштерна. Він лунає чи не на кожній тусовці. А чого бракує українським виконавцям?
Мені здається, це питання лише технічне. У Росії, так уже вийшло, апогей із хіп-хоп-музикою був іще років 15 тому. Там уже тоді було все розвинене. Зараз це вже велика сформована індустрія, там є гроші. Щоправда, жодного кліпу Моргенштерна я так і не бачив. Але кажуть, що це наче дороге кіно. А не кожен артист в Україні може дозволити собі таку картинку. Ми живемо у такий час, де візуалізація дає дуже багато. Люди сприймають візуально. А в нас усе на іншому рівні. В цьому є своя фішка, але не приваблює слухача. Щоб масовий слухач підійшов, треба творчість показати масштабно. Це потребує ресурсів. Їх можуть надавати ті ж незалежні лейбли, яких у нас по факту немає. У нас нема середньої ланки. Є таке погане слово, яке я дуже не люблю, — андеграунд. І є мейнстрім. Тобто виходить, що ти робиш або квантовий стрибок у мейнстрім, де підлаштовуєшся під тренди, або робиш свою музику незалежною, але залишаєшся невпізнаваним.
В одному з інтерв’ю ви казали, що хотіли б бути самостійними та контролювати концерти. Зокрема, навіть роздавати квитки на вході. За час туру по Україні вже втілили цю ідею?
Ні, ще не роздавав квитки на вході. Однак це можна реалізувати вже на львівському концерті. Та, може, це буде вже занадто, бо я люблю сидіти трохи в тіні. Хоча ідея хороша. Зробити максимально домашню атмосферу — таку, як, знаєш, коли люди приходять до мене у гості. Й наче я їм тапочки роздаю у коридорі. Але побачимо.
Паліндром найближчим часом виступить в Ужгороді. Це відбудеться 25 червня у дворику Brewford Bar. А також 1 серпня у Тернополі, на фестивалі Файне місто.
Фото Володимира Гуцула
