0
Рецензії від книжкової оглядачки Лілії Шутяк.
Фото Лілії Шутяк
«Портрет української жінки частіше визначає те, про що вона мовчить, ніж те, про що говорить», – читаємо в анотації до нової поетичної збірки Катерини Калитко «Орден мовчальниць». Слова ці вдало визначають характер нових книжок, що побачили світ навесні у двох чернівецьких видавництвах – «Meridian Czernowitz» та «Видавництво 21»: згадана збірка віршів та роман української письменниці Ірини Жураковської «Твоя М.».
Дійти до самого «дна» й знайти в собі сили піднятися – так можна охарактеризувати сюжет останнього. Це другий за ліком роман авторки. 2017-го вона опублікувала свою дебютну книжку «По той бік війни», що привернула увагу критиків свіжим поглядом письменниці на події сторічної давности – часи Першої світової війни, а також, звісно, любовною історією і пошуками дороги до себе.
Подібної тематики авторка дотримується й у своїй новій книжці «Твоя М.». Це історія двох жінок, сповнена радости й болю, пошуків і втрат, а головне – нестримної віри в життя й прагнення рухатися до свого щастя. Здавалося б, такі різні, але водночас схожі долі вінницької офіціантки Марини Коваленко й німкені Марії приводять героїнь у Париж. Для першої – це єдина можливість втекти подалі від свого батька, який ніколи не вірив у власну дочку. Для другої – нагода займатися наукою та грати на скрипці. І, звісно, як і всі дівчата цього віку, вони мріють про справжнє кохання. Та, як іноді буває, героїнь чекають розчарування (угорець Габор, із яким зустрічалася Марина, кидає її) та психологічна травма (швед Свен, прихильности якого прагне Марія, вчиняє над нею насильство).
Впродовж усього роману (майже 400 сторінок!) обидві жінки проходять схожими колами пекла в особистому житті. Та й загалом долі героїнь тісно переплетені між собою невидимими сюжетними нитками, й уважному читачеві просто лишається чекати, коли ж авторка зведе їх разом. До прикладу, подорож, у якій Марина знайомиться з братом Марії Алексом, або її побачення зі Свеном, який зґвалтував німкеню на студентській вечірці тощо. «Це сучасна і позачасова історія, – коментує на звороті книжки психологиня Оксана Пендерецька, – дуже болюча і терапевтична, бо показує, як травма, руйнуючи нас, одночасно розколює шкаралупу і звільняє наше справжнє «я». «Бо, виявляється, можна кохати, не розчиняючись», – міркує Марина. І відчути несподіване прозріння щодо того, хто завжди був поруч – у випадку з Марією.
Водночас роман Ірини Жураковської – це не лише розповідь про любовні страждання і пошуки себе. Історія українки розгортається на тлі Помаранчевої революції та подій на Майдані. Як воно – перебувати в гущі подій, знайти своє кохання і…знову повернутися до Парижа. А там відчувати себе «нікчемою й зрадницею», що покинула рідну країну у вирішальний момент? Надто багато питань і сумнівів, суму й спустошення доводиться зазнати обом жінкам, щоб прийти до розуміння й прийняття себе.
Яскраві портрети української жінки знаходимо у ще одній новинці – поетичній збірці Катерини Калитко «Орден мовчальниць». У художньому оформленні та на обкладинці книжки використали картини Катерини Косьяненко. Це вже не перша співпраця художниці та видавництва. Торік світ побачила збірка віршів Сергія Жадана «Список кораблів», до якої увійшли дев’ять картин Косьяненко.
Катерина Калитко, без перебільшення, – один із найвиразніших голосів сучасної української поезії. Вона, як ніхто, вміє торкнутися глибин читацької свідомости, при цьому попередньо вразивши у саме серце. Катерина – авторка дев’яти поетичних збірок. 2017 року її книжку «Земля Загублених, або Маленькі страшні казки» відзначили премією «Книга року ВВС».
Нова збірка «Орден мовчальниць» налічує 80 найновіших поезій авторки. У них ідеться про різні відтінки болю і втрати, що супроводжують ліричну героїню: «бо коли немає когось одного у світі – не видно світу, / і коли немає когось одного в місті – немає міста». У такому контексті світ – марнота марнот, а чимало хто з оточення лише «розпускали барвисті хвости, набивали собі ціну. / Однаково вправно лізли у душу й між ноги». Водночас у нас уже «сьомий рік війни. Вірити нікому й нічим». А що ж із людьми? «Ніхто не рятує нікого, усі втомилися».
На хвилі втрат і розчарувань кохання – це те, що дає надію. Любов у книжці Калитко буває різною. Це передусім глибокі почуття до матері, пам’яті якої, власне, й присвячена збірка, а також часом таємне (подекуди навіть заборонене) кохання, в якому письменниця освідчується ніжно й відверто: «Я могла би – та й мала б – тебе убити. / Полюбила натомість». Усю палітру емоцій авторка доречно вмістила в один рядок: «Є любові – й Любові». І, мабуть, цим сказано все.
У книзі бачимо цілі покоління жінок, що боролися і виживали. Починаючи від прабаби Катерини, якій довелося «викопати за ніч єдину землянку, / щоби сховати корову від реквізиції, / щоби всі твої шестеро вижили в Голодомор», чи «кидатися грудями на радянський штик-ніж, / шість на чотири, / аби не чіпали інших, лише тебе?», до мами Тамари, «яка пошила для тебе сенс життя». Ці портрети виписані гостро й щемко – так, що після прочитання треба на певний час відкласти книжку й заспокоїти прискорене серцебиття.
У збірці часто трапляється образ слова й можливості говорити. Зрештою, вже сама назва «Орден мовчальниць» вказує на головну тему віршів. Для авторки це природня потреба, справжнісінька зброя у боротьбі зі світом. Втратити шанс говорити рівносильно загибелі: «як набивається в жилах ця смертельна отрута – неможливість ділитися тим, що у горлі тисне». Хоча насправді потребу висловитися ніщо не здатне спинити: «там, під електричною лампою, над живою свічею / розжарюють голку, / якою їй вуста зашиватимуть. / Але можна й без голосу, можна самим лише поглядом». У цьому рядку авторка вмістила один із найважливіших сенсів збірки – скільки б не позбавляли людину права голосу, вона все одно знайде спосіб бути почутою. Іноді треба просто прислухатисяь. Нехай навіть до тиші.
