0
Рецензії від книжкової оглядачки Лілії Шутяк.
Фото з офіційного сайту видавництва “Човен”
«Коли змінюються факти, я змінюю власну думку. А ви як чините, сер?» – цитата, яку приписують Джону Мейнардові Кейнсу – англійському економісту минулого століття, чиї ідеї фундаментально змінили теорію і практику макроекономіки та економічну політику багатьох урядів. Невипадково вони стали епіграфом в обох книжках, що побачили світ цього року у видавництвах «Човен» і «ArtHuss» – «Коли змінюються факти» Тоні Джадта й «Постправда» Лі Макінтайра. Ідея, яка їх об’єднує, вкрай актуальна в сучасному світі. Тут ідеться про те, як люди й технології змінюють правду й де шукати орієнтирів, коли здається, що довкола маніпулюють усі.
Збірка есеїв британського та американського історика й публічного інтелектуала Тоні Джадта «Коли змінюються факти» містить близько 30 текстів, написаних автором упродовж 1995-2010 років. Вони поділені на п’ять частин і розміщені в хронологічному порядку. Історично есеї охоплюють події двох десятиліть з історії країн Європи, Америки та Близького Сходу. З англійської книжку переклала Софія Андрухович.
Фото з офіційного сайту видавництва “Човен”
У передмові до видання дружина письменника Дженніфер Гоманс називає ці тексти «збіркою одержимостей Тоні», наголошуючи на важливому значенні для автора кожної з тем. Крім того, вона ділиться з читачем головним принципом письма Джадта. «Із чистим сумлінням» – це був найвищий стандарт, якого той дотримувався в усьому, що писав. Світоглядними орієнтирами для нього були двоє митців: автор роману «Чума» Альбер Камю та широко знаний своєю антиутопією «1984» Джордж Орвелл. «Це ті плечі, на які він спирався, люди, на яких він намагався орієнтуватися з чистим сумлінням».
За жанром тексти Джадта – есеї та рецензії, що публікували у таких виданнях, як The New York Review of Books, New Republic, The New York Times, Financial Times та ін. Власне, саме книжкова рецензія і звертає на себе особливу увагу. На відміну від багатьох українських літературних критиків, які зазвичай публікують у медіа інформативні відгуки на прочитане, Джадт вдається до зовсім іншого методу. Пишучи рецензії, він активно дискутує з авторами книжок, аналізує їхні теорії, викриває помилки й неточності. Тож маємо нагоду побачити на прикладі Джадта справді професійного рецензента й водночас помріяти про схожі медіа в Україні, які би публікували такі фахові тексти про книжки й, відповідно, авдиторію, готову їх сприймати.
Есеї Джадта – це інтелектуальна проза, що вчить нас аналізувати події минулого й теперішнього крізь призму їхньої ваги для майбутнього. Автор повсякчас апелює до складних тем і подає власне бачення проблем імміграції, Східної Європи, кризи на Близькому Сході, ядерної зброї, тероризму тощо.
Особливе місце в книжці займає розділ «Ізраїль, Голокост, євреї». Для автора бути євреєм – це «єдина ідентичність, якою він володів». Як згадує його дружина, Джадт не був релігійним і не ходив до синагоги, але ця частина його минулого завжди була визначальною для формування світогляду письменника. В есеях автор міркує про минуле й сучасне Ізраїлю та його значення для багатьох поколінь: «Ізраїль потребував євреїв, а євреї потребували Ізраїлю». Особливо відчутно це було після Другої світової війни, коли «багато мільйонів євреїв, які жили за межами Ізраїлю, часто знаходили підтримку в самому його існуванні». Окремий текст Джадт присвятив дослідженню «сіонізму» та проблемі антисемітизму, а також своєму баченню розвитку подій на Близькому Сході.
Багато есеїв у книжці стосуються внутрішньої та зовнішньої політики США, а також впливу Вашингтона на світовий порядок. Згадані теми він розглядає з перспективи двадцятого століття з його «суперечками та здобутками, ідеалами та страхами», які, втім, уже поступилися новим викликам наступної епохи. Джадт розмірковує над тим, чого навчилося суспільство за цей період та що чекає нове «покоління невизначеності».
Фінальним акордом книжки є три есе Джадта про впливових людей ХХ століття: французького історика й інтелектуала Франсуа Фюре, ізраїльського письменника і журналіста Амоса Елона та польського філософа й фахівця з марксизму Лешека Колаковського. Кожен із цих текстів – особисті рефлексії автора, які допомагають читачеві краще зрозуміти особистості цих публічних інтелектуалів та їхнє значення для світової історії.
Початок ХХІ століття як час «покоління невизначеності», за Тоні Джадтом, ознаменувався піднесенням епохи постправди, в якій ми сьогодні живемо. Світ, де «альтернативні факти» підміняють справжні, а відчуття важливіші за очевидні докази. Про це, зокрема, йдеться в книжці американського філософа та викладача Гарвардської вищої школи Лі Макінтайра «Постправда».
Фото з офіційного сайту видавництва ArtHuss
2016-го року видавництво Oxford University Press саме «постправду» (post-truth) назвало словом року. За визначенням Оксфордського словника, постправда «стосується або позначає обставини, у яких об’єктивні факти меншою мірою впливають на суспільну думку, ніж апелювання до емоцій та особистих переконань». Як писав англійський письменник Джордж Орвелл, «люди можуть передбачити майбутнє, лише коли воно збігається з їхніми бажаннями, і водночас здатні ігнорувати найочевидніші факти, якщо ті небажані». Це буквально означає: те, в що ми віримо, може впливати на наше сприйняття того, як є насправді (в теорії – мотивоване судження). Формуванню такої реальности значною мірою сприяли соціальні мережі, зокрема Facebook, алгоритми якого витворюють для користувачів ідеальні інформаційні бульбашки. «Нині легше, ніж раніше, оточити себе людьми, які мислять подібно», – міркує Лі Макінтайр. І цілком зрозуміло, що користувачі не хочуть виходити з такої зони комфорту.
«Хресним батьком» постправди письменник називає постмодернізм із його розмитістю жанрової парадигми, проголошенням відносности істини й цінностей, недовірою до авторитетів, іронією тощо. Також він аналізує зв’язок постправди й науки. «Коли наші лідери або більшість нашого суспільства заперечують засадничі факти, – пише Лі Макінтайр, – наслідки для світу можуть бути карколомно руйнівними». Передусім важливо посіяти сумнів, а далі знайти аргументи, щоб підсилити його. Так, зокрема, сталося 1953 року, коли представники тютюнових компаній фінансували дослідження, які доводять, що не існує «остаточного зв’язку» між курінням і раком легень. Таку стратегію «успішно використали в наступних наукових «дискусіях» – про Ініціативу стратегічної оборони Рейгана, ядерну зиму, кислотні дощі, озонові діри і глобальне потепління» тощо.
Фото з офіційного сайту видавництва ArtHuss
Автор показує й те, до чого призвела об’єктивність у медіа, коли ЗМІ почали надавати однакову кількість часу для виступу представникам двох протилежних таборів, а читач/глядач мав зробити висновки самостійно. Подекуди це призводило до жахливих наслідків. «Представивши протилежну, брехливу позицію до чогось, що є правдою, журналісти створюють підґрунтя для мотивованого судження». Це своєю чергою ще більше заплутує споживача інформації і сприяє викривленню фактів.
Особливо дістається в книжці експрезиденту США Дональду Трампу, який уже став хрестоматійним прикладом для дослідників ЗМІ. Свого часу він узяв за звичку називати кожне медіаповідомлення, яке йому не подобається, фейковими новинами. В такий спосіб він поставив під сумнів і без того нестійкий авторитет ЗМІ, які сьогодні часто не встигають за соцмережами. Занепад традиційних медіа, які «не витримали конкуренції з інформресурсами з ангажованими позиціями», і злет соцмереж витворили реальність, у якій людям не потрібно чекати випуску новин, адже думку президента вони можуть почути безпосередньо в твіттері чи фейсбуку.
Які основні уроки читачеві варто засвоїти з цієї книжки? По-перше, те, що брехні завжди варто чинити опір і спростовувати неправдиві дані. Адже в кожної неправди є авдиторія, яку потрібно врятувати, поки це можливо. По-друге, не факт, що коли ми почуємо правду, то повіримо в неї. Але якщо вона буде ширитися з усіх можливих платформ, то люди почнуть до неї прислухатися. Виграти у боротьбі за істину можна лише тоді, коли ми будемо розвивати в суспільстві критичне мислення і боротися з постправдою… передусім у собі.
