0
Вікторія Рижак вступила до університету попри недоступність Чернівців. Щодня дівчина їздить із Шубранця громадським транспортом і не пропускає навчання, навіть якщо дорога займає більше часу, ніж самі пари.
«Шпальта» продовжує проєкт «Відкриті», у якому знайомить вас з історіями особливих людей.
Розповідаємо про те, як змінюється життя родини, в якій народжується особлива дитина, та історії дорослих, котрі «не такі, як усі».
Вікторія Рижак із села Шубранця Заставнівського району. Їй 19 років. У дівчини ДЦП внаслідок травми під час пологів матері.
Додому – як на канікули
Дівчина розповідає, що завжди розуміла, що вона «особлива», але діагноз ніколи їй не заважав.
«Мене так виховали, що я не бачила у цьому чогось поганого. Я гралася з усіма дітками нарівні, я робила все те, що й інші. Але я знала, що все роблю по-своєму, трішки довше.
Коли мені поставили цей діагноз, батькам сказали, що якщо я до 15 років почну ходити – це буде диво, адже з таким діагнозом не ходять і самі себе ніяк не осблуговують», — розповідає дівчина.
Віка почала ходити у три з половиною роки. Це були невпевнені кроки і тільки за допомогою рідних, але вона ходила. Далі дівчина пересувалася з підтримкою, і зараз ходить за допомогою ціпка на вулиці.
Вікторія згадує, що у дитинстві багато часу перебувала на різних реабілітаціях. Мама тоді навіть пішла з роботи, аби бути поруч із донькою.
«Моє дитинство – це лікарі і реабілітації. Я могла бути у різних центрах по два-три тижні і повертатися додому на тиждень, як на канікули. Реабілітація була найрізноманітніша: від процедур до гіпсування. Але так було до моменту, коли оперативне втручання не стало необхідністю. У сім років мене вперше прооперували, загалом операцій у мене було три. Всі вони були важкі і з тривалим реабілітаційним процесом після, але вони дали результат. Моя форма ДЦП у дитинстві і зараз – дуже різні речі».
Аби не пропустити великий відрізок навчального року через реабілітації, дівчина навчалася на індивідуальній формі. Віка каже, що бачить у цьому і багато мінусів. Адже вважає, що діагноз і ставлення оточення до нього трішки її розслабили і не давали бути самостійною.
«Були випадки, що надворі йде дощ. І я не йшла до школи не тому, що не можу, а тому, що не хочу. Ну, до мене ж прийдуть додому. Мене це трішки розслабило. За мною завжди був належний нагляд і підтримка близьких. Я знала, що мене не покинуть і допоможуть у всьому. Але водночас я й хотіла більш самостійною бути. Донедавна я Чернівці бачила лише з вікна машини – просто не було потреби виходити», — кажфе Віка.
Дуже хотіла в університет
Вікторія розповідає, що після школи дуже хотіла вступити до університету. Її ніхто від цієї ідеї не відмовляв, але часто казали, що їй буде дуже важко.
«Мені казали, що я навіть не уявляю, як то. Це важче, ніж у школі. Це далеко. Треба буде постійно їздити у громадському транспорті. Але мене це не злякало. Я хотіла вчитися – і я вчуся. Я дуже захоплююся історією і вивченням архівів. А ще я дуже люблю читати. Біля мене завжди є книга, у місяць можу прочитати їх 3-4. І я вступила на філологічний факультет».
На пари щодня дівчина їздить із села. Каже, що саме завдяки навчанню зуміла організувати себе. Тепер вона розраховує час так, щоб усюди встигнути. До міста дістається маршруткою, потім пересідає у тролейбус. Якщо він переповнений – вона мусить чекати на інший, адже їй потрібно комфортно сісти або ж мати доступ до поручнів. На дорогу витрачає в середньому півтори години і навчання ніколи не пропускала. Часто Віка приїжджала із села задля однієї пари в день.
На карантині Вікторії вдома стає нудно. Дівчина весь вільний час розвивається. Почала заробляти репетиторством. А ще удосконалює свій голос, адже у неї є мрія.
«Книги – моя любов. І я хочу озвучити книгу. Для цього я багато працюю над своєю дикцією і голосом», — зізнається Віка.
Дівчина бачить себе у сфері редакторства й у роботі з текстами. Якщо раніше не уявляла себе на роботі у школі, то зараз до професії вчителя ставиться не так категорично.
Дівчина запевняє всіх: інвалідність — ніяк не вирок. І попросити допомоги у когось піднятися по сходах чи перейти дорогу у складному місці не страшно.
Фото Володимира Гуцула
