0
Рецензії від книжкової оглядачки Лілії Шутяк.
Фото https://center.ucu.edu.ua
Колумбійський письменник Ґабріель Ґарсія Маркес прожив майже 90 років і зумів побороти рак. Він народився 6 березня 1927-го в місті Аракатаці, яке згодом прославить на весь світ у романі «Сто років самотності». Саме воно стане прототипом Макондо зі згаданої книжки. Щоб догодити батькові, майбутній нобелівський лавреат вступить на факультет права, хоча вже з юних років хлопець відчував потяг до писання.
На щастя, Ґабо (як його називали) вчасно схаменувся, й світова література отримала одного з найвизначніших своїх представників. Так, роман «Сто років самотності» критики й науковці вважають другим за важливістю твором іспанською мовою після «Дон Кіхота» Міґеля Сервантеса. Його переклали 35 мовами й у світі продали більше 30 мільйонів екземплярів цього видання.
Через відсутність грошей на початку своєї кар’єри Ґабріель Ґарсія Маркес жив у публічних будинках. Під час роботи митець викурював по три пачки цигарок на день і відвідав чимало країн світу. Укладач п’ятитомника «Журналістські праці» Жак Жіфляр назвав Маркеса «колумбійським журналістом, який мандрує світом». Письменник відвідав Польщу, Італію, Францію, Венесуелу, США і навіть побував у Чопі – маленькому містечку на Закарпатті, про яке пізніше згадає у своєму есе «СРСР: 22 400 000 квадратних кілометрів без жодної реклами кока-коли».
Але, як стверджував Маркес, «я хочу, аби мене пам’ятали не як автора «Ста років самотності чи лавреата Нобелівської премії, а як газетяра». Допомогти в цьому українському читачеві повинна книжка «Скандал сторіччя», у якій зібрано 50 текстів автора для газет і журналів, опублікованих упродовж 1950-1984 років. Вона входить до книжкової серії «Writers on Writing» «Видавництва Анетти Антоненко». Як ідеться на сайті, ця серія містить «досі не перекладені українською мовою публіцистичні твори та есеїстику всесвітньо відомих авторів й українських письменників». Наразі, крім згаданої книжки, світ побачили видання аргентинського прозаїка та поета Хорхе Луїс Борхеса, французького автора Еріка-Емманюеля Шмітта, бразильської та української письменниць Кларісе Ліспектор і Євгенії Кононенко. Всі вони висвітлюють теми, пов’язані з письменництвом і психологією творчости.
Фото https://center.ucu.edu.ua
«Скандал сторіччя» розкриває читачам Ґабріеля Ґарсію Маркеса з нового боку. Тексти, вміщені в антології, написані в жанрах репортажу, колонки, замітки, портрету, хроніки та ін. Вони торкаються різних сфер життя і діяльности автора. Зокрема, він висвітлює соціальні проблеми, пишучи про незаконне викрадення жінок, трансвеститів і проституцію («Жінки, що зникають в Парижі, опиняються в Каракасі?», «Нове найстаріше на світі ремесло»), нерідко розповідає про свої відрядження («Я побував в Угорщині»), робить огляд міжнародних новин («Найчудовіший на світі рік»), а також не гребує містичною тематикою («Страшна оповідка для новорічної ночі», «Привиди доріг») тощо.
У своїх матеріалах автор часто демонструє іронію і почуття гумору. Наприклад, розповідаючи про Папу, який поїхав у відпустку («Й. С. їде на відпочинок»). У тексті Маркес докладно описує підлеглих понтифіка, як його зустрічав дорогою натовп, а паралельно вплітає історію про голову вбитої жінки, яку шукають водолази в озері.
Крім того, багатьом його творам властива манера саспенсу в цілком гічкоківському розумінні цього слова. Тут ідеться про свідоме нагнітання напруги, в якій перебуває читач чи глядач, страх невідомого, тривожність, напружене очікування та передчуття чогось жахливого. Такими є, до прикладу, статті «Чоловік приходить у дощ», у якому жінка чекає чоловіка, або «6 червня 1958 року: Каракас без води» про проблеми з водопостачанням, чи відсутність вакцини від сказу, яку везли для хлопчика аж із США («Лиш дванадцять годин на його порятунок»).
У журналістських матеріалах Маркеса чимало відсилань і до його всесвітньо відомого роману «Сто років самотності». Серед тем – розповідь про риб, які падали з неба («Пояснена помилка»), згадки батьківщини письменника — міста Аракатаки, а також начерки до цього твору («Дім родини Буендіа»). Однойменний репортаж, що дав назву збірці «Скандал сторіччя», – це серія хронік із Рима, в яких ідеться про резонансне вбивство дівчини Вільми Монтензі й те, як преса щоразу роздувала цю сенсацію.
Вічне протистояння і внутрішня боротьба, що відбувалася в Маркеса між двома його іпостасями – журналіста і письменника, – помітна і в «Скандалі сторіччя». Його захоплення першим було настільки велике, що колумбієць називав професію журналіста «найкращим на світі ремеслом». До речі, Ґабріель Ґарсія Маркес не лише працював у ЗМІ (газети «Ель Еральдо», «Ель Експектадор», «Ель Паїс»), а також став засновником шести видань. Частину грошей зі своєї Нобелівської премії митець витратив на те, щоб купити журнал «Камбіо» і запустити його в роботу.
«Журналістика – це професія, – писав він, – що найбільше схожа на бокс, із тією перевагою, що завжди перемагає машинка, і з тим недоліком, що не можна викидати рушник». Серед іншого, прерогативу цього заняття він вбачає у тому, що це — одне з найстаріших у світі ремесел, яке ще довго буде потрібне суспільству. «Завжди буде людина, яка читатиме статтю на розі аптеки, і завжди (через люб’язність) буде група громадян, готових її слухати – хоча б для того, аби відчути демократичну насолоду не погоджуватися», – міркує автор у замітці «Провісники».
Водночас письменництво у його розумінні – ремесло самогубне. «Жодне не вимагає стільки часу, роботи, такої посвяти порівняно з безпосередніми прибутками», – зауважує автор у тексті «Злигодні письменника». Окрім його міркувань про це заняття, у «Скандалі сторіччя» читач знайде чимало літературно-критичних публікацій, зокрема щодо різних культурних подій та митців (так, Маркес пише про вплив на свою творчість Гемінґвея, цитує Хорхе Луїса Борхеса, захоплюється Вільямом Фолкнером). У статті «Ще трохи про літературу і дійсність» він розкриває основний стилістичний прийом свого письма, який, власне, зближує його літературну творчість із журналістською. «Ми, письменники Латинської Америки і Карибів, – стверджує Маркес, – мусимо визнати, поклавши руку на серце, що дійсність є кращим письменником, ніж ми. Нашим призначенням і, можливо, нашим блаженством, є намагатися скромно її наслідувати – так добре, як тільки ми можемо». В цьому – один із секретів майстерности Ґабріеля Ґарсії Маркеса, лавреата Нобелівської премії із літератури, політичного діяча, «корисного ідіота Фіделя Кастро», затятого курця, батька двох синів і автора «Скандалу сторіччя» – книжки, де сховано секрет тієї журналістики, якої вже нема.
