0
Рецензії від книжкової оглядачки Лілії Шутяк.
14 лютого – день, коли жителі нашої планети діляться на дві групи: ті, які з нетерпінням чекають можливости привітати своїх «половинок» зі святом закоханих, і ті, які не люблять День святого Валентина. Та мало хто знає, що є ще й третя група людей – прихильники читання, які 14 лютого відзначають Міжнародний день дарування книжок. Думаю, ці два свята невипадково збігаються, адже що може бути кращим, ніж дарувати книжки про любов? Зібрала для вас три видання, які містять різні відтінки цього почуття, а головне – тут є книжки як для дорослих, так і для дітей.
Небагато авторів розповідали про кохання так стисло і влучно, як це зробив американський письменник Реймонд Карвер (1938–1988) у своїй збірці «Про що ми говоримо, коли говоримо про любов». Автора називають майстром короткої прози № 1 та «американським Чеховим», і, маю сказати, цілком заслужено. Свого часу творчість Карвера припала до душі відомому письменнику Харукі Муракамі, який переклав його твори японською. А віднедавна переконатися в особливостях мінімалістичного стилю американського літератора може й український читач. У перекладі Юрія Паустовського світ побачила книжка «Про що ми говоримо, коли говоримо про любов».
Книжка містить 17 коротких історій, об’єднаних спільною темою. Любов тут має найрізноманітніші форми, але здебільшого вона нещаслива. Як у випадку Дуейна, що зрадив свою дружину Холлі з прибиральницею («Альтанка»), самотнього чоловіка, який розпродував усе своє майно з будинку – ймовірно, після втрати близької людини («Може, потанцюєте?»), восьмирічного Скотті, якого напередодні Дня народження збила машина («Ванна»), чи пари, що в процесі розриву не може поділити дитину («Популярна механіка»). У кожній з історій автор тонко вловив і передав момент з’ясування стосунків і розбитих надій. Якими б щасливими герої не були, Карвер нагадує, що смерть або втрата дорогих нам людей завжди поруч.
Жанрово тексти зі збірки – то замальовки з конкретного моменту життя людей, який авторові вдається виловити й описати. Особливість історій у тому, що не всі вони завершені, часто це лише шматочки пазла. Такий прийом дає можливість читачеві самому додумувати розвиток сюжету й те, що станеться з героями потім або що передувало тій чи іншій сцені.
У своїх оповіданнях Реймонд Карвер використовує прості короткі речення. Особливої уваги він приділяє деталям – атмосфері, діалогам, зовнішньому вигляду персонажів. Цим його стиль дещо нагадує Гемінґвея, яким, до речі, Карвер нахидався. Його вплив відчутний і тематично. У збірці є історії про риболовлю та мисливство («Третє, що вбило мого батька», «Спокій») – теми, до яких часто звертався нобелівський лавреат із літератури, автор «Прощавай, зброє», «Старий і море», «По кому подзвін» та ін.
Оповідання, що дало назву збірці, порушує декілька важливих питань: хіба можна взагалі розібратися в чужих проблемах? Що таке справжня любов? І де межа між коханням і божевіллям? Дві пари згадують свої минулі й теперішні стосунки і намагаються зрозуміти суть цього алогічного почуття.
Аналізувати – це, звичайно, добре. Але коли ми говоримо про любов, то в ній мало раціонального. Особливо в тілесних стосунках. Як, наприклад, у скандальному романі Девіда Герберта Лоуренса «Коханець леді Чаттерлей», що вийшов українською в перекладі Соломії Павличко. Коли я читала цей твір, то єдине питання, що в мене виникало: «Як такий текст могли опублікувати в Англії початку ХХ століття?» А в тому-то й річ, що не могли. Офіційно книжка побачила світ на батьківщині автора лише 1960 року і за три місяці розійшлася тиражем у 3 мільйони примірників.
Роман торкається одразу декількох чутливих тем, які, між іншим, і сьогодні належать до сфери потаємного. Авжеж, ідеться тут про секс. У книзі письменник детально описує всі відтінки пристрасти між аристократкою Конні та єґерем її чоловіка Меллорзом. Фізичний потяг, що виник між героями, в один момент стає рятівним для обох – у випадку з Конні звільняє її від чоловіка-імпотента, а єґерю повертає віру в життя і людей.
«Коханець…» – це роман про варіації любови. Фізичну (між представниками різних класів – Конні й Меллорзом); материнську – прикладом чого слугують стосунки між сером Кліффордом та його доглядальницею місіс Болтон (не без збочень і тут, до речі); власницьку, що спостерігаємо в стосунках повії Берти та її чоловіка Меллорза, якого вона нізащо не хоче відпустити.
Загалом ця книжка – спосіб автора протистояти нудній пуританській моралі й суспільним нормам, що утискають людей у їхньому прагненні бути щасливими. Яка різниця – з ким. Головне – у злагоді з собою.
Осучаснити роман допомогли концептуальні ілюстрації творчої майстерні «Аґрафка», що створюють красиве тло цій пристрасно-чуттєвій історії початку минулого століття.
Любов дорослих – це одна справа. А як говорити про такі почуття з дітьми? Тут може стати в пригоді книжка американського письменника та вчителя йоги Ейтана Борітцера «Що таке Любов?». Вона вийшла в українському перекладі Юлії Любки в серії «Що таке?». Остання складається з 15 книжок на складні теми, які допомагають пояснити дітям, що таке Бог, Краса, Мир, Правда, Гроші, Повага тощо. Ця серія освітніх книжок здобула міжнародне визнання, а права на переклад та видання Борітцера продали до Індії, Китаю, Японії, Кореї, Швеції, Франції, Італії та інших країн. Українською було опубліковано чотири книжки автора: «Що таке Любов?», «Що таке Бог?», «Що таке Краса?» і «Що таке Смерть?». Усі вони білігвальні (англо-українські).
«Що таке Любов?» – книжка для дітей віком від 4-х років, у якій доступно пояснена ця непроста тема. Яскраві ілюстрації до видання створила американська художниця, випускниця Art Cebter College of Design Роббі Марантц. Її роботи користуються популярністю серед таких видань, як «Time» та «New York Times».
Не всі дорослі могли б так влучно, як автор, сформулювати, звідки ж виникає це «найсильніше внутрішнє почуття» людини, а тим паче обрати для цього такі прості й водночас близькі всім асоціації. «Якщо ти любиш морозиво, – пише Ейтан Борітцер, – чи так само дитина в Японії любить його, як і ти?» А якщо так, то яка ця любов на дотик? Чи має вона смак і запах?
У книзі чимало виховних моментів. Зокрема автор підтримує ту думку, що всі люди рівні, тому любити треба не лише близьких, а й зовсім далеких людей і особливо тих, «чий колір шкіри відрізняється від твого». Він стверджує, що любов’ю потрібно ділитися навіть із тими, хто робить тобі зло. Адже в такий спосіб одна людина може повпливати на майбутні рішення іншої і допомогти їй виправитися. Гадаю, до схожих думок буде незайвим прислухатися і багатьом дорослим. Адже любов – це не завжди шалена пристрасть чи взаємозалежність. Це також добре і світле почуття, яке варто плекати в собі з дитинства і не боятися частіше казати вголос: «Я тебе люблю».
