0
Рецензії від книжкової оглядачки Лілії Шутяк.
Уже доброю традицією для Юрія Андруховича став вихід нової книжки напередодні нового року. Так сталося, наприклад, із «Коханцями Юстиції» – паранормальним романом, що побачив світ на початку 2018 року й до його завершення отримав чимало відзнак, серед яких, зокрема, Книга року ВВС. «Радіо Ніч» з’явився у грудні 2020-го й одразу здобув схвальні відгуки критиків, які встигли з ним ознайомитися у розпал новорічно-різдвяних свят. Бо є за що.
Почнімо з того, що, на превеликий захват публіки, «Радіо Ніч» – це таки роман. Після появи тих же «Коханців Юстиції» автору закидали фрагментарний характер книжки, яку можна розглядати як окремі історії, а не повноцінний роман. Із «Радіо Ніч» усе навпаки. Більше чотирьохсот сторінок добре виписаного, цілісного й актуального тексту, що не дасть ні хвилини спокою, поки не буде дочитаний до фіналу. Хоча й тут автор постарався. Історія з текстової плавно перетікає в музичну і завдяки новітнім технологіям, як-от QR-код на звороті книжки, читач отримує доступ до програми «Rotsky’s List – Список Ротського». Це перелік композицій, що з’являються у творі і які автор рекомендує для нічного слухання. Зрештою, ці пісні можна так само успішно слухати в процесі читання роману для створення автентичної атмосфери або не слухати взагалі. Такий паралельний вимір твору, безумовно, додає йому нового звучання. Як і мова письменника, неймовірно милозвучна й музична.
Власне, про що ж цей роман? Головний герой — Йосип Ротський (він же Йос) — «претензійний гібрид Бродського і Рота», як пише про нього біограф, що періодично з’являється в тексті й перехоплює оповідь. У минулому – успішний музикант, учасник відомого бенду, який у 90-х гастролював Україною і не лише. Серед особливостей героя варто назвати те, що в нього були очі різного кольору, а сорочки Йос зазвичай носив світлі й однотонні. «Можливо, це пояснювалося гетерохромією – досить рідкісним явищем, за якого райдужна оболонка кожного ока має інше забарвлення». Через певні життєві обставини чоловік втратив здатність грати. Тож радіо стає його новим інструментом.
На запрошення власника закладу «Хата морґана» Мирослава-Яромира Сервуса (можна просто Мефа) Йос починає вести етер із цього клубу. «Програми Ротського не призначалися для етеру – лише для гостей закладу, постійних відвідувачів або й випадкових зайд. Це було внутрішнє радіо, краще сказати, імпровізований театр монологів з елементами радіошоу». Як не дивно, цей проєкт став доволі успішним, і люди приходили слухати дивного чоловіка у будці, на плечі якого часто сидів крук Едґар – вірний супутник Йоса.
До речі, ідея радіо вже віддавна близька Андруховичу. Як розповів письменник ще у вересні на першій презентації неопублікованої на той час книжки у рамках ХІ Міжнародного поетичного фестивалю MERIDIAN CZERNOWITZ, під час інтерв’ю у Варшаві 2005 року його запитали, серед іншого, чим той буде займатися, якщо перестане писати. «Я відповів, – каже автор, – що в такому разі хотів би заснувати власну радіостанцію, винятково нічну. Я не буду спати вночі, крутитиму в етері свою улюблену музику і щось розповідатиму. Й оскільки надаю перевагу мінорній музиці, то звідси й назва радіостанції – «Радіо Смуток». На цьому історія завершилася, аж поки я не пригадав цього епізоду наприкінці 2017-го року, коли очікував виходу роману «Коханці Юстиції». Тоді й вирішив, що наступний твір буде називатися «Радіо Смуток» і там буде герой, який має свою нічну радіостанцію. Згодом, щоправда, його назву довелося змінити».
У житті Йосип Ротський зазнав декілька любовних захоплень, про два з яких автор розповідає особливо докладно. Перша з них – Аніта Назатті, яка ще в підлітковому віці закохується у відомого в той час музиканта, 34-літнього Йоса. Різниця у віці не стає на заваді героям, а навпаки. Аналогічна ситуація зі ще одним коханням Йоса – загадковою Аніме, вірною супутницею чоловіка у численних переховуваннях і втечах. «Я жив без любові. – говорить Йос. – Й повірив, що вона вигадка. Я змусив себе повірити. Я провадив цілком полігамне собі, експериментальне життя і з кожною новою закоханістю впевнювався, що немає нічого». Можливо, однією з причин такого ставлення була й попередня робота героя – зйомки у порно. Цей цікавий факт також існує в біографії Ротського.
До речі, про вік героя. З тих відомостей, які ми отримуємо від автора, складається враження, ніби Йос – вічний. Як і, вірилося, його крук Едґар. На своєрідну позачасовість натякає й сюжетне обрамлення книжки. Події роману відбуваються 13 грудня. І ця одна ніч вміщає стільки подій і сенсів.
За життя героєві довелося не лише грати і любити, але й «приміряти на себе долю багатьох інших Йосипів». Зокрема, він був під час революції барикадним піаністом Аґресором, який боровся «музикою, а не кулями». Автор зумисне не називає країну, хоча читач одразу вловлює порівняння з подіями на Майдані. Щоправда, з тим самим успіхом це можуть бути й нещодавні події в Білорусі. Такий символізм тільки підкреслює універсальність роману. Відсилання до українських реалій тим болісніше, коли Андрухович пише про «занапащену екологію, сморід, нечистоти й пилюку; повсюдне, площею з гектари, горіння трави; занадто часту відсутність каналізаційних люків та хабарі як головний рушій будь-яких суспільних процесів». Бо, власне, «такого типу влада псує громадян навіть швидше, ніж себе саму». Чого лише вартує передостанній диктатор Європи Шмош та його режим!
Фото Василя Салиги
Не так легко піддається дефініції і жанр цього роману. За визначенням літературного редактора книжки Олександра Бойченка, «Радіо Ніч» – це «простір, у якому авантюрний роман зустрічається з фентезі, а Девід Бові – з мандрівними музикантами Середньовіччя». Філософ і письменник Володимир Єрмоленко назвав «Радіо Ніч» акустичним романом. У тексті є трохи детективу, містики, соціально-політичної проблематики, а також чимало відсилань до інших авторів і книжок: Роберта Вальзера (власне, його «Прогулянку» Юрій Андрухович переклав українською), Едґара По, Михайла Булгакова, Йоганна Вольфґанґа фон Ґете, Біблії, Тибетської книги мертвих та ін.
Серед інших романів Андруховича «Радіо Ніч» займає особливе місце, десь поруч із «Дванадцять обручів» та «Рекреаціями». Власне, зв’язок із останнім відчутний ще й на рівні алюзій. Так, у «Рекреаціях» на фестивалі має виступати гурт «Доктор Тагабат», а головний герой «Радіо Ночі» Ротський – клавішник цього гурту. Уважний читач помітить ще одну паралель, адже Доктор Тагабат – це персонаж із новели «Я (романтика)» Миколи Хвильового. Роман Юрія Андруховича має велику кількість подібних нашарувань і таємниць. І ось читач їх ніби потроху розгадує, одну за одною, водночас автор щоразу підкидає нову поживу для роздумів і рефлексій. Завдяки такому прийому твір не лише інтригує, але й тримає в постійній інтелектуальній напрузі. Відчути її варто якомога скоріше. І це однозначно стане одним із найкращих книжкових вражень цього року.
