Любов не для всіх: перспективи одностатевого партнерства в Україні

Про ЛГБТ+ рух у Європі, одностатевий шлюб та реєстроване партнерство, перспективи закону про цивільне партнерство в Україні.

Українські ЛГБТ-пари не можуть узаконити свої стосунки, провідати одне одного у реанімації, зареєструвати права на дитину партнера, яку виховують разом. Законодавчо закріпити їхні відносини повинен ЗУ «Про цивільне партнерство», проєкт якого ще три роки тому мав розробити Кабінет Міністрів України. Однак помітних кроків у цьому напрямку не зробили й досі. Які обставини визначають ухвалення цього закону та що стоїть на заваді?

ЛГБТ+ рух у Європі: кроки вперед та назад

У грудні 2020 року парламент Швейцарії ухвалив закон про «шлюб для всіх», ставши тридцятою у світі країною, що легалізувала реєстрацію одностатевих стосунків.

Раніше цього ж місяця Національна асамблея Угорщини ухвалила закон, який фактично забороняє всиновлення дітей одностатевими парами. Згідно з новими нормами конституції, усиновлення доступне лише для одружених та, за наявности спеціального дозволу від держави, самотніх осіб. Оскільки одностатевий шлюб в Угорщині заборонений (дозволене, однак, реєстроване партнерство), а необхідне схвалення надаватиме міністерка сімейних справ, яка пропагує консервативну модель традиційної сім’ї, ЛГБТ-пари більше не зможуть ставати батьками завдяки механізму, коли дитину всиновлює лише один із партнерів.

Погіршення прав ЛГБТ-спільноти у нашого західного сусіда – не виняток серед країн Європи. Попри загальний прогрес у регіоні, в окремих державах помітні негативні тенденції. Про це йдеться в опитуванні FRA – Агенції ЄС із питань основних прав людини, опублікованому у травні 2020 року. Дослідження провели серед рекордних 140 тисяч представників ЛГБТ+ у 27 країнах ЄС, Великій Британії, Сербії та Північній Македонії.

У Польщі та Франції більшість респондентів заявила, що нетерпимість до ЛГБТ-спільноти в їхніх країнах зросла (68% та 54% відповідно). Загалом, шість із десяти опитаних уникають триматися за руки з партнером у публічних місцях задля власної безпеки.

Ці факти демонструють, що навіть у демократичних країнах, де ЛГБТ-рух уже досяг певних позитивних змін, боротьба за рівність прав продовжується. Однак наявність цих змін у консервативних та релігійних суспільствах дає надію, що з часом вони стануть можливими і в Україні.

Засуджувати не можна підтримати: реалії ЛГБТ+ спільноти в Україні

Життя ЛГБТ-спільноти в Україні досі визначають упередження правового та соціального характеру. Її представники регулярно потерпають від фізичного та морального насильства, дискримінації законодавством, правозахисними органами й церквою та нетерпимости українського суспільства.

Так, соціологічне опитування, яке проводив 2016 року Київський міжнародний інститут соціології на замовлення правозахисного ЛГБТ-центру «Наш світ», показало, що 60% українців ставляться до ЛГБТ-людей негативно, і лише 4% – позитивно; 45% вважають, що мають існувати певні обмеження їхніх прав. Безумовно, ці цифри навряд чи залишаються незмінними сьогодні. Все ж, лише з січня по серпень 2019 року було зафіксовано 279 випадків дій на ґрунті гомофобії та трансфобії, дискримінації та інших порушень прав учасників спільноти. За перші вісім місяців 2020-го задокументованими є 108 таких випадків, оскільки внаслідок пандемії коронавірусу багато заходів довелося скасувати, що зменшило активність спільноти і, відповідно, напади на неї.

Образи, погрози, цькування, насильство легкої та середньої тяжкости, блокування та напади на ЛГБТ-акції й організації, пошкодження їхнього майна, здирництво, шантаж та навіть вбивства на ґрунті ненависти задокументовані у звітах про становище ЛГБТ в Україні моніторингової мережі Центру «Наш світ».

Вбивства можуть статися, наприклад, в результаті сварки між знайомими через сексуальну орієнтацію когось із них, розповідає експерт Центру Андрій Кравчук.

«Також трапляються вбивства з корисливими мотивами, коли, призначивши побачення, людина запрошує до себе незнайомця, який виявляється злочинцем», – додає експерт.

Злочин ненависти – це будь-яке кримінальне правопорушення, скоєне з мотивів нетерпимости, яке має бути злочином і без такого мотиву. Однак механізм притягнення до відповідальности саме за такий злочин в Україні неврегульований. Стаття 161 Кримінального кодексу України («Порушення рівноправности громадян залежно від їхньої расової, національної належности, релігійних переконань, інвалідности та за іншими ознаками») у випадках порушень прав ЛГБТ не працює, вважає громадська активістка Софія Лапіна.

«Довести, що людину побили на вулиці не просто, щоб забрати гаманець, а через те, що вона – гей чи лесбійка, практично неможливо», – зазначає правозахисниця.

«Правильні» та «неправильні» сім’ї

Крім безпеки, ще одна гостре питання для ЛГБТ – проблема нерівности прав. Лесбійські та гей-пари не можуть узаконити свої стосунки, не мають спільних сумісних майнових прав, не можуть усиновити дітей, зареєструвати права на дитину партнера, яку виховують разом.

Стаття 21 Сімейного кодексу України визначає шлюб як «сімейний союз жінки та чоловіка», таким чином фактично унеможливлюючи укладення шлюбу між людьми однієї статі.

«ЛГБТ-сім’ї в Україні позбавлені елементарних базових прав, які мають подружжя», – розповідає Софія Лапіна. «Зокрема, в медичній сфері їм недоступні сімейні страхування, відвідування в лікарні, в реанімації, а коли партнер чи партнерка помирають – право розпоряджатися їхнім тілом та останньою волею», – додає активістка.

2017 року Центр «Наш світ» провів онлайн опитування серед понад півтори тисячі учасників української ЛГБТ-спільноти, з’ясовуючи, зокрема, як такі пари вирішують проблеми, спричинені дискримінацією їхніх стосунків українським законодавством.

За його результатами, майже третина від загальної кількости респондентів шукала можливості, передбачені в українському законодавстві, хоча це потребувало більше часу і коштувало дорожче.

Свіжим прикладом цього може бути приватний договір, укладений між двома киянками у листопаді 2020 року. Цей документ надав жінкам більшість прав подружжя, регулюючи надбання спільного майна та спрощуючи шлях одна до одної в реанімацію або в СІЗО. Проте визнати киянок сім’єю на законодавчому рівні такий договір не може.

Ще 22,5% усіх, хто взяв участь в опитуванні, змушені були вдаватися до незаконних методів вирішення проблем, викликаних дискримінацією одностатевих стосунків. Так, часто провідати свого партнера чи партнерку у реанімації ЛГБТ-пари можуть, лише давши хабара медичному персоналу.

59% респондентів мирилися з неможливістю вирішити проблему – навіть на шкоду власним інтересам.

І хоч це опитування, як зазначають самі автори, не є репрезентативним, оскільки його проводили серед відкритіших та соціально активніших членів спільноти, воно все ж демонструє гостру потребу вирішення питання легалізації одностатевих сімей на законодавчому рівні в Україні.

Шлюб та реєстроване партнерство

Сьогодні одностатеві шлюби дозволені у 30 країнах світу. Однак у багатьох державах зареєструвати відносини ЛГБТ-пари можуть на різних умовах також і завдяки механізмам реєстрованого, домашнього, життєвого партнерства чи цивільного союзу.

Зазвичай шлюб та реєстроване партнерство передбачають майже однакові права та обов’язки. Проте партнерство, як правило, простіше укласти та розірвати. Також цивільним партнерам часто заборонено разом всиновлювати дітей, однак можна узаконити батьківство відносно малюка партнера чи партнерки.

До того ж, іноді гетеросексуальні пари віддають перевагу цивільному партнерству перед традиційним шлюбом через його зручність та сучасність. Так, у Франції 2014-го було зареєстровано понад 173 тисячі «пактів цивільної солідарности», що становили 77% від укладених того ж року шлюбів. 96% пар, які уклали цивільне партнерство, були гетеросексуальними.

2018-го партнерство обрали майже 209 тисяч французьких пар.

Зважаючи на консервативність українського суспільства та церкви, легалізація одностатевих сімей у нашій державі є вірогіднішою завдяки закону про цивільне партнерство, а не одностатевий шлюб.

Перспективи закону про цивільне партнерство в Україні

Український уряд декларує свої добрі наміри, але не робить нічого, щоб їх здійснити.

Так, 2015-го ухвалили План заходів  із реалізації Національної стратегії у сфері прав людини на період до 2020 року. Він передбачав розробку та  подання на розгляд Кабінету Міністрів України законопроєкту про легалізацію в Україні зареєстрованого цивільного партнерства для різностатевих і одностатевих пар з урахуванням майнових і немайнових прав. Зокрема володіння та наслідування майна, утримання одного партнера іншим у разі непрацездатности, конституційного права несвідчення проти свого партнера з терміном виконання до другого кварталу 2017 року.

Однак жодні зрушення у питанні реєстрованого партнерства не відбулися.

У проєкті нового Плану заходів із реалізації Національної стратегії у сфері прав людини, що діятиме з 2021 року, завдання розробити такий законопроєкт зберігається. Цього разу також визначили виконавця – Міністерство юстиції України.

У найбільшої політсили чинного парламенту – партії «Слуга народу» – єдиної позиції щодо одностатевих шлюбів немає, як ще 2019 року заявив тодішній голова партії Дмитро Разумков.

Торік народні депутати цієї політсили висунули певні законодавчі ініціативи на підтримку прав ЛГБТ-спільноти, а також і низку гомофобних та трансфобних законопроєктів. Проте Верховна Рада не підтримала жоден із них.

Попри незацікавленість чинної влади України, окремі редакцій проєкту ЗУ «Про цивільне партнерство» розроблені вже сьогодні.

Наприклад, один такий — експерта Центру «Наш світ» Андрія Кравчука. Створений за Данським прикладом, законопроєкт представляє так звану «модель винятків», коли одностатеві пари мають усі права звичайного подружжя, якщо інше не встановлено законом. Перевага такого підходу – закон не потребуватиме редагування після ухвалення нових законодавчих норм, переконує автор.

Іншу версію ЗУ «Про цивільне партнерство» розробили Українська Гельсінська спілка з прав людини (УГСПЛ) і Національний ЧСЧ-консорціум #MSM_PRO, який складається з трьох організацій: Альянс.Глобал, Асоціація «ЛІГА» та Гей-Форум України.

Законопроєкт використовує «модель переліку», перераховуючи всі права та обов’язки партнерів. Він визначає правовий статус цивільного партнерства як форми сімейних відносин, порядок його державної реєстрації, особисті немайнові та майнові права й обов’язки цивільних партнерів, наслідки державної реєстрації та припинення такого партнерства.

Зокрема, проєкт закону передбачає отримання опікунських прав на дитину партнера чи партнерки.

Проте для того, щоб він не був «похований» у Верховній Раді, ініціювати його повинен Уряд, переконує Андрій Кравчук.

Свобода вибору

Згідно з дослідженням незалежної міжнародної неурядової організації ILGA-Europe, індекс дотримання прав ЛГБТ-людей у сфері законів та державних політик станом на травень 2020 року в Україні становить 22%. Для порівняння, в Словаччині такий індекс оцінюється у 30%, а в Великій Британії він втричі вищий, ніж у нас.

У Німеччині індекс дотримання прав ЛГБТ-людей становить 51%. Ця держава 2017 року дозволила одностатеві шлюби. Цим правом уже три роки користуються не лише німецькі одностатеві пари, але й ЛГБТ-сім’ї з закордону. Зокрема, українці.

ЛГБТ-активіст Стас Міщенко переїхав у Мюнхен чотири роки тому. Після визнання одностатевих шлюбів у Німеччині він одружився з коханим чоловіком. У присутності друзів, родини, та членів церковної спільноти їхній шлюб благословили церемонією в лютеранській церкві.

На відміну від України, тут Стас жодного разу особисто не зіштовхнувся з проявами агресії чи неприйняття:

«Ми можемо з чоловіком вільно йти містом, тримаючись за руки. Ми не мусимо розповідати жодних історій орендодавцю квартири. Щоб винайняти більше житло, ми написали оголошення у найбільшу баварську газету з нашим фото. Мовляв, ми молода щойно одружена родина. Коли ми розповідаємо про сім’ю на роботі, новим сусідам чи ще комусь, ми цілком відкриті».

Німеччина, як і будь-яка країна, не є стовідсотково позбавленою гомофобії, додає Стас. Трапляються напади на ЛГБТ+, образи. Але тут це скоріше винятки, ніж правило. Законодавство захищає спільноту від дискримінації, її члени мають майже рівні права. Проте залишаються недопрацювання з процедурою всиновлення, процесом трансґендерного переходу та інтерсекс-проблемами.

Але це – питання часу, переконаний Стас:

«У Німеччині вільно живуть поряд люди з різних країн, різних віросповідань та орієнтацій. Тут зовсім нові для мене відчуття: безпека, впевненість у собі та в майбутньому, відсутність потреби щось приховувати».

Шлях Німеччини до узаконення одностатевий сімей

Попри розквіт ЛГБТ-руху в Німеччині наприкінці дев’ятнадцятого – на початку двадцятого століть, жорстоке переслідування гомосексуалів націонал-соціалістами пригнітило активність спільноти на тривалий час. Параграф 175, що криміналізував гомосексуальність, діяв у його нацистській редакції до 1969 року.

Сексуальні стосунки між представниками однієї статі, що досягнули 18 років, декриміналізували лише 1973 року. Повністю славнозвісний параграф 175 скасували у вже об’єднаній Німеччині аж 1994-го.

Німецький політик та активіст, який був одним із авторів німецького закону «шлюб для всіх», Фолькер Бек згадує, що перший помітний крок до узаконення одностатевої сім’ї німецька ЛГБТ-спільнота зробила 1992 року.

Тоді, натхненні ухваленням першого у світі закону про реєстроване партнерство у Данії у 1989-го, 250 німецьких пар геїв та лесбійок заявили у місцевих радах про бажання зареєструвати свої стосунки.

«Доти всі протести та масові заходи відбувалися лише у великих містах. Тоді ж люди прочитали у локальній пресі про одностатеві пари у їхніх власних містечках і селах також», – пояснює політик важливість події.

Другим вагомим чинником було ухвалення у 2001 році закону про життєве партнерство (німецькою – «Lebenspartnerschaftsgesetz»). Він поклав на зареєстровані одностатеві пари практично всі обов’язки, наявні у шлюбі, однак надав украй мало прав. Через це ЛГБТ-спільнота Німеччини мала змогу критикувати закон у конституційному суді й серед суспільства загалом. Це наблизило легалізацію «шлюбу для всіх» у 2017 році, переконує його «батько» Фолькер Бек.

Цей закон ухвалили в останній день чинного тоді парламенту напередодні літніх канікул. Після тривалих обговорень та гальмувань його ухвалення консервативними політиками, автори зупинилися на шлюбі лише для одностатевих пар, намагаючись уникнути відкладення голосування до наступної сесії. Так, закон надає повні права сім’ям лесбійок та геїв, однак не вирішує проблем трансґендерів.

«Досягнута рівність – це велика перемога, адже парламент нового скликання з праворадикальною партією «Альтернатива для Німеччини» у складі за наш законопроєкт імовірно не проголосував би», — наголошує політик, який боровся за право на реєстрецію шлюбів одностатевих пар майже 30 років.

Ще одне досягнення ЛГБТ-спільноти Німеччини – можливість повінчатися. Гомосексуальність офіційно викреслили з переліку гріхів НФР ще 1991 року.

«Будь-яка любов заслуговує бути прийнятою», – пояснює доктор Крістіна-Марія Баммель – старша пасторка євангелістської церкви Берлін-Бранденбург-Сілезької Верхньої Лужиції (нім. – Berlin-Brandenburg-schlesischeOberlausitz). Її протестстанська релігійна громада складається з майже мільйона вірян.

Крістіна-Марія Баммель розповідає, що у її громаді вінчати без упереджень щодо сексуальної орієнтації чи ґендерної ідентичности почали саме перед ухваленням закону «шлюб для всіх». Однак багато інших християнських течій Німеччини досі сперечаються про вінчання ЛГБТ-пар. На аргументи тих, хто згадує критику гомосексуальности у Біблії, старша пасторка відповідає, що там засуджується саме насильство. Вінчання ж благословляє любов.

«Содомський гріх» української церкви

В Україні ж церква є одним із найактивніших опонентів ЛГБТ-руху. І, на відміну від праворадикальних організацій, які часто застосовують фізичне насильство проти спільноти, однак не мають ні соціального, ні політичного впливу, позиція церкви є набагато вагомішою.

«Українські церкви значно консервативніші та реакційніші за своїх західних колег. Через представників у парламенті вони блокують всі наші ініціативи законодавчо покращити ситуацію ЛГБТ-спільноти в Україні. Зокрема, церкви виступають проти криміналізації злочинів на ґрунті ненависти за ознаками сексуальної орієнтації та ґендерної ідентичности», – пояснює Андрій Кравчук.

Не можна недооцінювати впливу церкви і на ставлення до спільноти пересічних українців.

Так, 2018 року настоятель УПЦ МП Онуфрій звернувся до Київської міської влади з проханням заборонити проведення Маршу рівности. Київ Прайд Онуфрій назвав публічною та відвертою пропагандою гріха, зокрема статевих збочень.

«Священне Писання рішуче засуджує содомський гріх та будь-які інші протиприродні відхилення», – наголошував він у зверненні.

2019 року вже глава ПЦУ Епіфаній назвав теми ЛГБТ та тендеру «нав’язаними Заходом» і додав, що ЛГБТ-люди «займаються гріхом».

Торік у березні почесний патріарх ПЦУ Філарет в інтерв’ю заявив, що пандемію Covid-19 спричинили одностатеві шлюби.

Такі висловлення релігійних лідерів є дуже небезпечними, адже можуть призвести до збільшення нападів, агресії, дискримінації та схвалення насильства.

«Сьогодні ставлення до ЛГБТ+ у сучасному християнстві набуло більшого значення, ніж навіть віра у Бога. Наші християни готові змиритися з поширенням атеїзму, але дуже проти зміни значення слова «шлюб», яке нібито є основою їхнього віровчення», – розповідає Андрій Кравчук.

Усе ж правозахисник сподівається, що за поступової зміни суспільства церква зміниться разом із ним.

Права людини і суд

Звичайно, реалії Німеччини відрізняються від українських. Проте позитивні зрушення у Східній Європі демонструють зміни у суспільствах, більш схожих до нашого.

Серед останніх обнадійливих подій Андрій Кравчук називає розгляд Європейським судом із прав людини позовів одностатевих пар проти держав нашого регіону через відсутність будь-яких форм реєстрації одностатевих стосунків. Наприклад, проти Румунії та Польщі.

Суд у цих справах може тривати декілька років, однак його рішення матиме величезний вплив на становище ЛГБТ-спільноти в усій Східній Європі, і в Україні також, наголошує правозахисник.

Важливим тут є непрямий влив рішення ЄСПЛ. Цей міжнародний судовий орган встановлює, чи була порушена Конвенція про захист прав людини й основоположних свобод і, якщо так, визначає суму відшкодування державою через порушення. Тобто, суд констатує існування правової проблеми та рекомендує державі здійснити кроки до її вирішення. Однак після такого рішення до ЄСПЛ можуть звернутися й інші одностатеві пари з тієї ж держави. Й у разі аналогічної ситуації рішення органу повинне бути відповідним.

Після того, як ЄСПЛ підтвердив такі порушення у законодавчих системах Греції та Італії, уряди цих держав перестали ігнорувати проблему та ухвалили закони про одностатеве партнерство, щоб уникнути шкоди репутації та виплат компенсацій. І хоч фактично більшість населення не підтримувала реєстрацію стосунків ЛГБТ-сімей, нові законодавчі норми вирішили наявні проблеми та не створили нових.

Варто зауважити, що ЄСПЛ звертає увагу на політичну ситуацію у країні, тобто аналізує, чи є суспільство дозрілим до певних рішень. Однак якщо позови проти наших сусідів розвиватимуться схожим чином, імовірно через певний час ЄСПЛ розгляне і справи одностатевих пар проти України, що чекають своєї черги вже декілька років.

Питання рівности

Кількість зафіксованих порушень прав учасників спільноти безперервно зростає в останні роки. Однак це не означає стрімкого збільшення порушень прав ЛГБТ+ в країні. Це відображає зростання усвідомлення своєї людської гідности в ЛГБТ-середовищі, поступовий перехід від мовчання щодо порушення прав до активної протидії.

Правозахисні акції порушують питання рівности прав, створюють резонанс, стають каталізатором, що сприяє переоцінюванню суспільством ставлення до ЛГБТ+.

Разом із законодавчими ініціативами це уможливлює зміни, що вкрай необхідні для України на шляху до демократичних реформ, для держави, де всі люди рівні, а їхні права гарантує закон.

 

Оксана Чорна

Текст створено у межах онлайн-обміну «Висвітлення ЛГБТ-питань у транснаціональній журналістиці», який проходив у листопаді та грудні 2020 року між журналістською спільнотою України та Німеччини в рамках «Програми Східного партнерства» Федерального міністерства закордонних справ Німеччини