0
21-річний Олександр Заєць загинув на Сході під час ворожих обстрілів.
Сьогодні, 28 жовтня, Олександр Заєць з села Селятина Путильського району мав святкувати свій 27 день народження. Натомість уже 6 років як хлопця не стало. 2014 року він загинув під час організованого прориву з оточення на Сході. Йому був лише 21 рік.
Батьки Валентина та Юрій Зайці розповіли «Шпальті», яким був їхній син і про що найбільше мріяв.
Селятин зустрічає теплою осінньою погодою. Аби вшанувати пам’ять героя, у центрі села односельчани встановили бігборд, на якому зображений Олександр Заєць.
Про героя в його рідному селі чути лише теплі слова. Односельчани запам’ятали хлопця добрим, життєрадісним юнаком, який любив правду.
Біля бігборду нас чекає батько загиблого – Юрій. Їдемо за ним по гірській дорозі декілька кілометрів і зупиняємося біля гарного будинку. Це мав бути будинок Олександра.
Батьки згадують сина щодня. І хоча минуло 6 років, біль у серці батьків пече з тією ж силою, що й 2014 року.
На комоді у вітальні стоять фотографії Олександра, ордени та інші речі, які нагадують батькам про сина.
Під час розмови у Юрія та Валентини очі наливаються сльозами, їм важко говорити.
«Він чемний був, слухняний. Був такий маленький, невеликої статури. Дуже мені допомагав. І не хотів у місті жити, казав: «Я в місті не буду». Тут, де ми находимося, було болото, бур’яни. Ми помаленьку узнали, чиє це та й майже за безцінь купили цю землю. Він уже був на Сході, коли ми тут все вирівняли, бетон вбили, якраз провели воду, а на слідуючий день Сашка не стало», — розповідає пан Юрій.
Пані Валентина, з повними сліз очима, пригадує дитячі роки сина і жодного разу не згадує злощасний 2014 рік і день, коли Олександра не стало.
«Я не можу згадувати… важко… Він був як дівчинка – чиста світла дитина. Найбільше любив фізкультуру, українську мову, історію. Любив пограти у футбол зі старшим братом, постійно змагалися. Він дуже мріяв архітектором бути. Навчався у Чернівецькому політехнічному коледжі на будівельника. В подальшому планував іти і вивчитися на архітектора», — говорить крізь сльози пані Валентина.
Жінка каже, що бешкетником Олександр не був і ніколи ні з ким не конфліктував.
«Любив колядувати, любив походи. У класі його поважали, він був дуже хорошим хлопчиком. Любили його всі, був дружнім з усіма», — розповідає мама.
Вона також пригадує, як навесні 2014 року Олександр почав навчання у Головному центрі підготовки особового складу Державної прикордонної служби України імені генерал-майора Ігоря Момота, що на Черкащині.
«У квітні він пішов в Оршанець. Вони там провчилися 2 місяці, а потім їх забрали. Вони зовсім не знали, куди їх везуть».
Більше згорьована мати не витримує тяжких споминів, тому про останнє літо сина, яке каменем лягло на серцях рідних, розповідає батько Юрій.
«До учбового центру в Оршанець його мали взяти восени 2013 року. Так сталося, чи забагато було студентів, тому сказали, щоб він прийшов весною 2014. Там 2 місяці їх посилено готували. Син розповідав, що за день стріляли все, що виділи», — каже пан Юрій.
Чоловік каже, що тоді вони вже починали підозрювати, що хлопців відправлять на Схід.
«Ми вже чули, що така заворушка. І що тих хлопців, які верталися зі Сходу, треба заміняти. Сашко сказав: «Тату, беруть нас туди на Схід». Більше нічого не казав. Щоб він раз пожалівся — такого не було. Їх забрали туди 12 квітня», — говорить чоловік.
Олександр не розповідав батькам, що насправді там відбувалося, аби не засмучувати їх. На початку говорив, що все добре, адже «вони там не одні, є техніки багато».
«Вони спочатку були в полі, в палатках. Казав: «Яка у нас земля м’ягонька». Він там окопи копав і казав, що така земля тверда, що неможливо. Все було добре до свята Петра – 11 липня — коли обстріляли їхній базовий табір. Усе згоріло: документи, одяг. Він вибіг у трусах і встиг узяти бронежилет, каску й автомат. Це ми тепер знаємо з розповідей, а тоді нічого не знали. Звонимо – нічого. А він із другого телефону дзвонить і каже, що телефон у наряді загубив. Він нічого не розказував. Тоді йому залетів уламок маленький у шию. Через те він не міг говорити, тому й не дзвонив до хати. Після цього обстрілу лиш одно запитав: «Що кажуть по телевізору?» Я сказав, що говорять про обстріли, 16 убитих. А він сказав: «Ого, тату, то неправда. Множте на три цю цифру!» Хоча би на 3, сказав, — пригадує пан Юрій.
Тоді, 11 липня 2014 року, під селищем Зеленопіллям був ракетний обстріл. Атака сталася у ніч із 10 на 11 липня 2014 року. Російська реактивна артилерія зі своєї території завдала потужного удару по позиціях українських військ.
За офіційними даними, внаслідок обстрілу загинули 30 військовослужбовців ЗСУ і 6 прикордонників, серед них — полковник Ігор Момот – командир Олександра Зайця.
«Відтоді почалися кошмари. Вони вже попали в оточення, і 22 дні повністю без їди, без нічого. Вони зробили окопи, зайняли кругову оборону. Він був там із Назаром – хлопцем із Шепота. Сашко казав: «Назар був 20 метрів від мене, ми прокопали окоп і заходжу в гості до нього». Є навіть фотографії звідти. А потім почалося найгірше – води нема, їсти нема. Кусок хліба, кукурудза, що з поля нарвали. Це все ми дізналися з розповідей очевидців. Тоді ми цього не знали», — говорить пан Юрій.
Після цих слів батько не може втримати емоцій, адже що ближче до того дня, коли сина не стало, то важче прокручувати у пам’яті ці спогади.
«6 серпня я подзвонив до нього, він такий веселий був… Каже: «Тату, я два дні не буду на зв’язку». Я запитав, чому, але він знову це повторив і більше нічого не сказав. Я питаю: «Що, відпливаєте?». Він відповів ствердно і все. Це були його послідні слова», — пригадує чоловік.
Уже з розповідей товаришів по службі батьки дізналися, що їх обстрілювали з мінометів, а вони відходили в поля. Сепаратисти переслідували їх пострілами, тоді Сашко встав і до останнього патрону оборонявся. Ще й одного товариша вивів із поля бою. Пан Юрій каже, що лише чудом син тоді врятувався.
За офіційними даними, 1-5 серпня 2014 року на Сході українські війська провели операцію взяття села Степанівки та звільнили з оточення підрозділи 24-ї механізованої, 72-ї механізованої та 79-ї аеромобільної бригади.
Під час виведення українських військових підрозділів з оточення бійці виїхали на трьох БТРах, зупинилися за 600 м від перехрестя, і раптом збоку виїхав БТР противника і відкрив по них вогонь із великокаліберного кулемета. За декілька годин почався обстріл із «Градів».
В історію України період із 15 липня по 14 серпня 2014 року ввійшли як Бої під сніжним.
«У Маринівці, здається, страшної тоді техніки зібралося, вони відступали. І почалися гради. Сашко був під вантажівкою, перебігав, сараку, десь. У той момент із лівої сторони прилетів уламок граду. Сашкові пошкодило всі внутрішні органи. Це сталося близько 4.00 ранку 7 серпня. Його завантажили у вантажівку, почали від’їжджати. Кажуть, що туман був. Він попросив води та й …», — зі слів очевидців розповідає пан Юрій.
А тоді почалося найстрашніше для батьків, які нічого на той час не знали. Очікування, каже пан Юрій, ножем вдарило по серцю.
«Ви не повірите: от жінка свідок. Я встав 7 числа і мені не давало дихати. Ходив по подвір’ю, пішов на роботу. Дзвоню сину – не бере трубку. Дзвонив до Назара – теж не бере. Це вже 11:00 година. У мене був знайомий прапорщик, він мені дзвонив, коли той їхній табір згорів. Я набираю і піднімає трубку жінка, говорить російською. Сказала, що біля розбитої машини знайшла телефон. Я зрозумів, що щось нечисте тут. Я дзвонив-дзвонив. Прийшов додому, вже 12:00 година була. Дзвоню дружині і кажу: «Валя, щось недобре!» Вона сказала, щоб я заспокоївся, поїв і ляг спати. Вже друга, третя година дня минула. Жінка прийшла з роботи. Сиділи отак один біля одного і не говорили. О 16:00 з’явився в мережі Денис — товариш по службі Сашка. Я дзвоню – не бере. Дзвоню до його мами, а та каже: «Юра, твого Сашка нема». Це був шок… А далі – найгірше», — ледь говорить пан Юрій.
Найгіршим для батьків виявилося очікування. П’ять днів вони чекали, поки сина привезуть додому. Чоловік каже, що дуже погано пам’ятає ті дні.
«По пів дня, бувало, нічого не пам’ятаєш, що було. А потім – похоронок і от 6 років як його немає. Це жах! Навіть ворогові темному не побажаєш втратити дитину. Ці 5 днів… нічого не розумієш, до кого дзвонити. У Черкаси дзвониш – не відповідають, ніде не кажуть нічого конкретного. Ми все втратили за ці 5 днів: здоров’я, спокій, сон…», — каже пан Юрій.
Чоловік додає, що лише робота допомогла йому оговтатися з того жаху.
«Я працював чимдуж, побудував цей будинок. Робив з самого ранку до пізнього вечора. У такій ситуації лише робота допомогла не зійти з глузду», — зауважує чоловік.
Насамкінець чоловік радить будувати великі сім’ї, адже «двоє дітей – це мало. Одного не стало, інший десь там у місті живе і приїжджає не так часто, як хотілося б».
Після розмови з батьками їдемо до школи, де вчився Олександр.
Директор освітнього закладу Олександр Штефура зустрічає на подвір’ї і проводить по коридору до класу, де Олександр вчився з першого по четвертий класи.
Перша вчителька Ганна Генцар показує перший клас Сашка. Звичайно, тут змінилося все. Але вчителька пам’ятає, за якою партою сидів Олександр.
«Сидів отут, у другому ряду, за 5 партою. Був веселим, щирим, добрим хлопчиком. І, звісно, болем і сумом у наших серцях відбивається те, що він міг би жити і діти його навчалися б у цій школі. Завжди важко батькам, учителям хоронити своїх діток. Ми завжди раді дивитися на успіхи наших учнів. Як докором серед села стоїть його портрет», — тремтячим голосом каже вчителька.
Директор Олександр Штефура веде до шкільного музею, в якому створили куток пам’яті колишнього учня Олександра Зайця.
«У нас є велика кількість дітей, батьки яких брали участь в АТО. Ми збирали і відправляли допомогу на Схід. Я був учителем фізики Сашка, на той час не був іще директором. Сашко дуже любив походи і був дуже фізично витривалим. Пам’ятаю, як він у куртці з рюкзаком в горб легенько піднімався. Я питав, звідки у нього стільки здоров’я, а він казав, що це гуцульське. Дуже любив правду, був відповідальним. Війна забирає найкращих. З 2017 року ми носимо звання Селятинський заклад загальної середньої освіти І-ІІІ ступенів імені Олександра Зайця, чим дуже пишаємося», — розповідає директор освітнього закладу.
На подвір’ї школи створено «Алею Зайця» і в пам’ять героя посадили ялинки. І, хоча на табличці біля алеї погода і час майже стерли напис, але у серцях рідних, друзів, односельчан герой Олександр Заєць буде жити вічно.
