Вартові незалежности: Роман Гурик
Вартові незалежности

Вартові незалежности: Роман Гурик

Спецпроєкт «Шпальти» про героїв України, які боронили і продовжують боронити українську самостійність.

Кажуть, людина живе доти, доки про неї пам’ятають. Матеріальне ж має неприємну властивість – воно рано чи пізно вицвітає, ламається чи інакшим чином іде у небуття. Проте завжди залишається нематеріальне – таке, що пальцями не помацаєш, не відчуєш на запах і оком схопити не можеш. Таке, що кидає в дрижаки посеред літа; таке, що зігріє тіло в тридцятиградусний мороз. Щось невидиме, але таке присутнє. Коли син досі викликає у матері усмішку і гордість, то ніяка куля не здатна його умертвити. Він буде жити ще дуже і дуже довго.

Роман Гурик – живий. Живіший за багатьох тих, які ходять цим дивним світом. Його життя не обмежилося матеріальною присутністю, він оселився у серцях і душах людей, котрі його оточували, і досі лишається там. У матері, яка все ще дивується його аргументам; у батькові, з котрим обговорювали теоретичний вічний двигун; у молодших сестричках та у дідусі з бабусею; у друзях, із якими виходив погуляти і поділитися думками; у товаришах, яких витягав із-під куль на Майдані; навіть у котові, який перейняв його характер.

Серце хлопця перестало битися 20 лютого 2014 року в Києві. Куля снайпера влучила в голову на вулиці Інститутській, о 12:15 лікарі зафіксували смерть. Один із наймолодших героїв Небесної Сотні. Йому було 19.

То яким був Роман Гурик? Що любив і зневажав? Про що думав і у що вірив? Чому пішов на Майдан і залишався там до самого кінця?

Читайте у матеріалі.

Франківський меморіальний сквер – останній прихисток героїв

Івано-Франківськ зустрічає похмурою погодою з легким вітерцем. Місто вже гудить на повну: автівки їздять, люди поспішають, а виробництва працюють. Продавчині квітів розмовляють і задоволено потирають руки, мабуть, обговорюють Восьме березня і потенційний «зірваний куш». Але й у звичайні дні вони заробляють непогано – сприяє географічне розміщення. Вони працюють просто біля Франківського меморіального скверу – місце досить популярне і розташоване у центрі. Тут тихіше, ніж у місті. Крім того, чутно спів пташок. Тут спокійно. Можливо, саме тому тут спочивають ті, хто за своє життя вдосталь наслухався вибухів та пострілів. Сквер існує на базі так званого Станіславського некрополя – кладовища ХVIII століття, одного з найстаріших у місті. Тут знайшли свій прихисток січові стрільці, стрільці Української галицької армії, солдати УПА та інші люди, імена яких Радянський Союз так старанно намагався приховати. Територія вже багато років закрита для поховань. Але у 2014 на прохання студентів міська рада зробила виняток. Саме тут франківці провели в останню путь свого Героя Небесної Сотні – дев’ятнадцятилітнього Романа Гурика.

На місці його могили стоїть пам’ятник у повний зріст. Молодий хлопчина, в одній руці тримає щит, іншу стиснув у кулак. Він впевнено крокує вперед. Поряд із ним пробита каска. Попереду напис: «НЕБЕСНА СОТНЯ – ЗАРАЗ АБО НІКОЛИ…» Вся скульптура так і мовить до тебе: «Вони йшли тільки вперед. Із тонкими щитами і на смерть, але вони продовжували йти, продовжували боротися…»

Місто не забуває про свого героя – біля нього свіжі квіти і свічки. Місце прибране та охайне. Кожен, хто проходить повз, обов’язково кидає погляд на Рому, ніби вітаючись із ним. Із лівого боку бачу ще декілька свіжих могил. Це військові, які загинули на Сході. Біля них теж квіти, теж чистота і порядок. Їх шанують.

Саме тут нас зустрічає Ірина Гурик – мама Романа. Молода жінка, одягнута дуже просто і практично. На лямці рюкзака виблискує металевий значок, на ньому напис «РЕВОЛЮЦІЯ ГІДНОСТІ».

Поки ми обговорюємо майбутній маршрут, до Роми приходить його дідусь, тато Ірини. Він запалює свічку. Ірина перегукується з ним: пояснює, що робить і куди далі йтиме. Повага й турбота у цій родині – одні з найважливіших речей, але про це ми довідаємося трохи пізніше. Не гаючи часу, розпочинаємо розмову.

Повернемося до вересня 2013 року. Ким на той час є Роман Гурик?

На той момент він – студент Прикарпатського університету, ІІ курс, філософський факультет, психологія.

Чому обрав саме цей напрям?

У нього завжди були запитання, він хотів розібратися в тому, хто така людина за своєю суттю. Його завжди тягнуло до таких речей, він любив собі сам пофілософствувати, подумати, записати. Роман виходив увечері погуляти сам, я його запитую:
– Сину, куди йдеш?
– Мам, я йду подумати.

Ходив на міське озеро або в центр і думав. Потім ми вже познаходили його конспекти, і там є багато фраз записаних, таких, досить потужних. Ми навіть не думали, що дитина може у свої сімнадцять-вісімнадцять над цим усім замислюватися.

Чи ходив він кудись на роботу?

Він постійно хотів бути незалежним. Із років п’ятнадцяти вже собі заробляв. На власні потреби завжди мав свої гроші. А потім був такий період, коли він приїхав із навчання з Польщі, то працював барменом пів року під час академвідпустки. А вже з вересня повернувся в університет.

Які мав мрії, цілі?

У нього була мрія – зробити вічний двигун. Це була просто ідея-фікс, він постійно над цим думав, щось малював, записував. Це вам краще чоловік може розповісти, то були їхні, чоловічі, штучки.

Які у нього були захоплення?

Роман був дуже різноманітний. Не можна сказати, що він щось одне любив, а решту – ні. Він постійно був у пошуку. І на танці ходив, і на спорт, і на плавання, і тайським боксом займався, і якийсь із друзями гурт створював, словом, дуже багато всього. Останніми роками він дуже захопився читанням. Але читав книжки досить таки специфічні: Ніцше, наприклад, чи інших філософів.

Роман був чемним сином чи шибайголовою?

Як це пояснити… зараз люди намагаються зліпити з нього образ такого собі чемного хлопчика… Та він був нормальним (сміється). Він і волосся у різні кольори фарбував, і тунелі у вухах носив. Це швидше були не способи вираження, а експерименти, я думаю. Тут він із довгим волоссям, а тут підстригся – і вже стиль інший: сорочка, краватка. Такий, дуже різноманітний. То джинси рвані і зелене волосся – а ось раптом уже в піджаку ходить.

Що цінував і зневажав?

Цінував вірність. І чесність. Це завжди було, ще змалку. Не любив лукавства, дуже не любив. Він завжди казав, що, коли ти дав слово, мусиш розбитися, але його дотримати. І це було його таке кредо по житті, це було для нього дуже важливо. Він дуже обурювався, коли вони з хлопцями про щось домовлялися, а потім хтось не приходив, він казав: «Мам, як так можна? Він же ж усіх підводить, не тільки себе!»

Як ви виховували дитину? У вас строга сім’я?

Так склалося, що у нашій сім’ї мама й тато – то друзі, мені так комфортніше. У нас правил, як таких, немає. Можна все, але до певної межі, яку переступати ніяк не можна. Має бути взаємоповага одне до одного, це однозначно.

Наскільки мені відомо, у вашій родині були вояки УПА. Що це за люди і чи вплинула їхня історія на сина?

Я все вже не згадаю, бо була мала, коли мені це розповідали. Але з того, що пам’ятаю, то дідусь мав двох братів в УПА. І досі є навіть той бункер, де вони загинули. Їх просто закидали гранатами. І ми декілька разів із малим під’їжджали туди, дивилися. Він тоді ще казав: «Мам, ти уявляєш, наскільки треба бути патріотично свідомим, аби просто йти чітко на вірну смерть і знати, що ти можеш загинути у будь-яку секунду… і все одно йти». Напевно, це дало якийсь свій відбиток, бо зараз я розумію, що він зробив так само. Він розумів, що йде на смерть, але не зупинявся.

Чи проявляв Роман громадську активність до Майдану?

Він ніколи не належав до якихось партій. На мітинги такі не ходив, не цікавився цим. Ми от із чоловіком були у 2004 на Помаранчевій революції, то це, мабуть, теж дало свій відбиток. Це був його головний аргумент, коли ми його відмовляли від поїздки, він казав: «А ви у 2004 де були?»

І тут уже нічого не заперечиш. Ще, я думаю, подорож до Європи далася взнаки. Тобто він пожив у Польщі місяць, повчився, побачив, як там, і, коли приїхав сюди, казав: «Мам, якщо порівняти з тим, у нас тут жах». Ви ж розумієте, ми живемо на Заході, ближче до кордону, ми частіше дивимося, як там живуть люди, а не в східних країнах. Тому й хочемо жити, як там. І до нього приїжджали постійно друзі, показували фото, обмінювалися думками – це однозначно вплинуло.

Далі маршрут пролягає до музею Небесної Сотні. Вже виходячи зі скверу, батько Ірини пропонує нас підвезти, йому по дорозі. Поки ми їдемо, Ірина продовжує розповідати про сина. Каже, Рома обожнював цукерки. У нього весь рюкзак був заповнений обгортками від смаколиків, на Майдані не викидав.

Раптом до діалогу долучився дідусь: «Ви просто подумайте, що там, серед усього того болота, навіть обгортку від цукерки не викинути! Все з собою носив. Не дарма кажуть: «Будь сильним, забери сміття із собою». Ми погоджуємося.

Чи достатньо вшановують сьогодні Небесну Сотню?

Ні! От ми були торік у Києві на п’яту річницю, то людей було дуже мало. І коли ми йшли центром, мій чоловік сказав: «Бачиш, люди починають забувати». Так, дійсно, люди потроху забувають, відходять від тих подій. Але цього року, коли приїхали, були шоковані – людей зібралося набагато більше, ніж минулого.

Розумієте, поки люди не почнуть думати своєю головою, доти нічого не зміниться. Досі існує така інертна маса людей, яким однаково, абсолютно. А так не може бути. У них немає війни, все нормально, ввечері кафешки, пивбари. А те, що практично щодня привозять сюди хлопців загиблих, – ну…

Чи вважаєте ви обмін «беркутівців» на українських полонених виправданим кроком?

Це взагалі дуже болюча тема. Моя позиція така: треба бачити, кого міняють на кого. Якщо з того списку лише, припустимо, десять військових, то я не вважаю це повноцінним обміном. Крім того, як би це мало відбуватися: однозначно повинні були бути вироки, однозначно суди мали бути доведені до кінця. Я розумію, що це не робиться за місяць-два, бо таких справ в історії України ще не було, але треба було розібратися з цим. Тоді вже можна було б домовлятися про обмін. Але не на десятьох людей. Я вважаю, що таких людей треба було міняти хоча би сто до двох. Насправді є різні погляди щодо цього, навіть між родинами Сотні. Але у нас позиція дуже чітка і незмінна.

Коли ми виходили з автівки, дідусь Романа додав: «Президент казав, що він радився з родинами Небесної Сотні щодо цих обмінів. Так-от знайте: не було цього!»

Франківський музей Небесної Сотні – згадати все

Цей музей – перший в Україні, присвячений людям, які загинули під час Революції гідності. Вже згодом відкрилися ще декілька музеїв, але вони мають дещо ширшу спеціалізацію – Революцію гідності загалом, наприклад, чи всі масові протести за час незалежної України.

Перше, що помічаєш ще на вулиці, – великий барельєф навколо входу у музей. Біля стін стоять барикади. На стіні зображений молодий хлопчина у касці. Вгорі напис «ГЕРОЇ НЕ ВМИРАЮТЬ». Навколо вхідних дверей – ліпнина у формі крил. Вхід охороняють два ангели, вони стоять серед розкиданої бруківки та автомобільних покришок.

Заходимо всередину. Там велика і простора зала. Одразу кидається в око центральний елемент музею – тридцятиметрове панно з подіями Революції гідності. Перед ним влаштовані барикади, на кшталт тих, які стояли у Києві. Навколо панно розташовані експозиції: «Молитовний Майдан» із капличкою, «Самооборона», «Медична сотня» з імпровізованим госпіталем, польова кухня, «Мистецький Майдан». Тут можна побачити реальні артефакти з Майдану: каски, щити, особисті речі Героїв – усе передали родичі загиблих та самі мітингувальники. Є серед них і речі Романа Гурика.

Ірина підводить нас до його стенду. Це декілька фотографій, іконка, яку він носив на грудях, кросівки, у яких ходив Майданом. В окремій вітрині розміщений рюкзак – той самий, з обгортками від цукерок. Якщо уважно придивитися, то на ньому все ще видно плями крові – він був на хлопцеві, коли в його голову влучила куля.

Коли він остаточно вирішив, що їде у Київ?

Після побиття. Коли побили студентів, то буквально наступного дня вони з хлопцями зібралися і цілим автобусом поїхали. Недовго він там був, три-чотири дні, приїхав тоді трохи розчарований. Каже: «Мамо, я щось не розумію, що вони там роблять. Ну, музика, ну, співають, але ж від цього нічого не зміниться». Мій чоловік тоді з ним поговорив, і вони ще раз поїхали в грудні на тиждень. Він хотів малому показати, що йому це не потрібно і що від цього нічого суттєво не зміниться. Потім у січні він іще раз поїхав, уже сам, і вже востаннє в лютому.

З якою метою син їхав на Майдан?

Він мені казав: «Мамо, я не можу лишитися вдома». Я йому пояснюю, що йому того не треба, а він: «Як не їхати? Всі там. І потім мене десь зустрінуть у місті, посеред дороги, і що я скажу? Що я не поїхав, бо мене мама не пустила? Я ж дорослий, розумію, що роблю. Треба їхати, треба відстоювати». І я погодилася. І все. У мене не було аргументів, щоб його не пустити. Він із дитинства вмів відстоювати свою точку зору. Я або мала йому пояснити, чому ні, або просто відступити – так було у будь-якій ситуації.

Як підтримували з ним зв’язок?

У нашій сім’ї вже якось так заведено, що ми раз на годину-півтори зідзвонюємося. Спеціально ніхто цього не вчив. От дівчата зі школи не виходять, поки не зателефонують мені. Коли гуляють, то стабільно раз на годину телефонують. Так само було і з ним. Ми собі зідзвонювалися, як завжди, так само, як і вдома. Я розпитувала, що там. А він: «Та все нормально, я тут бруківку розбираю, допомагаю».

Звідки дізнавалися інформацію? Від сина чи з новин?

Тут виходило таке протиріччя – на телебаченні казали одне, а він мені – зовсім інше. Відрізнялася інформація цілком. Що цікаво, у 2004 році, коли ми були на Майдані, мені тато телефонував і казав: «Іро, ти знаєш, там танки підводять до Києва, міліції купа в місті, на Майдані…»

А вже потім я зі спокійною душею з малим говорила:
–Сину, що там?
–Та всьо нормально, трохи коктейлі Молотова покидали, але загалом ситуація нормальна.

І я навіть без думки, стовідсотково вірила не в те, що показують на телебаченні, а в те, що казав він. Якщо чесно, коли він був на Майдані, то я взагалі не могла дивитися телевізор. Він був увімкнений, я ще на слух сприймала, а очима не дуже дивилася, що там відбувається.

Якими були останні слова, які ви почули від нього?

Як востаннє з ним говорила мама, то казала: «Ром, вертайся назад, нащо тобі те треба, вертайся». А він їй відповідає: «Бабусю, я не повернуся. Я буду тут до кінця. Тільки мамі нічого не говори». Потім вона сказала, що він не планує повертатися.

І от я до нього телефоную:
– Їдь додому, а далі розберемося.
– Мамо, дивися. Я можу повернутися тільки в одній ситуації: якщо я приїду додому, помиюся, переодягнуся, посплю і поїду назад. І за однієї умови – ти мене в жодному разі не стримуєш.
– Окей, добре, я згодна.

А сама собі думаю: «Ти мені тільки прийди сюди, а я вже знайду якусь мотивацію, аби ти не поїхав». Оце ми поговорили в середу, десь о п’ятій. Потім я йому телефоную, аби дізнатися, що там вирішив – а з ним уже зв’язку немає. От і все, після того ми до нього вже не додзвонилися. Зранку двадцятого лютого вже телефонували до всіх, хто у Києві живе зі знайомих. Хотіли, аби зі сцени Майдану оголошення дали, щоб передзвонив. Може, у нього батарейка сіла, а він того не помітив чи ще щось. Потім наші знайомі намагалися автівками туди проїхати, але їх не пропустили. Тому вони самотужки пройшли на Майдан і дали оголошення. Але він того вже не міг чути, бо був далеко.

Як повідомили молодших сестер про загибель брата?

Це, напевно, було найстрашніше. Йордана знала раніше за нас. Зранку чоловік відвів її у дитсадок, потім вихователька казала, що вона із самого початку була якась в’яла і плакала. Не так плакала, як діти, у неї просто котилися сльози. Вихователька підходила, запитувала що сталося, а вона каже: «Мого Ромчика вбили». Й ось це почалося приблизно о десятій годині, а в нього куля потрапила десь у цей час. О пів на першу дітей вкладають спати, а вона просто лежала зі слізьми і схлипувала. Вихователька каже, що її заспокоювали: «Йорданочко, все добре, Ромчик живий», а вона: «Ні, ви нічого не знаєте. Його вже немає». А у нього о 12:15 серце зупинилося в лікарні. Вона це знала вже сама.

Між ними був дуже міцний зв’язок, дуже. Дитині чотири роки, звідки вона могла про це знати, як це могло бути… Ми про це дізналися о пів на шосту вечора, вона з дитсадка прийшла десь о пів на п’яту.

Потім, пам’ятаю, нам зателефонували, і я одразу зрозуміла, що треба щось робити, мені потрібно рухатися, бо як я сидітиму на місці, то просто поїду глуздом. Тому ми підірвалися і поїхали за ним до Києва. А далі я не пам’ятаю цілком, тільки уривками. Я настільки не пам’ятала це все, що десь через п’ять годин після похорону попросила, щоб мене відвели й показали, де його поховали, бо я просто не розуміла, де він.

Щойно ми договорили, підійшла працівниця музею і каже, що надворі вже чекають відвідувачі. Я дивлюся через двері – там звичайнісінький клас дітей. Це третьокласників привели на екскурсію. Сюди часто водять дітей. Ми дякуємо, що впустили і пересуваємося далі – до дому Гуриків.

Цього разу йдемо своїм ходом. Івано-Франківськ – компактне місто, все необхідне розміщене на відстані протягнутої руки, тому ходити пішки тут зовсім незле. Дорогою Ірина розповідає, що у сина завжди на все були аргументи. Коли мама просила його пояснити якесь рішення чи потребу, син відступав, а вже за годину підходив і сипав аргументами, чому має бути так і не інакше. Потім додає, що іноді така раціональність навіть дратувала – бо ж правильно він усе казав, навіть заперечити не можеш! Вона вкотре зазначає, що не варто ідеалізувати сина: «От усі ми люди, в усіх нас є плюси і мінуси. Так само Рома – у нього були плюси і були мінуси. Але ці мінуси були малесенькі, ледве помітні».

Я запитую про нагороди, які хлопець отримав посмертно. Зокрема це звання «Герой України». Пані Ірина відгукується про це стримано. Мовляв, є, то і є. Ми разом доходимо до думки, що це звання є дуже заполітизованим, кожен президент призначає своїх «героїв», тому за 30 років під цим титулом зібралися люди з неоднозначною репутацією. Коли її запитують, що написати про Романа, вона каже: «Не пишіть «Герой України», пишіть «Герой Небесної Сотні» – така ідентифікація для неї значить більше.

Дім Гуриків – застиглий час, татуювання й кіт Майдан

Цей будинок на вулиці Мазепи знають чи не всі франківці. Ба більше, туристи теж можуть дізнатися його особливість завдяки пам’ятній таблиці. Напис на ній свідчить, що тут мешкав студент факультету філософії, активіст Євромайдану та герой Небесної Сотні Роман Гурик. Трохи згодом я побачу ще декілька таких плит – на них зображені видатні мешканці міста, але Рома, мабуть, наймолодший із них.

Перше, що кидається в очі вдома у Гуриків, – світлі стіни. Судячи з ящиків на підлозі, квартира у стадії ремонту. Попри це тут дуже затишно, в кутку стоїть камін – на ньому фотографія Роми. Поряд – старовинний годинник. За словами мами, він робочий. Але коли в родині дізналися про смерть сина, то дідусь підійшов і зупинив його. Вже шість років циферблат стоїть непорушно, запам’ятавши момент, коли змінилося все.

Окрім людей, тут живе кіт. Незвичайний кіт. Звуть його Майдан. Його знайшли на могилі Роми через три тижні після похорону. Вусатий одразу прив’язався до родини і став їхнім домашнім улюбленцем. Коли ми прийшли, Майдана не було вдома – він дуже самостійна і зайнята особистість. Так, саме особистість. Мама каже, що він має характер сина. А ще очі, теж зелені.

«Він у нас повністю має характер малого. Він настільки своєрідний, що я не знаю, чи є ще десь такий. Нам казали, що тварини завжди подібні до своїх власників. І це дійсно так. Якщо він не хоче, щоб його гладили, то краще не треба – бо може вкусити до крові. Він дозволяє себе гладити лише тоді, коли сам хоче. Такий незалежний у нас».

Чи спілкуєтеся ви з родинами Небесної Сотні?

Є Юля Цепун, вдова загиблого. Ми дружимо сім’ями, наші діти навіть у табір їдуть разом. Вони вже як брат із сестрами – таке в них спілкування.

Коли загальмували справи Майдану?

Дивіться, спочатку все рухалося. Звісно, це було довго, але, як я вже казала, таких прецедентів в Україні ще не було. Тут одне вбивство важко розкрити, а це стільки людей загинуло! Треба кожного вивчити, опитати свідків…

Але зараз це вже все. Ще цього заступника Венедиктової поставили, Бабікова (заступник керівниці Державного бюро розслідувань, колишній адвокат Віктора Януковича, – авт.), це вже якийсь маразм. Це в голові не вкладається, людина, яка захищала Януковича, буде відповідати за справи Майдану – це ж маячня.

Ви вірите, що ці справи будуть розкриті?

От, наприклад, по Другій світовій війні в Гаазі донедавна розслідували справи. Тому я думаю, що ніхто нікуди від цього не дінеться, рано чи пізно воно буде. Я вже десь говорила це, але скажу ще раз. Ми то старішаємо, а покоління нові вже підходять. І ці діти, які нині ростуть, вони не пам’ятають Радянського Союзу, вони не знають, як це було, вони ростуть тут і зараз. Вони все це бачать, думають, аналізують, і я хочу вірити, що серед цих дітей росте новий Генеральний прокурор України, крутий генпрокурор, а ще крутий президент, проукраїнський. Я думаю, що колись до цих справ таки повернуться, бо це резонанс, і це такий випадок, який не можна залишити напризволяще. Ми про цю справу можем почути і через двадцять років. У будь-якому випадку є ще суд Божий. А там ніхто вже ні з ким не домовиться, вже як буде, так і буде, крапка.

За декілька років виникло багато міфів навколо Революції гідності. Як їх розвінчувати і хто повинен цим займатися: держава чи родини Небесної Сотні?

Однозначно, держава. Без державної підтримки нам буде складно цим займатися. Звісно, є багато людей які це пережили, які це пам’ятають. Але я повертаюся до того, що людська пам’ять – коротка. Аби це все далі проносити, тримати, то однозначно потрібні ще якісь важелі.

Якби ваш син був живий, що би він міг сказати про те, що відбувається зараз?

Не знаю. На цей момент, я вважаю, що він був би трохи розчарований. Думаю, він би неодноразово задавався питанням «для чого?» Іноді мені здається, що, якби не вони (Небесна Сотня, – авт.), то «зелені чоловічки» ходили б сьогодні по Києву.

Розумієте, тоді однозначно була команда на розстріл. І однозначно стріляли, щоб налякати. Один-другий впав, решта відійшли – така була логіка, мені здається. Але ніхто не очікував, що в них будуть стріляти, а вони далі йтимуть уперед. Причому, вони розуміли, що йдуть на вірну смерть, але все одно не тікали. Там інших шансів не було просто. Я не раз говорила, що в приціл із відстані трьохсот-чотирьохсот метрів дуже добре видно, у кого ти стріляєш. Ти ж бачиш, що перед тобою дитина, якщо хочеш налякати – стріляй по руках, ногах, чи у коліно. Стріляй по коліні і все, він нікуди вже не піде і там лишиться, поки його не заберуть. Ні, була голова, було серце, була сонна артерія, тобто шансів на життя не залишали.

Якби вони тоді не пішли – я не знаю, чи було би зараз АТО. Чому? Бо, можливо, тоді був би Київ захоплений. Може, я помиляюся, а, може, й ні. Вони дали нам шанс добре подумати, що ми робимо далі. Є речі, які продати не можна. Тобто є поняття «ціни», а є «цінність». Не можна міняти державу на холодильник, дешевий газ чи курс валюти. Є речі, які неоціненні.

Пані Ірина дістає для нас декілька фотокарток із сином. Поки вона їх розкладає, розповідає, що після смерті Роми вони частіше почали виходити в ліс – так тікають від надмірної уваги.

«У всьому треба шукати позитив. Ми раніше ніколи не їздили з наметами в ліс. А тепер, щоб нас люди не бачили, вантажимося в машини, беремо маму, тата, дітей, найближчих друзів і на три-чотири дні їдемо в гори. Боже, там така краса!»

«А тут він у нас «дорослий хлопчик».

«До речі, оцей перстень, на ньому було написано «Спаси й Сохрани», я подарувала йому на 16 років. Він його ніколи не знімав, ніколи-ніколи. І от коли його забрали з Майдану, то перстня вже не було. Куди він зник, досі не знаю».

«А це його група в університеті. Щоб ви розуміли, це самі дівчата і він один хлопець у групі. Коли я вчилася, у мене теж у групі був тільки один хлопець».

«Бачите, тут кучерявий, тут довге волосся, коротке, ось жовте взагалі. Словом, нормальний пацик (сміється). А тут тунелі у вухах, отакий він, модний».

Сюди досі навідуються його друзі. Хлопці й дівчата просто заходять привітатися, запитати про справи чи випити чаю. Вони чітко перейшли на «ти», інакше пані Ірина пригрозила образитися і до хати більше не пукати. Жартома, звісно. З Ромчиковою одногрупницею Надею вони настільки здружилися, що могли спокійно залишити дітей під її нагляд. Як і в будь-яких українських господарів, тут панує гостинність і доброзичливість.

Переглядаючи фото, я помічаю на руці в Роми татуювання й одразу розпитую. Мама розповідає: мав їх декілька. Вона не дуже це схвалювали, але сина зупинити було неможливо. Єдине, на що вона спромоглася, – переконати його замалювати два черепи на руці, залишивши там червоно-чорні квіти. Коли малий загинув, впізнали його саме за цими квітами.

Життя у родині Гуриків не стоїть на місці. Вони затівають ремонт, діти пишуть олімпіади, іноді хворіють, кіт переживає традиційне весняне загострення. Це звичайна українська родина зі своїми клопотами. Вони не ідеальні, як і всі люди, але мають чітку позицію. Бо все на світі мінливо, але є речі, які незмінні. Саме в таких сім’ях ростуть герої. На перший погляд, звичайні хлопці й дівчата – енергійні неформали, активні студенти, мандрівні філософи і діти в душі.

Фото Василя Салиги

Коментарі