«Зараз тут спокійно»: чи пережив повінь міський пляж та як він працює
Репортаж

«Зараз тут спокійно»: чи пережив повінь міський пляж та як він працює

Про те, який вигляд має одна з основних відпочинкових зон міста, хто її відвідує та як вона працює, читайте у репортажі.

У кожного міста, крім відомих історичних та культурних пам’яток, якими можуть насолодитися містяни й туристи, є ще й пляжні зони, де влітку можна не лише охолонути від спеки, а й пограти у пляжний волейбол, влаштувати пікнік із друзями чи просто поніжитися під сонечком.

У Тернополі це пляж біля центрального озера, франківчани відпочивають на Бистриці, а чернівчани — на міському пляжі на Пруті.

Втім, нещодавня повінь, яка накоїла лиха у всій області, внесла свої корективи. Прут тоді добряче наповнився та позносив на прибережні зони намул, гілля й сміття. Звісно, це лихо не оминуло й пляж на Пруті. Тож журналісти «Шпальти» вирушили туди, аби проінспектувати відпочивальну зону, глянути, як вона працює, та дізнатися від місцевих думку про те, чи подобається їм це місце відпочинку.

Не всяка птаха долетить до берега дозвілля Прута, не те, що турист, адже пляж розташований на вулиці Донбасівській, про існування якої знає навіть не кожен місцевий, а дістатися туди досить непросто.

Про місце призначення сповіщає облущена вивіска на вулиці Севастопольській, а стрілка вказує на погано заасфальтовану дорогу, яку оточують хащі та нежитлові будівлі, більша частина яких прихована за високим парканом із бляхи.

Йдучи цією стежиною, на своєму шляху ви зустрінете багато перепон: каміння, яке потрапляє у взуття, москіти, що атакують із заростів, та реклама наркотиків, намальована балончиком поряд із творчістю місцевих вандалів. Із високою вірогідністю ви зустрінете людей, що куняють під цими парканами — вочевидь, вони не подолали перешкоди та назавжди залишилися тут, немов привиди на місці свого падіння.

Здолати цих «босів» можна легко, якщо бути тихим і обережним. Якщо ж розбудити «сплячих красунь та красенів», то доведеться «стрільнути» цигарку, як це зробили хлопці, які йшли переді мною. Тоді «боси» заспокоюються і певний час не реагують на зовнішні подразники.

До речі, як мені вдалося з’ясувати, хащі, з яких вилітають хмари «комах-кровосісь», колись були прекрасною поляною з яблунями, де часто відпочивала молодь. Подейкують, що тут мали побудувати гідропарк. Для цього зрубали плодоносні дерева, зрівняли з землею площу, звели цегельні стіни і… закинули. Таке сталося ще до мого прибуття до столиці Буковини — аж 13 років тому, тому я вже не можу відтворити картину на цьому місці.

Ще за двісті метрів звідси ви побачите шлагбаум. На залізній трубі висить шмат картону з написом «карантин», однак незрозуміло, для чого, бо, судячи з кількости машин, велосипедів та людей, які біля нього вештаються, про страшнючий коронавірус тут уже забули.

Чоловіки несуть на плечах стільці, їхні товариші тягнуть «світле нефільтроване», жінки обмотують стегна у кольорові парео і вже здалеку чути сміх, веселі крики та плюхкання у воді.

Проходжуся по алеї з вицвілими попереджувальними стендами, де детально та стисло описали правила поводження біля водойм. Збоку з-за дерев видніється колишній туалет із проламаним дахом. На його стінах зобразили Посейдона та декількох русалок. Володар морів та водойм на картині з азартом грає в дурня з русалками, либонь «на роздягання».

Алея плавно закінчується та переходить у стежину, що веде до медпункту. Повертаю ліворуч і спускаюся сходинками до берега. Там — купа народу. Чоловіки з роздутими червоними черевами швендяють поміж жінок у купальниках, їм під ноги кидаються грайливі такси, тікаючи від місцевих дворняг-забіяк. Діти граються у піску та з вереском бігають туди-сюди по берегу. Відчуваю себе, наче в Одесі. Не вистачає лише пахлави мeдової.

Відпочивальники не обмежилися одним боком Прута, а охопили й протилежний, де розслабитися було б зручніше завдяки пологому берегу та відсутності заростів, що ускладнюють спуск до води. Ці деревця похилилися під тиском нещодавнього наводнення, а їхні тонкі стовбури місцями вкрили торбинки та сухе гілля.

Через кожних 3-4 метри з землі стирчить табличка «Купатись заборонено». Втім, це не бентежить чернівчан. Ті вже давно плюхкаються з дітлахами у воді та бігають по оголених камінцях — Прут дуже обмілів.

Іду далі. Пісок переходить у коротеньку траву, яка з кожним кроком стає все вище. Мене зустрічає Маяк. Хтось може подумати, що це пост рятувальників, та це насправді культурний простір. Тогоріч тут навіть влаштовували інструментальні концерти, які відвідувало вельми багато людей. Зараз там порожньо, немає навіть компаній, які випивають чи смажать м’ясо. Біля самого підніжжя споруди лежить купка сухих гілок із пляшками з-під пива. Це сміття теж принесла вода. Лише один чоловік самотньо сидить на підвищенні та журливо поглядає в бік відпочивальників.

Знову підіймаюся до алеї. Душові кабіни, що розташовані поруч, тут працюють справно, вони ремонтовані та пофарбовані. Біля шинку, що вище медпункту, я не зафіксував жодних ознак життя.

Заходжу у медпункт. Там сидить чоловік у цивільному — напевно, медбрат. Запитую його — він підтверджує. Його звати Василь. Розпитую про те, чи часто його відвідують та з якими проблемами звертаються.

«До нас, слава Богу, не приходили поки з серйозними проблемами. Старенькі приходять поміряти тиск після кави на сонці. Я раджу їм піти в душ, що біля пункту. Їм легшає. Дівчата приходять зважитися після того, як пів години полежали під променями, з надією, що скинули сотню-дві грамів ваги. Кліщів ніхто ще не підхопив. Найсерйозніше, що трапилося, — це коли хлопець порізав ногу об гострий камінь на березі. Ми обробили йому рану, перев’язали і відпустили. Таке відбувається щосезону. Але ще жодного разу нам не довелося викликати швидку. Чи то містяни обережні, чи то місце безпечне», — каже Василь.

Знову спускаюся до відпочивальників та вирішую перепочити на галявинці від спеки й далекої дороги. Неподалік сидить літня жінка з дівчинкою років 10 на вигляд — пікнікують. «Напевно, онука», — думаю я і вирішую підійти та поспілкуватися з відпочивальницями.

Мої підозри підтвердилися. Це Зоя Захарівна та її 9-річна онука. Жінка спочатку не надто хотіла говорити зі мною, але з часом погодилася поділитися враженнями та досвідом:

«Я буваю тут дуже рідко. До мене приїхала онука, і я вирішила її повести на пляж, бо вона любить купатися. Раніше я тут була, коли до мене приїжджала старша внучка, зараз їй уже 20. Цього разу ми тут відпочиваємо вже третій день поспіль».

Запитую, чи подобається їй пляж та чи зручний він для неї і її дітлахів. Пані Зоя відповідає неоднозначно.

«Я не спускалася до води, бо берег дуже крутий і мені важко. Але онуці подобається, лише комарі догризають. Тут доволі чисто, є все, що треба, а все, чого не вистачає, ми приносимо з собою. Правда, я помітила, що Прут обмілів сильно і багато каміння», — каже жінка.

«І воно гостре, — додає її юна супутниця. — Завжди треба бути обережним і ходити в капцях. Нещодавно тут порізався об камінь хлопець».

«Так, тому я знайшла старенькі гумові сандалі, якими користувалася моя старша онука, коли була її віку», — каже пані Зоя, показуючи крихітне оранжеве взуття.

Відпочивальниця меланхолійно додає, що раніше тут було краще. Можна було б це сприйняти за класичне «ковбаса по 2,20», однак Зоя Захарівна вирішила бути неголослівною та розповіла про ті, кращі, часи.

«Коли я була такого віку, як моя онука, то тут було дуже весело. Берег був облаштований для купання і відпочинку, вода була глибша і чистіша. Зараз же Прут можна вбрід перейти. Вище по берегу були сходи, де завжди розважалися студенти та інші молоді люди. Нижче за течією ходив пором, а це було ще те видовище. Крім того, вище по течії часто сплавляли плоти з величезних колод, бо річка була дуже глибока. Це завжди мало захопливий вигляд. Зараз же це калюжа. Зате тут спокійно».

Пані Зоя розповіла мені, що сьогодні я не перший, хто підійшов до них поговорити про пляж. За її словами, мене випередила поліція. Правоохоронці розпитували її та інших відпочивальників про правила поведінки на водоймах та роздавали брошури з переліком рекомендацій. Я згадав, що бачив під час прогулянки берегом поліціянтку.

Після цього я вирішив покинути пляж. Настрою зануритися в мутні води Прута у мене не було, та й одягу запасного я не взяв. Крім того, година вже була така, що й інші відпочивальники стали потрохи скручувати коцики, гасити вогнища, нашвидкуруч допивати залишки пива та покидати пляж. За якихось пів години берег річки перестав нагадувати галасливий приморський курорт. Тут стало так тихо, що навіть можна було б ловити рибу, якби русло головної річки Чернівців було наповнене так, як це було надцять років тому, за дитинства Зої Захарівни.

Фото Ігоря Волощука

Коментарі