0
Рецензії від книжкової оглядачки Лілії Шутяк.
Швейцарський письменник Арно Каменіш – один із тих, хто дебютував у літературі у віці 30-ти років й одразу привернув увагу публіки. Його твори перекладені понад двадцятьма мовами, а сам автор часто їздить по світу з читаннями-перформенсами. За свої твори письменник отримав чимало нагород, серед яких Літературна премія імені Фрідріха Шиллера, Літературна премія міста Берн та найважливіша в країні Швейцарська книжкова премія. Перекладачка Христина Назаркевич побачила в цьому харизматичному чоловікові «молодшого брата Жадана», беручи до уваги його вміння заворожувати авдиторію й тримати її увагу. Так це чи ні відтепер може переконатися й український читач. У «Видавництві 21» побачила світ трилогія Каменіша, кожна з частин якої – окрема історія.
Перша книжка «СецНер» розповідає про життя на полонині біля однойменної гори. Та має все, що робить гору горою: «круті схили, тіньові сторони, ребра, вершина, камінний чоловік, хрест. Ззаду – стрімка скеля, щоб розбитися насмерть». У таких умовах мешкають і працюють люди й тварини. З видання ми дізнаємося деталі побуту та особливості життя на полонині, як-от: наскільки важливий розумний собака чи про те, від чого постійно тріскає шкіра на руках і що з цим робити.
Герої книжки щороку просять Всемогутнього, щоб він оберігав полонини від лиха, зустрічають численних туристів, називають корів на ім’я і виробляють смачний будз. «Сирний погріб – душа полонини, каже ватаг. Будзи сиру лежать у погребі, мов зливки золота. Сирний погріб – сила ватага, каже його помічник. Ватаг без сирного погреба – як пастух без собаки».
Стиль твору Арно Каменіша простий і зрозумілий. Він пише короткими репортажними реченнями у такий спосіб, що в читача складається відчуття присутности, ніби він усе це бачить на власні очі. Наприкінці книжки вміщено словник полонинської лексики, вміру активне вживання якої в тексті створює особливий колорит.
Аналогічна ситуація і з другою книжкою трилогії – «Позаду вокзалу». Центральна її тема – дитинство письменника. Щиро й подекуди наївно він розповідає про те, як учився їздити на велосипеді, вперше закохався й захотів писати вірші й малювати, як у дідуся всередині з’явилися чорні дірки, а також про те, як батько розповідав їм із братом про кролів, мисливство й масельницю, що її використовують на полонинах для зберігання масла. «Ви ще про це май більше дізнаєтеся, коли трохи підростете і влітку підете пастушити на полонину», – запевнив тато.
Час у книжці рухається поволі, він минає разом із дорослішанням головного героя. Для нього світ – це маленьке гірське село з його мешканцями, особливим способом життя та внутрішнім спокоєм. У цьому місці ніхто нікуди не поспішає, а люди вміють по-справжньому насолоджуватися їжею і товариством одне одного. Тут можна неквапно спостерігати за тим, як кролиха народила малят, ставити пастки на кротів чи швидко спускатися на ровері Вокзальною вулицею. Вряди-годи подібну ідилію може порушити хтось із дорослих, але це, як і все в цьому віці, швидко минає під впливом нових відкриттів.
Подібно до попередніх двох, у завершальній частині трилогії Арно Каменішаголовні події відбуваються в одній локації. Цього разу – сільській кнайпі «Гельвеція», яку збираються закрити. Сюди приходять жителі села, щоб випити по чарці після трудового дня (чи замість нього), пригадати минуле, обговорити актуальні події. Так, між розпиттям алкоголю й розмовами героїв, ми дізнаємося про місцевого літератора Ґіона Бі, який через письмо звів нанівець власну крамницю, про учителя Крістіані, що його поховали з зарплатнею в капшуку, про силача-лісника Урбана, який витяг із болота машину «разом із усією династією Аєрів» тапро Францестґа, який виїхав на заробітки до Америки і втратив наречену.
А ще вони, які усі люди, говорять про зміну погоди, худобу, яку жальвести на бійню, родичів і померлих – словом, усе, що можна розповісти, поки в келихах налито. Ці прості історії створюють захопливу картину сільського життя – з жартами й приказками, побрехеньками й дотепами. І поки в кнайпі є бодай один оповідач і останній келих не допито – історія триває. Як і саме життя.
Одна з особливостей книжок Арно Каменіша – спосіб оповіді. Автор використовує різні діалекти, що органічно поєднані з літературною мовою. Це дозволяє підкреслити характери героїв, відчути, що вони справжні, й навіть уявити, як випиваєш за столиком разом із ними. Власне, вся трилогія написана літературною німецькою мовою з вкрапленням швейцарського та сурсільванського діалектів. Такий прийом, окрім іншого, забезпечує їй особливий ритм і звучання, а також автентичність. В українському варіанті це добре вдалося відтворити перекладачці Любі-Параскавії-Стринадюк.
Книжки Арно Каменіша – це ще й інтерактивні видання, що взаємодіють із читачем не лише на текстовому, але й візуальному рівні. Кожна з них має спеціальні зображення на обкладинках, що містять певні образи, закодовані у стереограмах. Тож читачеві лишається їх побачити й розкодувати. Щоправда, мені не зовсім вдалося. Уся надія на вас.
