Кого і що розділяє мовний закон і як із цим можна бути

Кого і що розділяє мовний закон і як із цим можна бути

У своїй колонці магістр філології Дмитро Плантон роздумує над особливостями сприйняття мовного питання в Україні та пропонує підхід до його розв’язання.

Фото brd24.com

Біда мовного питання в Україні в тому, що воно обросло своєю мітологією та заклинаннями-«мантрами», які населення дуже полюбляє. Це знамениті «мовний закон розділяє людей», «люди не сприймають це все, бо злі через бідність та проблеми», «політики відвертають увагу» та інші варіації цього самого. Вважається, що, використовуючи їх, ти розв’язуєш мовне питання й живеш щасливо (але це не точно). Насправді ж вони, як і всяка народна «магія», є інструментом самонавіювання й лише заважають усвідомленню проблеми. Подумаймо: скільки не товчемося з цим питанням, а щось воно не рухається в бік завершення. Не працюють мантри, виходить. Здоровий глузд підказує, що коли щось не працює й не вирішується, то ми щось робимо криво й думаємо про це неправильно. А все тому, що ці мантри такі ж абсурдні, як віра в плоску землю. Хотілося би це проговорити раз і назавжди, і хоч так не вийде, все одно гляньмо на мантри. Пропоную побачити, що мислити ними – не політична, не ідеологічна, а суто логічна помилка. Всі ж наче згодні, що квадратне котити, а кругле тягнути – нелогічно й непродуктивно? Тоді ж у чому логічні помилки мантр і як їх можна виправити?

«Мовний закон розділяє»

Уже в саму мантру закладено велику таку нелогічність. От що означає слово «розділяти» чи там «розколювати»? Воно означає, що щось до цієї дії було єдиним цілим, а після дії це «щось» перестало бути цілим і почало складатися з декількох частин. Якщо громадян України розділяє мовний закон, то це означає, що до його ухвалення всі вони в плані мови свого спілкування були єдині й неподільні. Всі без винятку говорили українською чи російською, чи будь-якою іншою мовою. А тут прийшли Фаріон, Ківалов із Колесніченком, Порошенко, Мураєв, Бужанський і хто там ще з ними. Всі вони (попри різні свої ідеології) таємно змовилися нас єдиних, сильних і нездоланних розділити, для певности провели темний ритуал (фотографія з місця подій нижче) й ухвалили закон. Пам’ятаєте, була страшна гроза тієї ночі, і вітер доносив до нас регіт депутатського шабашу? І наступного дня після підписання закону Донбас прокинувся російськомовним (або Поділля з Галичиною україномовними), населення прикордонних буковинських сіл із жахом виявило, що розмовляє румунською, а в Береговому просто на очах язики в роті, попри героїчний спротив людей, почали видавати угорські слова. А щоб магія не скінчилася, їм, мабуть, треба періодично знову чарувати й закон по-новому ухвалювати.

Жарти жартами, але логічна помилка тут очевидна. Розподіл населення України за мовною ознакою оформлювався не одну сотню років, свою роль зіграли давні війни, захоплення територій, міграції (часом насильницькі), імперіалізм/колоніалізм та інші «подарунки» історії. Лише хтось із дуже нетрадиційним способом мислення заперечить, що вже 1991 року населення України розмовляло різними мовами – де російською, де румунською, де українською й так далі, і воно триває до сьогодні. Тому мовний закон саме розділяти ніяк не може. Положення про єдину мову в освіті, в діловодстві чи ще там десь може лише об’єднувати – тобто ті самі люди (всі вони) у тих самих умовах говоритимуть єдиною встановленою законом мовою (якою саме – питання трошки іншого порядку). З декількох частин стане одне ціле. Тож навіть на логічному рівні мовний закон розділяти чи розколювати не може. Саме тому ця мантра ніяк не допомагає вирішити проблему, а лише шкодить, бо неправильно визначає суть питання.

А от що він справді може, так це грати на емоціях давним-давно розколеного за свою історію суспільства. Механізми цих «ігор» очевидні, можна їх не розписувати. І власне там, де грають на емоціях, логіка й правильне мислення вимикається – більшість людей зайнята сварками в стилі «ти дурний! Ні, ти дурний!». Суперечки про мову, як усі знають, зазвичай найзапекліші. Вони забирають стільки часу й сил, містять стільки агресії до опонента, що думати про щось корисне, про розвиток чого-небудь уже просто немає коли, немає чим і немає з ким. Емоційні сутички виснажують духовний ресурс людини, який може витрачатися або на мислення, або на бурхливі переживання. Тепер помножмо цю відсутність сил думати тверезо на бідність, отриману в спадок від розвалу СРСР, та клептократію, якій суспільство ні в 90-их, ні зараз не в змозі завадити, й отримаємо іншу відому мантру — «Люди не сприймають це все, бо злі через бідність та проблеми».

Мантра погана тому, що вона не позбавляє ні злости, ні бідности. Хай як її промовляєш, а мовне питання ніяк не зникає з порядку денного (що додає злости), та й грошей в хаті більше не стає. Ще ніхто не зміг покласти 100 євро на стіл і говорити цю мантру так, аби гроші від неї на очах з’являлися. Вона ніяк не розв’язує проблеми, а от люди й надалі в них борсаються, не бажаючи ні з ким гуртуватися й урешті позбутися їх, бо встигли посваритися на емоціях, як уже описано. Тож хіба будувати свою позицію на цій безкорисній відмовці – розумно? Навряд. Мудра людина не уникає питань, а закриває їх, причому раз і назавжди. Мудрі люди, бачачи, що проблема виникає знову й знову, оберуть щодо неї те рішення, яке максимально об’єднує, відкинуть непродуктивні емоції і розроблять поведінку, яка не дасть їх спровокувати і звільнить ресурси для того, щоб реально боротися з бідністю і щоденною злістю. Власне, мовний закон хоча б на логічному рівні пропонує цей інструмент.

Настав час глянути на мантру «політики відвертають увагу». Чи від того, що ми її промовляємо, політики перестають це робити? А сама проблема зникає? Якщо сказано «ні» двічі, то чому вона займає чільне місце у світогляді? Окрім того, гляньмо глибше: по-перше, для чого політики відвертають увагу? Як усі знають і всі щодня повторюють, — щоб народ не заважав процвітанню їхньої клептократії. Тому-то вигідно викликати в народі таку емоцію, що перебиває злість і розпач від того, що тебе грабують. По-друге, цікаво те, що політиків вибирають ніби щоразу інших, навіть нові обличчя, а ліпше не стає. Чи центрист при владі чи лібертаріанець, чи націоналіст, чи комуніст – усі лише грабують. У цьому переконаний будь-який досвідчений представник народу. Кажуть теж, що коли навіть найчесніша й найшляхетніша людина потрапляє Туди, зло спотворить і її. Вона починає клептократити і звертається до мовної теми, аби відвернути увагу. Так вважається.

Якщо це правда й нам хочеться нарешті вирватися з цього кола, то годиться задуматися: як цьому протистояти і як цьому запобігати? Якщо будь-хто спекулює на мовному питанні, то, може, найдієвіше – це перестати давати привід? Може, варто об’єднатися під знаменом однієї мови, не піддавати сумніву її об’єднавчу роль, та й узагалі розмовляти нею всюди й завжди, і питання знято? І в результаті в політиків-клептократів не буде інструмента відволікання уваги (або принаймні на один менше), їх буде легше змусити робити їхню роботу й розбудовувати нам добробут, логічно ж, правда? Мудрі люди так і зроблять, бо так вигідно, і це очевидно. Вигідно як тим, чию мову згадують у законі як об’єднавчу, так і тим, хто на неї перейде у повсякденному житті – бо і ті, і ті живуть в одній країні, з однією валютою, з однією економікою, під єдиним урядом. Відвертого програшу не зазнає ніхто.

Власне, міркування були прагматичні, без зайвої політики, езотерики чи фетишизму на кшталт «якась мова – найсвятіша, вклонімося їй». Головна мета – показати, що всьому населенню України вигідно прийняти законну єдину мову й говорити лише нею, навіть поступившись мовою, якщо була не об’єднавча, і приборкавши емоції. Тоді кожен громадянин стане ближчим одне одному. Тоді в політиків та інших недоброзичливців не буде можливости грати на емоціях, а самі громадяни отримають духовний ресурс для того, щоб розвивати достаток і наблизитися до щастя, менше відволікаючись на гризню. А те, що роль об’єднавчої мови мала би відігравати українська – це претензії до Всесвіту і світобудови. Досить легко довести, що вона – найдешевший і найвигідніший для всіх варіант, але хай це доведення буде здійснено самостійно.

Й останнє. Можна подумати, погодитися з викладеним і зробити відповідно – без вказівок згори, самостійно перейти на одну мову й 40-мільйонним унісоном сказати «Досить! Ми розмовляємо єдиною мовою, переборовши свої вподобання, походження й емоції. Немає більше жодних проблем!» Можна придумати ще щось ліпше, що теж чудово. А можна лишити все, як є. Щодня живучи в звичному режимі, ми продовжуємо все, як є, це ж очевидно. Лишити, як є, – означає гризтися далі, купатися в своїх емоціях, у мільйонний раз сипати давно спростованими аргументами, зрідка вигадувати новий і мислити мантрами. Але проблеми від цього нікуди не дінуться. Гроші в хаті й у економіці не з’являться, а чергові клептократи, яких ми ж і виберемо, знову на наші ж кошти почнуть «відвертати» нашу ж увагу. І ми знову повернемося у вир мовного питання замість того, щоб спрямувати спільні духовні сили на освоєння Космосу, розвиток медицини чи просто такої країни, щоб у ній спокійно й добре жити. Якщо ця альтернатива прийнятна, якщо бути бідними й злими, зате зі своєю емоцією, замість об’єднання й достатку подобається більше, якщо є любов погризтися через мову й доводити, чому не об’єднавча, – що ж, будь ласка. От тільки чи справедливо потім нарікати на тяжку долю й винуватити десь когось чи щось? І знову ж навряд, бо ключ до щастя – в наших руках: розум, логіка з прагматикою, через них до об’єднання і стрибком у прогрес. І аж ніяк не емоції, від яких — до розбрату й ворожнечі.

 

 

Залишити відгук