0
Про свободу і взаємовідповідальність місцевої влади і суспільства під час епідемії та карантину пише у колонці кандидат філософських наук Максим Кияк.
Улюблене слово
Здавалося б, зовсім нещодавно кількість хворих на COVID-19 в Україні перетнула позначку в одну тисячу, а сьогодні вже ця цифра перевалила за десять тисяч. При цьому дехто стверджує, що реальні цифри насправді є більшими. Адже, що більше тестів проводять, то частіше фіксують випадки захворювання. Але, крім цієї тенденції, можна простежити ще й іншу. А саме: що довше триває карантин, то більше COVID-19 слугує тестом на совість.
Епідемія чітко продемонструвала, хто є героєм, хто – негідником, а хто і надалі продовжує жити у світі рожевих поні. Особисто для мене такими героями сьогодні є наші лікарі, котрі по власній змозі і чималих недолугостей медичної системи стримують поширення невидимого ворога. Мова йде про звичайних медпрацівників, які просто совісно виконують свою роботу та про існування котрих раптово згадали представники влади на всіх рівнях.
Карантин усе більше демонструє, що як влада, так і суспільство часто перебувають у різних реальностях. Половинчастість, а почасти й абсурдність деяких обмежень як центральна, так і місцева влади «підсилюють» непрофесійністю комунікації з громадянами. Дехто почав шукати у нинішніх карантинних обмеженнях чергову вселенську змову. Багато хто ж захвилювався через зазіхання на власну свободу. Цікаво, що слово «свобода» походить із санскриту й означає «улюблений». Ніде правди діти, чимало наших громадян і справді з особливою (часом навіть із надмірною) любов’ю ставляться до свободи. Пригадую один період у своєму житті, коли доводилося готуватися до вступу на філософський факультет. Якось ми з репетитором проходили саме тему свободи людини. Тоді мені врізалася у пам’ять на перший погляд проста, але ємка цитата, авторство котрої так і не вдалося пригадати. Звучала вона приблизно так: «Моя свобода закінчується на кінчику мого носа». Сьогодні, коли перебуваємо поруч з іншими людьми, кінчик носа вже затуляє захисна маска. У декого, щоправда, вона може гонорово звисати з підборіддя, у когось – сором’язливо затуляти нижню губу. Але, як би там не було, від її наявности на обличчі межі свободи насправді суттєвим чином не змінилися.
Моя хата скраю, маску не вдягаю
Згадуючи про омріяну й «улюблену» свободу, багато хто чомусь помилково забуває і про іншу, пов’язану з нею, категорію. Мова йде про відповідальність. Сьогодні не лише в Україні, але й у світі яскраво відчутною є криза відповідальности. Нашим можновладцям на всіх рівнях часто бракує компетентности для того, щоб втримати взяту на себе важку ношу. Дехто з них на всю країну перекладає відповідальність, звинувачуючи політичного опонента, через що страждає і так не ідеальний імідж колись привабливого міста. А хтось перекладає її за прорахунки на багатостраждальних заробітчан або й узагалі на безособове «українське суспільство». Самі ж представники того самого суспільства своєю чергою панічно, немов ту розпечену картоплю, відкидають власну відповідальність кудись подалі від себе. Мовляв, нехай там влада щось собі робить, а я поки і далі побуду у своїй мушлі. Саме некомпетентність влади часто є не лише причиною, але і наслідком небажання громадян брати на себе відповідальність.
Водночас вона аж ніяк не є абстрактною і відірваною від життя категорією, а такою, що потребує передусім вчинків. Кожного на своєму місці та на своєму рівні. Але саме вчинків, а не дешевого піару на чужій біді. Від усвідомленої відповідальности медіа, бізнесу, волонтерів зараз залежить надзвичайно багато. У період кризи лідери суспільної думки, науковці, священнослужителі, інтелектуали зобов’язані надихати та вести за собою інших. Зараз не може існувати ізольованої відповідальности умовних Сергія чи Олексія або, скажімо, Василя. У кожного без винятку сьогодні присутній власний шмат взаємовідповідальности.
Вистачить на всіх
Свобода є безсумнівною цінністю, проте без відповідальности завжди буде неповноцінною. Самої ж відповідальности сьогодні вистачить на всіх, адже вона тепер є не менш спільною, ніж загроза. А для того, щоб її демонструвати, зовсім не потрібно бути героєм. Достатньо щонайменше бути відповідальним щодо власного сумління. Адже та ж таки медична маска насамперед слугує нам не стільки захистом, як свідченням нашої відповідальности щодо іншого. Та і дотримання дистанції між людьми є перш за все важливою запорукою того, щоб вітчизняна медична система не зазнала колапсу. Ось вам, до речі, і вияв відповідальности щодо наших лікарів. Та і взагалі, з вас корона не впаде (даруйте), якщо під час карантину підбадьорите словами незнайому людину чи навіть пригостите її руки порцією антисептика. Звісно, дотримуючись при цьому дистанції.
На цьому перелік обов’язків аж ніяк не варто вважати вичерпним. Адже після закінчення карантину, який багато хто чомусь плутає із завершенням епідемії, потрібно стати кращими, стійкішими та більш відповідальними, ніж були до нього. І не тому, що про це просить якийсь дядько, даючи брифінг, а перш за все заради себе та рідних.
Колонка є відображенням суб’єктивної позиції автора. Редакція «Шпальти» може не поділяти думку, висловлену у матеріалі.
