«Як не зійти з розуму, сидячи вдома». Інтерв’ю з психологинею Вікторією Осипенко

Про відновлення соціальних контактів, індивідуальну та соціальну тривогу і планування свого часу в період карантинних обмежень.

Вікторія Осипенко — психологиня, кандидатка психологічних наук, викладачка кафедри психології та філософії Буковинського державного медичного університету, консультантка медико-психологічного центру БДМУ.

У рамках проєкту #ShpaltaTalks Вікторія розповіла про те, як не втратити глузд, перебуваючи на самоізоляції.

Ще місяць тому ніхто не вірив у те, що для того, аби вберегти себе від коронавірусу, українцям доведеться сидіти вдома. Ми жили в шаленому ритмі: ходили на роботу, вирішували щоденні проблеми, рухалися. І раптово ця необхідність зникає. Наскільки це стресово?

Безперечно, це стрес. Але я гадаю, що випадковості не випадкові. Той ритм, у якому ми звикли жити, передбачав розпланований простір, у якому було відчуття постійного бігу. Ми весь час кудись неслися: на роботу, з роботи, на якісь літературні вечори, на прогулянки з дітьми. Було перенасичення життя. Це не лише мої спостереження — так жив увесь світ. Для чогось нам цей карантин потрібен. Бо наше життя здавалося таким: ми біжимо заробити гроші на морозиво, купуємо його, їмо, продовжуючи бігти, і не відчуваємо смаку, але думаємо, де заробити гроші на нове морозиво. Зараз у нас є можливість зупинитися і нарешті відчути його смак. Але більшість людей не готові так різко зупинитися, тому для них це стресово.

Коли нам сказали сидіти вдома, одразу в ЗМІ та соцмережах «посипалися» дописи про те, що робити вдома: пройти онлайн-курси для підвищення кваліфікації, музеї онлайн, концерти онлайн. Тобто треба щось робити, навіть сидячи вдома. З чим це пов’язано?

Ми намагаємося «забити етер» і не дати собі можливости побути наодинці з собою: переглянути старі фотографії чи зателефонувати тим людям, з якими, можливо, не могли поговорити зо два роки. Знову ж, це історія про наш шалений темпоритм, коли ми не маємо часу обдумати якісь важливі речі та цінності. Ми продовжуємо естетично насолоджуватися, роблячи це за планом, а не коли виникає потреба. З таким способом життя ми часто не чуємо власних потреб і робимо все механізовано. І коли виникає така вимушена зупинка, як карантин, доводиться бути в контакті з собою. А так не виходить, бо ми не знаємо, чого хочемо. Якщо у мене немає чіткого плану дій, то я напишу новий, у якому буде інтернет-перегляд картинної галереї, курси онлайн англійської мови тощо. Ми це робимо, аби забити свій час таким чином, щоб уникнути зайвих запитань до внутрішнього «Я». Адже якщо вони виникнуть, то може бути більше стресу та невизначености. А ми боїмося її, бо вона вже за вікном, а якщо буде ще й всередині нас, то ми «збожеволіємо».

Через те, що люди залишилися наодинці з собою, виникла якась тривога. Напевно, вона вже була всередині, але цей швидкісний ритм дозволяв приглушити її, тепер його немає. Що робити людям, які з цим зіштовхнулися?

Тривога всередині нас — це нормальне явище, її не варто лякатися. Питання в тому, наскільки вона велика. Тривога, як і страх, виконує захисну функцію. Це «сторожовий пес», який змушує не робити дурниць. Якби ми не мали тривоги та страху, то, певно, кидалися би з вікон, дахів будинків, під колеса автівок. Проте сьогодні з собаки-поводиря тривога перетворилася на монстра, який нас поглинає. Адже її рівень піднімається разом із невизначеністю. Зараз ми не можемо спрогнозувати те, як розвиватиметься захворювання, скільки ще триватиме карантин, підприємці не знають, коли їхні компанії зможуть відновити роботу. Що буде з людьми, для яких робота була джерелом самоактуалізації, впевнености в собі? Крім того, є поняття фонової або колективної тривоги. І коли епідемія відбувається в Китаї, то це страшно, але далеко. Поки це не наша історія. У нас дуже добре спрацьовують механізми захисту, себто «моя хата скраю» та поки це мене не стосується. І коли вірус потрапив до України, піднялася фонова тривога, яка підвищила рівень індивідуальної. Тому не потрібно лякатися цього явища. Однак якщо її рівень став нестерпним, то варто звертатися до фахівців. Є безкоштовні онлайн-платформи, які надають допомогу в таких випадках. Є дієвий метод перемикання від тривоги. Це означає, що ми починаємо займатися чимось іншим: від фізичних вправ до приготування їжі. Можна взяти стару книгу, яка була актуальна колись. Якщо хтось читав твір декілька разів, і він йому подобався, то чому не прочитати його знову? Якщо ж тривога накриває хвилями, то є техніка п’яти об’єктів. Тобто потрібно знайти в цей момент навколо себе будь-яких п’ять предметів, зосередитися на них і детально один із них подумки описати. Оскільки тривога піднімає потік негативних думок, ця вправа спрямована на зміну цього потоку.

Коли людина заходить в інтернет, вона наштовхується на велику кількість невтішної інформації: статистику смертности від вірусу, кількість інфікованих тощо. Чи допомагає боротися з тривогою перегляд чогось веселого (фільмів, відеороликів тощо)?

Психологи говорять про те, що завжди повинна бути психоінформаційна гігієна. Це означає, що потрібно думати про те, яку інформацію ви споживаєте. Адже часто ті новини, які нам трапляються, можуть провокувати пригнічений стан, тривогу. В такому випадку варто не «переїдатися» інформацією, встановити часовий режим для її поглинання. Крім того, джерела, які ми використовуємо, повинні бути перевіреними.

Як пояснити людям старшого віку, що їм варто залишатися вдома?

Сидіти вдома насамперед означає потурбуватися про літніх людей. Ми нарешті згадали про родинні цінності. Бо один з основних мотивів того, чому ми зараз усі вдома, — щоб захистити суспільство загалом і передусім тих людей, які в групі ризику. Тому старшим людям варто казати правду, розповідати про свої переживання та емоції: «Я дуже хвилююся за тебе, мамо. Мені дуже не хотілося б, щоб з тобою щось трапилося. Я не панікую, я не кажу, що щось обов’язково трапиться, та я переживаю». Варто нагадувати цим людям, що вони цінні в нашому житті.

Люди старшого віку, напевно, бояться не стільки коронавірусу, як втратити комунікацію з іншими людьми. Адже з віком діти дорослішають, їдуть в інші міста або й країни, мають свої сім’ї. Як їм пережити цей стрес і самотність?

Як я вже сказала, в цей час ми повертаємося до забутих раніше сімейних цінностей. Звісно, не всі бабусі і дідусі володіють застосунками для відеоконференцій. Але цілком можливо зателефонувати до них і після розмови сказати: «Завтра о десятій я обов’язково тебе наберу». Те, що відбувалося раніше через ритм життя раз чи двічі на тиждень, зараз можливе практично щодня. Ці 5-10 хвилин розмови для людей старшого віку дуже важливі. Сьогодення показує, що колись настане той вік, коли всі ми будемо самотніми. І я розумію, що не хотіла б, аби мої діти раз на день забували зателефонувати і запитати мене про мої справи та розповісти про свої. Крім того, ті бабусі і дідусі, які любили не лише в тролейбусах їздити, а й, наприклад, спілкуватися в поліклініці, часто обмінюються телефонами, утримуючи таким чином комунікацію між собою. Наше суспільство потрохи стає європеїзованим, коли одна вікова група намагається дотримуватися комунікації між собою.

У багатьох людей є сім’ї. Але є люди (не обов’язково старшого віку), які живуть абсолютно одні. Як їм бути?

Якщо я хочу свята, то я організую його сама. Якщо мені бракує спілкування, я його знайду. Немає жодної людини, яка не мала б «іншого», нехай не дуже близького. Це може бути університетський, шкільний контакт чи дівчинка, з якою я ходила в один садочок. Зараз є шанс докласти зусиль, щоб знайти таку людину і спробувати оновити контакт. Система будь-яких стосунків людей завжди розумніша за них. І коли ми в стані стресу, вона виштовхує непотрібні елементи і притягує необхідні. Але іноді потрібно робити крок назустріч.

Спочатку карантин був чудовою можливістю нічого не робити, відпочити від усього, що нас утомлювало. Але потім все стає нудним. Кажуть, аби цього не сталося, потрібно робити розклад дня. Чи це правда і наскільки це дієво?

Щоб не «розлізтися» зовсім, важливе планування. Хтось вів щоденник, хтось записував у телефоні події на тиждень, хтось — на наступний день. Дуже важливо дотримуватися цього планування. Це не означає, що я маю прокидатися о 4 дня, дивитися серіал, бо маю час. Такі речі приїдаються та перестають приносити насолоду, навіть веселі фільми з цікавими сюжетами. Важливо, щоб той режим, який у нас зараз є, відповідав хоча б на 70% тому, який був до карантину, навіть якщо ми не йдемо на роботу. Якщо це були заняття в спортзалі, то має бути фізичне навантаження в цей час удома. Вільний від роботи час можна використати, щоб спробувати щось нове для себе: вишивання бісером або вивчення англійської мови. Але це все одно варто планувати. Зараз психологи радять у свій щоденний планер вкладати те, що відкладалося на невизначене «пізніше»: пришити ґудзик дитині на куртці, прибити поличку на кухні тощо.

Через карантин багато людей втратили роботу. І тепер, крім того, що вони не можуть нікуди піти, ще й втратили фінансову стабільність. Що робити цим людям? 

Будь-яка криза — це старт чогось нового. Коли ти в цьому стані, складно побачити, що є «завтра» та що воно також може бути успішним. Потрібно зробити три кроки назад, згадати, як починалася попередня робота, нагадати собі ті стратегії, які були застосовані попередньо. Є поняття копінгу стратегії, коли на новій роботі ми можемо використовувати ті ж рішення, які ми ухвалювали на старому робочому місці. Невідомо, чи це спрацює цього разу, та потрібно шукати. Я впевнена, що наша психіка дуже гнучка. Варто подумати про те, чим я готовий займатися, чого б мені хотілося та на що я готовий піти, щоб це отримати. Якщо ми говоримо про депресію, коли людина не бачить виходу й не може його самостійно знайти, то варто звернутися за допомогою до фахівця. Бути в кризі через втрату роботи теж нормально. Ми маємо «відплакати» це, бо це теж втрата. Психічно вона дорівнює втраті людини, великої суми грошей тощо. Ми переживаємо ті ж фази горя й повинні собі дозволити їх пройти. Але треба це робити так, щоб цей стан не затягнув, як болото.

Як ця криза вплине на людей та суспільство загалом? Ми станемо закритими, звузимо коло спілкування чи, може, боятимемося одне одного?

Соціальна потреба — наша сутність. Тривалий час бути усуненим від контакту — те ж саме, що довго бути позбавленим їжі. Потім хочеться їсти більше й більше. Контакту гіпотетично буде багато, він буде якісно кращим і глибшим. Зараз людина вчиться по-новому підтримувати «іншого» та отримувати підтримку від нього. Той темп, у якому ми жили, зробив нас дуже самостійними, ми почали жити за принципами «Я сам», бо якщо ні, то я слабкий, а слабких суспільство не любить. А зараз бути таким не соромно. Іноді люди на консультаціях кажуть, що їм бракує підтримки та що вони готові її отримувати. Саме це є основним правилом взаємообміну. Якщо ми його навчимося впроваджувати, то нам буде добре.

Повне відео розмови:

Залишити відгук